Війна так війна. Як довго росіяни готові терпіти тривалу «спецоперацію» в Україні

Потенційний лідер «русского бунта» Прігожин, схоже, загинув, «их благородие», улюбленець шовіністів, Гіркін, в тюрмі, пропагандисти остаточно заплуталися у своїх спробах пояснити, чому замість кількох днів повномасштабна війна затягнулась на невизначений час. Але при цьому російське суспільство не висловлює великої стурбованості і занепокоєння. З війною прості росіяни, схоже, змирилися, як із втратами, і готові терпіти далі.

В соцмережах можна нерідко побачити кадри із вшануванням «полеглих героїв СВО» – це сюжети російського провінційного телебачення або просто любительська зйомка. По брудній вулиці, що ніколи не бачила асфальту, йде невелика група людей, зупиняється біля перекошеного барака, на який чіпляють “меморіалку” з портретом вбраного у камуфляж земляка, чиновник говорить якусь пафосну промову про «защиту отєчєства», жінки плачуть, мужички з пропитими пиками тупцяють на місці, діти з цікавістю спостерігають за цим дійством — ну хоч якась розвага.

Це та Росія, яку практично не зачіпають санкції, це ті громадяни РФ, яких зовсім не цікавлять обмеження на виїзд за кордон (вони там ніколи не були), це ті депресивні регіони, де мешканці десятиріччями живуть в аварійних будинках, не сподіваючись на їхній ремонт. І саме звідти добровільно і за мобілізацією йде основна маса тих, хто поповнює сьогодні лави російської армії.

Алкоголіки, зеки і цензура

У Кремлі, схоже, зробили висновки з попередніх непопулярних війн. Інтервенція в Афганістан помітно підірвала радянське суспільство, Перша чеченська — російське.

У тих бійнях гинули переважно строковики: хлопці віком 18-20 років. Афганська кампанія травмувала мешканців усього Союзу: в західних республіках люди щиро не розуміли, за який такий «інтернаціональний обов’язок» молоді люди кладуть свої життя, в азійських республіках війна проти одновірців сприймалася ще гостріше.

І хоч в пізньому СРСР не було потужного пацифістського руху, політики нової генерації розуміли, що виведення військ з Афгану — одна з нагальних потреб. Перша чеченська відбувалася в часи, коли в РФ ще була свобода слова. Правду про те, як трупами 18-річних солдат всіяли вулиці Грозного, ніхто особливо й не приховував.

Бездарність генералів на чолі із Грачовим, про корумпованість якого тоді так само показували по ТБ і писали в газетах, п’яні витівки Єльцина і відчайдушний спротив чеченців на чолі з Джохаром Дудаєвим створили атмосферу, коли Москва зголосилася на підписання миру фактично на умовах Ічкерії.

Урапатріоти типу Гіркіна зачаїли образу на «приниження у Хасавюрті», і коли до влади прийшов Путін і заходився «мочити терористів в сортирі», себто розпочав Другу чеченську, було одразу оголошено: воюють тільки контрактники і одразу ж запроваджено цензуру на висвітлення «контртерористичної операції». Ця переможна війна, яку глорифікував вже потужний на той час російський кінематограф, «зайшла» російському обивателю і наростила рейтинг Путіна.

Повномасштабну війну, розпочату проти України у 2022-му, витягнути на самих лише контраткниках і добровольцях Москва не може, широко експериментувати зі строковиками теж не наважилися, натомість зробили ставку на іншу категорію населення — зеків та мешканців депресивних регіонів.

На зрілих чоловіків без стабільної зайнятості та з великими боргами. На тих, кого не шкода. Не лише владі, а й їхнім родинам. Звучить жахливо, цинічно і скидається на «розлюднення ворога», але я спробую аргументувати.

«Втрати мирного часу» серед чоловічого населення російської глибинки, яке і є головним мобілізаційним ресурсом армії РФ, – поняття, яке дуже важливо враховувати у розмові про теперішню Росію.

Десять чоловіків

Я свого часу (до 2013 року) часто бував в гостях у своїх родичів у Владімірской області. Не така вже й глушина — всього 180 км до Москви, але мобільного зв’язку на моїй пам’яті там не було. Розповім вам історію 10 рендомних тамтешніх чоловіків, жоден з яких не помер від старості.

1 Сашка

Симпатичний підкачаний хлопець, улюбленець всіх дівчат, строкову служив у ВДВ, після демобілізації з рік попрацював на заводі, з місяць — у Москві, куди його намагався перетягнути друг дитинства, потім сяк-так прилаштувався в місцеве лісництво, куди міг ходити, коли заманеться. Міг лікарняний взяти, з бодуна ліс валити не хотілося, за що зрештою і звільнили, намагався одружитися й переїхати в місто, але там добухався до того, що почав бомжувати. Повернувся додому і продовжив пиячити, доки не згорів по п’яні у власній хаті разом зі своїми почарківцями. У віці зірки рок-н-роллу — в 27 років.

2 Мішка

Почав пити ще у 8-му класі, через що періодично пропускав уроки, школу заледве закінчив, відслужив строкову, спробував поїхати на заробітки, не пішло, гроші на горілку брав у мами з пенсії. Помер від перепою у 30 років.

3 Колька

Цей протягнув аж за 40, мав і роботу, і сім’ю і навіть ГАЗ-66 під час приватизації десь собі намутив, щоб мати постійний приробіток. Але «широк русский человек» – понад усе Колька любив випити. Тому з часом пропив і «шишарик», а батькам заявив «кота з собакою годуєте, то й мене прогодуєте» і всю теплу пору року практично жив на автобусній зупинці: туди сходяться всі головні «магістралі» деревеньки, отже можна і закурити стрільнути, і похмелитися виклянчити.

4 Вітька, колькин брат

Був начебто стабільніший парубок, але якось посперечався, що вип’є з горла пляшку горілки, парі виграв, але до ранку не дожив.

5 і 6 Валєрка Чума і Сашка Хомяк

Замерзли по п’яні — зима видалась лютою.

7 і 8 Дімка

У п’яному гніві зарізав рідного брата Ваську, той помер, Дімка відмотав 7 років строгача, повернувся, і за пару років теж помер від непомірного пияцтва.

9 і 10 Брати Володька і Серьога

Отруїлися неякісним пойлом.

Я описав смерті молодих людей одного покоління на історичному відтинку 10-15 років.

Перелік неповний. Чи вижив хтось з їхніх ровесників? Так, переважно ті, що одразу після школи дременули в місто. Чи ось Максим — інтроверт і одинак, в юні роки воював в Таджикистані, про що згадувати не любить, місто (прямо, як у фільмі «Брат») вважає злою силою. Любить ходити по гриби, на рибалку, оковитої не вживає. За всіма ознаками — виняток із загального правила.

«Пропаща сила»

Загадані мною цілком реальні мешканці російської глибинки – дуже подібні до співрозмовників Володимира Золкіна, – російських полонених. Вони здебільшого – «пропаща сила»: зеки з кількома судимостями, маргінали, про яких навіть важко зрозуміти, чим вони раніше заробляли собі на життя, переобтяжені мікрокредитами під грабіжницькі проценти.

На диво пасивні люди. Вони геть не розуміють цілей нинішньої війни, слова «денацифікація» чи «демілітаризація» – не те що пояснити, вимовити не годні. Для них усі ці пафосні фрази про захист російськомовного населення, стримування НАТО, сферу інтересів Росії — якийсь «замполітський чос». Пригнали на фронт — отже, так треба, начальству видніше.

Будемо відверті: в сучасній Росії, особливо в мегаполісах, можна знайти роботу і забезпечувати свою родину. Таджики й узбеки чомусь можуть собі це дозволити, а «мужички», навіть якщо їм до Москви від рідного дому їхати 3-4 години, нікуди не рушають.

Їм не цікаво, бо треба багато працювати, жорсткий графік, вдосталь не побухаєш. От армія – інша річ: призвали, вдягнули, нагодували, зарплату заплатили. А головне не залишили вибору: мусиш йти до війська, ніхто з тобою не жартує. На війні можуть вбити. То й що? Він і в своїй “дєрєвнє” запросто може померти (дивіться приклади вище), по вуха в боргах, а тут в разі чого ще й кредит спишуть.

А як повезе, то повернеться додому з грішми, з намародереними гостинцями. Без рук чи без ніг? Ну нічого, буває, кінцівки можна й по п’яні в заметі відморозити, і ніхто компенсацію не заплатить. То ж годі дивуватися, що дехто потрапляє в український полон вдруге, бо після обміну їх знову відправляють на війну, знову ж таки не залишають вибору.

“Щасливий білет”

Окрім «глибинних мужичків» в полон потрапляє чимало представників корінних народів, переважно з-за Уралу: буряти, якути, чукчі тощо.

Вони як правило ще гірше обізнані в питаннях геополітики, ніж етнічні росіяни, але необхідність служити у війську сприймають як вирок. Або як карму, якщо вже говорити ближче до їхньої релігійної приналежності.

Контракт з армією для мешканця далекого бурятського чи тувинського селища – це наче щасливий білет. А саме: мати сталий заробіток і хоч трохи побачити, якщо не світ, то бодай країну, в якій живеш. Типовий колоніальний work and travel.

Говорити про колоніалізм і асиміляцію з такими персонажами особливого сенсу немає – вони не розуміють таких слів. Вони взагалі воліли б нічого не говорити про свою національну приналежність, бо вже розчинилися в імперії і готові бути росіянами. На запитання “а назвіть когось із ваших національних письменників”, стинають плечима, не знаємо, мовляв. Хіба що вони бережуть залишки своєї національної ідентичності як сакральне знання і не демонструють цього назовні.

Здавалося б, геть асимільований бурят телефонує додому батькам, а йому відповідають рідною мовою, якою він і сам непогано володіє, але говорити про свою культуру і традиції з кимось із сторонніх він не стане, таке ось дивне табу. Мабуть століття поневолення призводить до таких деформацій: назовні залишатися лояльним підданим імперії, а свою справжню ідентичність ховати якомога глибше від чужого ока.

Вихідці з Кавказу «в гостях» у Володимира Золкіна трапляються рідко, можна в ютюбі побачити інтерв’ю з трьома чеченцями, які все заперечують «не був, не знаю, не бачив, Кадиров допомагає бідним». Така поведінка свідчить лише про одне: помсти вдома вони бояться більше, ніж української тюрми.

Родичі

Це теж вельми цікава категорія. Повністю зазомбовані пропагандою, переконані в тому, що в українських тюрмах немилосердно катають, трапляються рідко.

Але жодних контраргументів вони не чують «Тєбя питают? Снімі рубашку», - сказала одна дружина російського військового під час відеодзвінка. Але такі випадки – рідкість. Типова мама чи дружина «мобіка» розмов ідеологічного характеру уникає, натомість наївно запитують «так, ладно, когда тебя вернут-то?».

І говориться це як правило таким тоном, ніби з людиною, що десь загуляла в гаражах з приятелями, а не потрапила в полон під час війни. Та й саму війну ці жінки, як правило, не сприймають всерйоз. Вони точно не дивляться телеграм-канали вагнерівців чи російських воєнкорів, а по ТБ вони дізнаються, що йде така собі спецоперація з метою «вразуміть» українців, які ображають російськомовних і зібралися вступати в якесь там НАТО, а колись же «ми всі разом були».

Годі шукати в цих словах бодай якоїсь логіки. Пересічна російська провінціалка думає, що в Україні сяка-така «войнушка», яка от-от завершиться. А втрати? Ну нічого не поробиш. Найкращою ілюстрацією діалогів полонених з дружинами є російське ж прислів’я «русская баба не любит, она жалеет». Бо її чоловік, як правило, і без тюремної роби має доволі жалюгідний вигляд, от вона його й жаліє. А як загине, жалітиме ще дужче. Знову ж: не шукайте логіки, її немає навіть у згаданому прислів’ї.

У розмовах із Володимиром Золкіним мами і дружини полонених часто повторюють одне й те саме: «я протів войни, но что делать, ми люді малєнькіє, от нас нічего не завісіт».

Як Путін скаже

Всі проблеми, на їхню думку, здатна вирішити лише влада, а конкретно Путін. Це, до речі, підтверджує і соціологія. За даними «Левада-центр» (відносно професійна соціологічна служба в РФ) 70% підтримали б рішення президента припинити бойові дії в Україні, вихід з війни за умов повернення окупованих територій підтримують 34%, що не так вже й мало для наелектризованої пропагандою країни.

Настрій у «глибинного» російського народу такий: скажуть воювати — підемо, скажуть по домівках на дембель — ще краще. Будь-який поворот подій має бути схвалений сильною центральною владою. Сценарій, коли Путін скаже: ми досягли всіх цілей спецоперації, робимо жест доброї, відходимо, - цілком прийнятний, невдоволення буде, але громадяни «проковтнуть», пропагандисти вигадають версію, чому не все так однозначно.

«Русский бунт», як показав заколот Прігожина, можливий, але наразі у влади достатньо ресурсів, щоб його придушити. Щойно ця влада продемонструє слабкість — посиплеться все. У Першу світову більшовики три роки намагалися переконати російського солдата «розвернути зброю проти класового ворога» і не дуже успішно. Тільки-но цар зрікся — дезертирство з фронту набуло масштабів стихійного лиха, а російський народ (за винятком привілейованої верстви — казаків) прийняв владу тих, хто виявився сильнішим — себто більшовиків.

Гнів мусульман

Є ще одна лінія розламу, яка стає дедалі очевиднішою — міжнаціональна.

Асимільовані народи сидітимуть смирно й надалі і даватимуть рекрутів Путіну. Щодо мусульманських республік Кавказу і Поволжя — в них очевидна окрема ідентичність, вони до певного моменту можуть мирно співіснувати з росіянами, але їхній гнів завжди вибуховий і малокерований, як ми бачили на прикладі євреїв у аеропорту Махачкали.

Серйозний конфлікт на релігійному ґрунті, сутички вихідців з Кавказу з глибинних російських регіонах, смерть Рамзана Кадирова і як наслідок – криза влади в Чечні — все це може спровокувати ситуацію, коли Кремль не зможе продемонструвати силу. “Глибинні мужички”, які доживуть до того часу, не загинуть на фронті і не зіп’ються, зрештою приймуть владу того, хто виявиться сильнішим на даному історичному етапі.