Гроші є, фантазії нема. Як в Україні побудувати заводи з виробництва дронів

Центральна влада намагається з наступного року спрямувати ці кошти (ПДФО військових) з місцевих до державного бюджету і спрямувати на оборонні потреби, для покриття яких в Україні критично бракує грошей.
Тривають запеклі дискусії щодо того, як саме варто робити цей перерозподіл податків, щоб було справедливо, логічно і без порушень Конституції, але ми зараз не це. Раптовий надлишок коштів, що виник у деяких місцевих бюджетах, продемонстрував іншу проблему: на місцях не вміють ефективно і раціонально їх витрачати.

Люди дратуються. “Я віддаю на сітки, які плетемо 1000 гривень із своєї пенсії в 6000, а по Києву стоять квіти дорожчі, ніж моя пенсія. А ми не встигаємо все плести, що просять військові”, – говорить мені київська пенсіонерка.

Квіти – це ще куди не йшло, все-таки, хоч Київ і тилове місто, але в порівнянні з мирною Варшавою чи довоєнними часами, цілком військове, око щось та має милувати, аби нас не затягнула воронка депресії.

Дорогий і неправильний ремонт

Але ось інший приклад. Столичний район Русанівка. Тут з літа турецька компанія Онур ремонтує тротуар вздовж дороги, яке йде Русанівського каналу. І цілком пристойну дорогу теж ремонтують. По тротуару мало хто ходить, та й особливого ремонту він не потребує, якщо і можна було зробити кращим, то явно не зараз. Ще й ремонт має ряд недоліків: використовують дорогі матеріали, не враховують зміну клімату у кладуть суцільну плитку на місці парковок, а не решітку для паркування, через яку вода може проходити в землю. Вулицю з не дуже інтенсивним рухом обнесли парканом, в тому числі там де люди звикли її переходити.

Цей ремонт викликав бурю в місцевих групах. Місцевий депутат міськради, який зараз у ЗСУ, заспокоював, що Онуру гроші заплатили до війни авансом і тут або вони пропадуть, або зроблять “благоустрій”. Депутату більшість повірило, бо він користується авторитетом, але осадочок залишився.

Паралельно в цьому ж районі – інша історія. 1 вересня адміністрація однієї зі шкіл ошелешила батьків звісткою, що дітей треба приводити до школи на 11.30, бо місць в укритті на всіх учнів не вистачає. Шкільне “укриття” – це звичайний, трохи переобладнаний підвал.

А як же робота? Адміністрація розводить руками. Слава Богу, скандалами в райвідділі освіти і пошуком бомбосховищ в сусідніх будинках ситуацію виправили.

Але ж справа не лише в Русанівці. Ось, наприклад, на Оболоні також газон раптом вирішили замостити плиткою.

Але чому міська влада проводить дорогі і непотрібні ремонти – замість того, щоб спорудити повноцінне бомбосховище, хоча б для шкіл, які скупчені поруч?

До речі, ті укриття, в які зараз мають ховатися діти під час тривог – це просто підвали з трубами гарячої і холодної води над головами, яка в разі прильоту може заливати окропом тих, хто ховається. Спогад моєї бабусі про Другу світову, який вона багато разів розповідала – про те, як вони ховалися в підвалі будинку з центральним водопостачанням, і як їх почало заливати водою після влучання бомби і як люди рятувалися, щоб не втопитися. Таких випадків в Україні ще не було, але, як кажуть, ще не вечір.

Несподівані гроші

Не дивно, що волонтери, у тому числі ті, що займаються дронами-камікадзе, почали кампанію: “Всі зайві гроші на дрони”, бо вони збирають зі світу по копійці, а тут мільйони витрачаються на непотрібний ремонт.

Бюджети деяких міст (у першу чергу Києва) почали отримувати набагато більше коштів під час війни. Йдеться про міста і громади, де розташовані військові частини. Бійців стало більше, їм підвищили зарплати, відповідно, зросла і сума податків, яка за чинним законодавством, розподіляється на користь бюджету громади, де розташована установа, що виплачує зарплати (це 64% від податку на доходи фізичних осіб – ПДФО).

І тут виникає дисонанс: у держави дійсно бракує грошей на зарплати армії (пам'ятаєте історію з намаганням урізати виплати військовим? лінк). З іншого – у деяких мерів (а вони у глобальному розумінні теж є частиною влади), є надлишок грошей, але немає фантазії, як їх витратити.

Якщо ці надходження все-таки залишаться у місцевих бюджетах (принаймні у другому читанні голосів за законопроєкт №10037 у Верховній Раді не вистачило) – це добре, бо сильне місцеве самоврядування сприятиме демократії і запобігатиме спробам Президента та правлячої партії забрати собі якомога більше влади.

Але нікуди не зникає питання: як місцеві громади можуть ефективно, на користь громади і держави, витрачати гроші, що залишаються після покриття нагальних потреб?

По-багатому

І тут ми бачимо, що фантазія і бачення міських начальників не простягається далі реконструкції парку чи нового стадіону. Це все – потрібно, але й до війни часто виконувалося в занадто розкішному стилі з занадто претензійних матеріалів, а зараз і під час наступної відбудови можна робити й скромніше.

Наприклад, у парках Відня пішохідні доріжки – з дрібного графію, а в реконструйованому сквері на Русанівскій набережній тротуари складаються з трьох видів дорогої плитки.

Кожна станція київського метро – це витвір мистецтва, так повелося з радянських часів. Не така багата незалежна Україна цю традицію продовжувала. А в Стокгольмі, до слова, багато станцій метро – це просто видовбаний у скелі простір, який підсвічується різнокольоровим світлом.

Куди тратити гроші?

Розумні громади, такі, як Тростянець намагалися вкладати в інфраструктуру з розрахунку, що вона привабить інвесторів, які побудують підприємства і платитимуть податки. Правильна стратегія у мирний час, але яка б не була інфраструктура, під час війни нових інвесторів не залучити.

Такі міста, як Київ, інші мільйонники та й більшість обласних центрів могли б вкладати у інфраструктуру для покращення життя мешканців. Про бомбосховища ми вже писали. Але якщо порівнювати Київ з Варшавою, не кажучи вже про Відень, то впадає в око, що багато звичного для міст європейських, у нашій столиці начебто формально і є, але насправді немає.

Наприклад, міські автобуси і тролейбуси – вони є, але ходять рідко і не по графіку. Виділені смуги начебто для них і є, але не скрізь і там, де немає, через затори ламається увесь графік руху. І автобусами через це можуть користуватися лише пенсіонери, які нікуди не поспішають.

Чи візьмемо дорожню розмітку. В нас складні правила, де можна паркувати машину. Треба на око вимірювати метри, від повороту в двори, щоб зрозуміти є ризик потрапити до евакуатора чи немає. Але у більшості міст Європи місця, де можна паркуватися, чітко позначені розміткою. Немає розмітки, яка дозволяє парковку – немає і дозволу, отже, відразу прилетить штраф. Вкласти гроші можна було б і в цю систему, включно за паркоматами біля кожного розміченого місця парковки, яких має бути по місту тисячі.

Про перевантажені школи в житлових масивах писалося мільйон разів, але попри зростання бюджету новин про нові школи не чути.

Але це знову-таки – витрати розвитку, тобто мирного часу. Їх можна відкласти.

Як з допомогою фронту?

Донейтити з міських бюджетів на волонтерські ініціативи чи закупити обладання напряму військовим частинам – теж можливе рішення. Це має сенс, враховуючи швидкість змін на війні і природне відставання від життя і гарячих потреб великих бюрократичних механізмів, таких, як Міноборони.

Але може бути й інші методи, які дадуть довгостроковий результат. Наприклад, німецькі федеральні землі видають дешеві кредити на розвиток місцевого бізнесу.

Інвестиції в оборонну промисловість

Міські ради з надлишком коштів могли б створювати установи, котрі б займалися фінансуванням локального бізнесу, за зразком державних програм підтримки підприємництва. Запущені бізнеси сплачують податки і центральний бюджет і в місцевий, зʼявляються нові робочі місця. Вигода очевидна.

Колись у Києві міська рада була співзасновником банку Хрещатик. Зараз влада міста могла б створювати банк з метою кредитування локального бізнесу. А саме – для створення військових виробничих підприємств, у тому числі впровадження інновацій.

Нещодавно британський тижневик Економіст писав про досвід китайського міста Хефея, де міська влада створює спільні підприємства з приватними інвесторами у галузі високих технологій. Результат вражає, бо завдяки таки інвестиціям вдалося створити високотехнологічний кластер, у який навіть пори політичне протистояння з Китаєм, західні інвестори вкладають і зараз мільярди доларів, котрі йдуть саме на дослідження і розробки.

Київ володіє 5% акціонерної компанії “Київміськбуд”, то чому б київській чи іншій мерії не інвестувати зайві гроші у створення оборонного підприємства, яке потім виходитиме на тендери Міноборни?

Важливе застереження. Я не пропоную створити комунальне підприємство з умовною назвою «Київпіксель». Я пропоную, щоб міська влада ставала співзасновником компаній воєнпрому разом з приватними інвесторами і у цих підприємств мали би бути незалежні наглядові ради і підзвітний лише їм менеджемент. А міська влада виступала б лише як інвестор, котрий вкладає в те, що потрібно зараз державі найбільше.

Гнучкість і конкуренція

Таким чином міські бюджети могли б запустити цілий клас виробництва, які б потім конкурували за замовлення Міноборони чи за донати від волонтерів. Підтримка від міста у формі кредитів чи інвестицій дозволила б маштабувати виробництва, перейти з гаражів і кустарщини до заводів і конвеєрів. Бо зараз, якщо брати ті ж дрони, мало хто з виробників може їх виробляти серійно і багато. Можливо, такі програми створили б конкурентів і великим виробникам військової амуніції та всього іншого, що виробляється в Україні.

І вони точно посилять конкуренцію та створять нових гравців у галузі, а це завжди корисно для країни.

У неформальній розмові я запитав в екс-заступниці мера одного не бідного містечка, чи юридично міста можуть так інвестувати, чи підтримувати місцевий бізнес. Вона відповіла, що не вивчала це питання, але загальний принцип такий: аби мер мав бажання, а правову форму знайти можна, бо юридичне середовище – дуже розмите і чимало з того, що роблять мери – напівзаконне, а по-іншому керувати містом вкрай важко. Зрештою можна прийняти законодавство, яке чітко дозволятиме такі міські видатки.

Без фантазії і знань

Причин, чому гроші вкладають у плитку, а не в підприємства – чимало. Від відсутності знань і фантазії у міських чиновників про те, як правильно інвестувати, до бюрократичних перепон і нездорової уваги правоохоронних органів до всього, що не вписується в рамки їхньої логіки радянського ОБХСС і планової економіки.

На війні наші бійці проявляють чудеса креативності і фантазії. Її треба переносити на всі сфери життя

У книзі «Червона аристократія» (захоплююча біографія китайського мільйонера, лінк веде на рецензію на цю книгу на ТЕКСТАХ) детально описується корупція топ-комуністів у Китаї.

На початку 90-х китайські чиновники прагнули різними методами створити підприємства в тому числі і за участі держави та вивести їх на Гонконгську біржу. Ти залучаєш інвесторів, отримуєш місце в правлінні чи в топ-менеджменті і маєш великий та легальний дохід на роки вперед.

У ті самі роки в мрія українського корупціонера була скромнішою: відхопити завод і порізати його на металолом. Китайські корупціонери бачили приклад у сусідньому Гонконзі, як можна поводитися з грошима. Українці того часу такого прикладу не мали, максимально, що бачили – це базар у Варшаві.

Минуло тридцять років, достатньо часу, щоб навчитися і побачити нові горизонти.

На війні наші бійці проявляють чудеса креативності і фантазії. Її треба переносити на всі сфери життя, бо виклики перед нами – такого масштабу, що без творчого підходу навіть після перемоги ми залишимося світовим захолустям. Та й перемогу новою тротуарною плиткою не наблизити.