18 років тюрми і безстроковий концтабір в Мордовії. Історії двох оборонців Маріуполя
18 років тюрми і безстроковий концтабір в Мордовії. Історії двох оборонців Маріуполя

18 років тюрми і безстроковий концтабір в Мордовії. Історії двох оборонців Маріуполя

24-річний Денис Харченко і 27-річний Олег Тіпікін – морські піхотинці, чернігівці, обоє служили у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Берлінського в Маріуполі. Бійці були серед перших, хто прийняли бій і утримували місто, поки могли. Потрапили в полон. Вже два роки за них борються рідні.
Дениса російська влада засудила до 18-річного ув’язнення за вигаданий злочин. Олега заслали до Мордовії, в табір строгого режиму.
Матері Дениса і Олега розповіли, як їхні сини потрапили в полон, як вони їх шукали і як намагаються наблизити їхнє повернення додому. Обидві Тетяни виховують молодших донечок і підтримують одна одну.

Денис Харченко під час служби в армії і під час російського полону. Фото надані родиною
Денис Харченко під час служби в армії і під час російського полону. Фото надані родиною

Здала місцева жителька

Про Дениса Харченка розповідає його мама, 49-річна Тетяна Харченко. Їй відомо, що в Маріуполі морпіхам було дуже важко: воду пили з батарей, їли собачий сухий корм.

Коли закінчилися боєприпаси, Денис Харченко, лейтенант, командир зенітно-артилерійського взводу, вийшов з міста малою групою. В його підпорядкуванні було десятеро бійців. Усі потрапили в полон. Йшли кілька діб до населеного пункту, який вважали ще українським.

Коли дісталися, місцевість була вже окупована ворогом. Їх нагодувала місцева жінка, а потім здала російським військовим. Коли за морпіхами прийшли, Денис вийшов першим – раптом розстріляють, щоб підлеглі не постраждали. І лише потім подав їм знак, щоб теж виходили. Наприкінці квітня батьки дізналися, що Денис нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня.

17 квітня 2022 року Харченкам у Чернігів подзвонив свекор з Росії і сказав, що бачив онука на каналі «Росія1». За тиждень на ютубі вийшло інтерв’ю з російським блогером, де Денис розповідав, як потрапив у полон. Далі була стаття в інтернеті про нього. І все, жодної звістки.

Але 7 вересня 2022 року Денису вдалося подзвонити додому з Оленівки Донецької області, з тієї самої колонії, де в липні вбили понад 50 українських полонених.

«Це було близько 11-ї години дня. Сказав: «Мамо, не хвилюйся, бережи сили. Зі мною все добре, я в полоні», — розповідає Тетяна. — Також попросив номер Каті, нареченої, поговорив трохи і з нею. Вони планували одружитися влітку 2022 року.

Дзвонив з українського номера. Спецслужби потім підтвердили, що дзвінок дійсно був з тих країв. Більше додзвонитися на той номер не вдалося. Хлопці, які були з ним у полоні, сказали, що сина перевезли в інше місце.

Майже рік про Дениса нічого не було відомо. Аж раптом у вересні 2023-го в інтернеті на російських сайтах вийшла нова стаття: «Верховный суд днр приговорил к 18 годам строгого режима командира взвода морской пехоты ВСУ Дениса Харченко, в марте 2022 года пытавшегося убить жителя Мариуполя, сообщили в прокуратуре республики».

Це вигаданий злочин. Матір Дениса чула від колишніх полонених, що судять, як правило, тих, кого не можуть зламати:
“Якщо порівняти по відео стан Дениса у квітні 2022 року, коли його допитував російський блогер, і стан Дениса у вересні 2023 року – то це дві різні людини. Як мати, бачу, що сина, ймовірно, катували, і фізично і психологічно.

Статус військовополоненого Денису надали лише у травні 2023-го. До цього він вважався безвісті зниклим. Хоча восени 2022 року його товариші, які повернулися з полону, розповіли, що він живий і де перебуває. «Червоний хрест» це підтвердив у травні 2023 року.”
За яких обставин вони це з’ясували, чи відвідували там її сина, матері не повідомляють. У рідних військовополонених до цієї організації зараз найбільше питань. Матері кажуть, що за два роки вони не зробили для них і їхніх дітей у полоні нічого. З якими б питаннями до них не звертались, відповідь завжди одна: «Ми гуманітарна місія».

Матір Дениса змушена була звертатися за допомогою навіть до представників окупаційної влади у Донецькій області, писала омбудсменові в Росію та до федеральної служби виконання покарань (у Росії ця установа називається ФСИН). В електронних листах просила відповісти, де саме перебуває син, який у нього стан здоров’я, проси ла дозволу подзвонити йому.

Врешті 5 жовтня 2023 року отримала відповідь. В електронному листі писали, що Денис перебуває в СІЗО №1 Донецька. Дозволу на зв’язок не дали. Можливо, його етапували в інше місце. Про подальше його місцезнаходження нічого не відомо.

28 пропущених дзвінків

Олег Тіпікін у 2021-2022 роках служив у тій же бригаді, що й Денис Харченко.

Олег Тіпікін до служби в армії і під час російського полону. Фото надане родиною
Олег Тіпікін до служби в армії і під час російського полону. Фото надане родиною

«Олежка підписав контракт влітку 2021 року, у 24 роки. Відмовляли з батьком тричі. Але син мріяв стати військовим. У нього була дуже «худенька» медична картка. Не хворів зовсім. Не було жодної пломби в зубах. Вчився на кухаря, а потім на перукаря. В 36-ту бригаду брали лише хлопців з гарним здоров’ям і фізично витривалих. Олег сам вибрав, де служити, пройшов тестування. Був матросом у взводі матеріального забезпечення, — розповідає 48-річна Тетяна Тіпікіна, мати Олега. — Потрапив в полон з маріупольського меткомбінату імені Ілліча».

10 квітня 2022 року Олег дзвонив батькові на вайбер. В цей час батьки були за містом на дачі. 28 пропущених дзвінків від сина побачили лише наступного дня, коли повернулася у Чернігів. Передзвонили, а номер вже був вимкнений.

Відомо також, що він був і в Оленівці, потім в Таганрозі, потім в СІЗО у місті Кашин Тверської області, до 12 лютого 2023 року. Є також відео з сином, перед тим, як його перевезли 10 грудня 2023 року в колонію у Мордовії.

Прийшло від Олега і два паперових листи у 2022 році – вкінці травня і вкінці червня. Листи відправлені з сізо Кашина. Білий аркуш, формату А4, був складений втричі та вкладений у конверт.

— Його почерк?

— Так. І його звертання до мене були такі, як раніше. В першому листі написав: «Мамуль, ты, наверне, не знаешь жив я или нет. Я чудом остался жив. Как Карина? (молодша сестра Олега – Авт.). Поздравь ее с днем рождения. Надеюсь, вы поможете мне скорее освободиться из плена». В доньки у травні день народження. Вказав правильно адресу прописки, мій номер телефону. І у кінці дата — 26.05.2022.

Отримала лист через три місяці, 30 серпня. Є інформація від звільнених хлопців, що наші полонені писали листи з Мордовії перед новим роком. Не знаємо, чи дійдуть вони до нас. Літом 2023 року з камери сина вийшов на волю Максим Лопатін. Серед них є домовленість, хто звільняється – шукає рідних тих, хто залишився в полоні, і говорить з ними. Він трохи розповів мені про сина.

— Чи відомо, де перебуває зараз Олег?

— Ймовірно, в концтаборі республіки Мордовія селище Ударне ІК №10 (мордовські табори – страшне місце, де тримали українських політв’язнів, приміром, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, воїнів УПА). Є припущення, що в сусідній колонії може перебувати Денис Харченко. Вони в колонії на особливому та суворому режимі. Далі тільки критий режим, де тримають вбивць і рецидивістів. Тому можна тільки здогадуватися, які умови там у наших військових.

Пошуки рідних

Рідні бійців 36-ї бригади об’єдналися в групу, чоловік 50. Щотижня, як на роботу, раз або два пони їздять на зустрічі на зустрічі до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими (далі – КШ).
Але інформації про місце перебування їхніх близьких не дають. Відповідають: «Де перебувають наші військові і як себе почувають, не відомо. Росія не дає доступу». У спільноті з нетерпінням чекають на кожен обмін і щоразу розчаровуються, коли бачать що морпіхів у списках вкотре немає.
За словами матерів, за два роки від початку повномасштабної війни поміняли лише декілька військових з 36-ї бригади. Востаннє в квітні 2023 року і двох – 3 січня 2024 року.

Тетяна Харченко, матір Дениса Харченка, під час однієї з акцій із закликом про обмін захисників Маріуполя.
Тетяна Харченко, матір Дениса Харченка, під час однієї з акцій із закликом про обмін захисників Маріуполя.

Окрім КШ, безвісті зниклих та військовополонених обліковують у Національному інформаційному бюро. Усе, що рідним самостійно вдається дізнатися про полонених, потрібно повідомити цим структурам.

Родичі бійців вже зверталися до президента, до першої леді, до Єрмака (керівник офісу президента). Жодної допомоги чи інформації не отримали.

Тетяна Харченко і Тетяна Тіпікіна дуже підтримують одна одну. “Нас об’єднала спільна біда”, – кажуть вони. – Ми одна для одної і психологи, і жилетки, в які можна виплакатися. Тримають ще нас наші молодші донечки, аби не вони – збожеволіли б.

Тетяна Тіпікіна, мама Олега Тіпікіна.
Тетяна Тіпікіна, мама Олега Тіпікіна.

У квітні 2022 року Тетяна Тіпікіна зверталася до В’ячеслава Чауса, начальника Чернігівської обласної військової адміністрації, з проханням допомогти у поверненні сина додому.
“Я стояла і ридала на площі перед обласною адміністрацією, – розповідає вона. – Він не вийшлов, посилаючись на зайнятість. Але підлеглі дали мені номер телефона людини, що займається полоненими в нашій області.
Зараз родини морпіхів просять зустрічі з Керівником офісу президента Сергієм Єрмаком і начальником ГУР Сергієм Будановим. Матері хочуть, щоб вони “дали напрямок, як рухатися і обіцянку, що наших дітей повернуть додому”.
А ще вони ображені на «Волину» (Сергія Волинського, звільненого полону 21 вересня 2022 року), командира 36-ї бригади, бо вважають що він не бореться за визволення своїх хлопців.

“У нас, рідних, досі не було жодної зустрічі з ним, – говорить Тетяна Харченко. – Він сам пережив те ж пекло. Навіть в тому інтерв’ю у Росії мій син неодноразово каже: «В мене була задача зберегти особовий склад». А виходить, зараз командування від нас усіх зараз відхрещується і їх не цікавить доля підлеглих?

Матерям дуже болить, що росіяни знущаються з полонених морпіхів. Бійці повертаються худими, виснаженими, скаліченими, з перебитими хребтами і задавненими інфікованими ранами. Чим довше вони в полоні, тим менше шансів у їхніх синів вижити і не бути закатованими до смерті.
“Я чула, що росіяни вже почали вивозити тіла наших закатованих військових”, – розпачливо каже Тетяна.

Источник материала
loader