12 мая, воскресенье
С картинками
Текстовый вид
ru
Украинский
Русский
Боюся, що про них забудуть
Боюся, що про них забудуть

Боюся, що про них забудуть

За цей час можна було створити пантеон національних героїв від козаків до УПА в публіцистиці, літературі, мистецтві й представити їх не лише українцям, але й світові. Припинити всі суперечки, покінчити з маргіналізуванням борців за визволення України, відкинути сумніви: усі, хто повставав проти окупантів, заслуговують на повагу.

Цей шлях пройшли всі розвинуті країни, й не їм нас учити, кому ми ставимо пам’ятники й про кого знімаємо фільми. Ми нікому нічого не винні: ми країна, яка вже століття платить кров’ю своїх синів і дочок за світову безпеку. В ці часи, коли кожен з українців не знає, чи прокинеться вранці в тому самому світі, ніхто нам не повинен нав’язувати чуже бачення нашої історії й ставити на коліна перед нашими "скривдженими" сусідами за Хмельниччину,  Гайдамаччину, партизанську війну УПА і за атентати.

Я не здивуюсь, якщо  нашу владу, явно не україноцентричну, поставлять перед фактом: забороніть героїзацію УПА, бо не отримаєте зброї й ми не дамо вашим жінкам і дітям, чиї домівки зруйновані, притулку.

Голодомор почався тоді, коли Захід став купувати українське зерно в СРСР, не питаючи про його походження. Голокост  почався тоді, коли корабель із 800 біженцями-євреями не прийняв жоден європейський порт. Не випадково, коли Україна й Ізраїль стали жертвами агресії  у XXI столітті, від них вимагають домовлятися з убивцями та ґвалтівниками їхніх дітей. Тільки Ізраїль надто добре вивчив свою історію,  аби повестися на гасіння пожежі пульверизатором, а Україна досі готова зректися своїх героїв чи промовчати, коли їх ганьблять.

Читайте також: Зближення з історією

 За десять років жодного якісного фільму про січових стрільців, УПА, злочини НКВД, натомість повно дешевого мила або чорнухи, з якої стирчать вуха московських кіношників. Все це фінансується з бюджету. Нічого у відповідь на попит суспільства, яке має повне право знати правду про своє минуле. А якщо  щось і знімуть, то фальшиве і дешеве.

Дякувати Богу, в нас ще є документальне кіно, хоча й тут не без промахів. І я не дивуюся, бо сценаристи й режисери не знають історії, а лише кліше, а тому жахливо фальшивлять.

І ось тут виникає правильне питання: що буде після того, як влада разом із частиною легковірного суспільства зречеться своїх героїв? Вже не кажу про те, що за 10 років можна було виховати цілу мотивовану армію, а не стадо ухилянтів у мокрих штанцях, які не приїдуть навіть на похорон рідної мами з Польщі чи Німеччини чи, не дай боже, власної дитини. Можна було замість нічних клубів повідкривати стрілецькі, бо це також підтримка вітчизняного бізнесу, а не влаштовувати псевдоволонтерські оргії.

Я написала перший в нашій літературі дитячий роман про УПА "Око Світу" за рік до повномасштабного вторгнення, і від мене сахались видавці. Хлопець у 14 років вбиває. Свят-свят. Бандерівець, фашист. Дарма, що весь роман має в основі реальні, типові для кінця 1940-х події.

Але підлітка не посадиш за мемуари, наукові праці, тим більше якщо персонажі дорослі. Йому потрібні ровесники-герої, які борються за свободу України. Коли після 2022 року знайшовся видавець, виявилось, що ніхто з восьми художників не потрафив намалювати обкладинки до майбутньої книжки, яка відповідала б духу книги. То не була їхня історія.

Збруч нікуди не дівся, і чим ближче до нього, тим гірша історична пам’ять. Хоча Українська повстанська армія воювала по всій Україні.

Читайте також: Де в нас культурний фронт?

Навіть для такого досвідченого видавця, чий батько був зв'язковим УПА, це виявилось шоком. Книжка вийшла, швидко розійшлася, але мені самій довелося їздити по містах і селах, винятково Львівщини, по виступах, здебільшого в бібліотеках, бо школи боялись мене пускати до дітей, правда, не всі.

Найгірше те, що ми втрачаємо час, живих свідків національно-визвольних змагань 1940-1950-х років уже практично не залишилось. А 30 років тому вони ще були, й багато. І війни б не було, якби патріотичне виховання і національну освіту не підмінили малоросійством і лібералізмом і не дозволили московитам скупити  український шоубізнес і всю пресу.

Ну, це зараз всі визнають. А от чи визнають, що самої декомунізації мало, і що на пустирищах  треба садити не хіба ріпак і соняшник на експорт, а й жито-пшеницю для своїх потреб, важко відповісти. Легше пустити все під бетон, аби не забруднити білих мештів. Лихо не в тому, що України не хоче нами ж обрана влада, а те, що освітяни й митці не вважають за потрібне  відстоювати національні інтереси ні вдома, ні у світі. На мільйон свинопасів потрібно бодай сотню козаків. Хто їх виховає?

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.



Источник материала
Поделиться сюжетом