"НАП" і життя в учебках. Як за сотні кілометрів від фронту бійці потрапили під справжнє бомбардування

— Завтра-післязавтра всі оператори їдуть на навчання. Куди саме — доведуть додатково, — виригнув палючим перегаром наш тодішній взводний із промовистим позивним Горинич.

Цікавий тип. 58 років від народження. Майор, афганець, атовець, але головна його розпізнавальна ознака — хронічний алкоголізм. Мабуть, фаховий нарколог діагностував би третю, себто останню, стадію цієї важкої недуги.

Горинич мав два стани: безтурботне лежання у спальнику після прийнятого на грудь стакана і журливе сидіння на кортах з цигаркою у зубах з меланхолійним спогляданням довкілля. Крики замкомбата, поїздки у ВСП, усі передбачені статутом дисциплінарні стягнення не справляли на п’яного майора жодного педагогічного ефекту.

Він часом оклигував від свого сомнамбулічного стану і дещо робив як командир взводу: малював нам на асфальті камінцем картку вогню протитанкового розрахунку. Коротко, сильно й страшно:

— Ось тут, 200 метрів ліворуч від орієнтира один виходить танк. Перший розрахунок в лоб його — хуяк! Не попав — другий з флангу — піздик! — на цій оптимістичній ноті Горинич тут же затер ногою свої художества і пішов собі далі курити, надсадно кашляти та харкати.

Відчувалося, що він дещо знав і вмів, але уся ця війна і наше навчання йому були глибоко до сраки. Хоча як справжній алкаш він мав жалісне виправдання своїм рок-н-рольним запоям:

— Хлопці недосвідчені, як я з ними на фронт поїду, переживаю за них, — виправдовувався він перед начштабу.

Звісно ж бухати й журитися — найкраще, що можна було придумати в цій ситуації.

Підрозділ завжди асоціюють з його командиром. У нас відповідно одразу ж сформувався відповідний імідж у батальйоні. Але це не найгірше: Горинич відверто забивав на службу, тому ми пізно дізнавалися про накази, що надходили згори, документація підрозділу велася абияк, а частіше просто ніяк.

Будь-яку нараду наш майор міг запросто проспати, а “сигналом” він користуватися не те, щоб не вмів, а, швидше за все, не хотів. Тому служба йшла абияк, і звістка про те, що ми поїдемо в навчальний центр на фахову підготовку операторів протитанкових комплексів, — це, безумовно, хороша новина. А те, що їдемо без Горинича — ще краща.

Однак виникла криза лідерства: хто буде старшим у нашому недовзводі? За логікою ним мав би бути сержант Сірожа, але його авторитет серед бійців був від’ємний. Конспіролог Руслан вирішив бути сірим кардиналом, ходити за Сірожою тінню і підказувати правильні, на його думку, рішення. В такій геть невійськовій конструкції ми й вирушили в учебку. Точніше в НАП — навчальний артилерійський полк.

За правилами первісного ладу у примітивному колективі неминуче настає етап “виокремлення еліти” — людей, які впевнені, що вони рівніші за інших, їм більше дозволено, і вони можуть щось вирішувати від імені всього колективу.

В учебці розпочався саме цей етап, але, як показали подальші події, ті, хто претендував на роль еліти, в бойових умовах виявилися геть не “гвардійцями кардинала”, а навпаки. Ні, не мушкетерами. Взагалі не воїнами. Усі ці трайбалічні процеси перетворили наш воїнський колектив у НАПі на погано організоване стадо.

Так звана еліта турботу про колектив виявляла в той спосіб, щоб поїхати на взводному бусику в місто і купити харчів, а потім просили мене компенсувати з общака витрати, як казав солодко-приторний Сєня, на “помідорки і яічкі”.

Мене завжди бісили ці зменшувально-пестливі суфікси у назвах їжі. Та й сам Сєня: такий домашній 50-річний “хлопчик” з райдужними уявленнями про життя. Автор фрази, яка цілком дозволила б номінувати його на премію Дарвіна:

— Бусик треба брати дизельний. З соляркою у нас проблем не буде: зливатимемо її з підбитих танків!

Конспіролог Руслан шукав нагоди завіятися у незаконний увал до Львова і запостити звідти фоточку під пам’ятником Данилу Галицькому з підписом “два королі”.

Воїнський колектив не пробачає хитрожопої поведінки. Тому Сєні швидко пояснили, що “помідорки та яічкі”(жратви вистачало, просто зранку ліньки було йти до їдальні, до якої було добрих 2-3 кілометри) купує не лише він, але тільки він вважає, що йому мають компенсувати витрати. Конспіролог пішов у позачерговий наряд, бо ніхто не мав таких довготривалих звільнень як він. То ж “король” мусив відстояти позачергову варту.

Сержант Сірожа самоусунувся і від сірого кардинала Руслана, і решти претендентів на елітарний статус. Та й від усього особового складу. Намагався бути рядовим бійцем, загубитися в загальній масі.

НАП — найбільш статутна частина, в якій мені довелося прослужити. Шикування, розвод наряду під барабан, пересування по території навчального центру тільки строєм. Видраювання навчальних приміщень нарядом. Пані молодший сержант, галицька фист файна газдиня, фарбована блондинка з манерами щонайменше підполковника, особливо прискіпливо контролювала якість замітання і миття підлоги.

Саме навчання було доволі цікавим і ненапряжним: ми мали у своєму розпорядженні чи не всі протитанкові засоби світу: від старого “доброго” радянського СПГ (станкового протитанкового гранатомета) до вишуканих натівських “Мілана” і“Джавеліна”. Бойовими стрільбами нас не балували, але заряджати, цілитись, вивіряти прицільну марку і тому подібне вчили доволі наполегливо. Були хороші тренажери.

Щодо “Джавеліна” думки розділилися. Молодняк типу Кольки й Андрійка тішилися кожній нагоді здійснити учбовий пуск ракети. Старі атовці бурчали:

— Навіщо ті всі премудрості, дайте мені вже знайомий РПГ-7, і я все зроблю красиво.

Колька намагався сперечатися: та як же так, у “Джа” дальність вдесятеро більша, електроніка, точність, влучність, а з РПГ треба танк на 300 метрів підпустити, все “на глазок”. Але бувальці лише відмахувалися від завзятого Кольки.

Куратором нам призначили молодшого сержанта із позивним щось чи то Міхалич, чи то Петрович. Він намагався напустити на себе суворості, але його авторитет був хіба трохи вищий, ніж у сержанта Сірожі. Прямо в очі його ніхто не посилав, але і його настанови ігнорували всі підряд. Викладачем Міхалич (30-річний селюк десь з Чернігівщини, на фронті не був і, судячи з усього не збирався) був таким собі.

— Берете цейво, туди так’о оп, і отак тягнете, воно ось так. Ну ви поняли? — з мольбою в очах дивився на нас Міхалич.

На щастя, інші інструктори були більш красномовним, толковими і з бойовим досвідом. З ними було легко і зрозуміло. Навіть Валіку, далекому від науково-технічного прогресу.

— Поможи йому, — скомандував мені інструктор.

Я спокійно й повільно почав показувати Валіку, як наводити “Джавелін”. А сам в цей час думав, що слово “джойстик” для нього геть ні про що не говорить. Тому я вирішив спростити:

— Оцією хуйнею наводиш рамку на ціль, право-ліво, вгору-вниз.

Валік мовчав, кивав.

— Ну давай!

— Ціль уражено на відмінно! — вигукнув інструктор.

Зазвичай беземоційний Валік розплився в усмішці.

Навчальний центр мав велетенську територію. Тут серед іншого були й комфортні натівського зразка казарми, в яких ми провели свою першу ніч в учебці. А далі пішли в ліс: ставати наметовим табором. У казармах жити небезпечно, невдовзі ми в цьому переконаємося.

Стояв доволі теплий червень, дерева рятували нас від палючого сонця. В таборі був літній душ, вода в ньому грілася так собі, але, як на мене, солдату треба загартовуватися, є можливість помитися щодня — це вже добре.

Дров повно, завжди горіло багаттячко: можна чаю-кави нагріти, шашликів посмажити, якщо по-багатому. В наметі — двоповерхові ліжка, електрика є, мобільний зв’язок ловить. Самоволки в селище — геть нескладно, якщо знати стежки, які дозволяють оминути маршрути патруля.

Дні стояли довгі, я встигав щовечора усамітнитися на пеньочку і читати проповіді Майстра Екгарта. Повільно, вдумливо, заглиблюючись у думки про те, як людина у віки, що ми звикли називати темними, могла залишатися світлою, навчати інших, хай би там яка чума й інквізиція лютували навколо.

З нами в наметі жили такі ж самі протитанкісти, як і ми, з першого батальйону. Майже всі вони були з одного району Житомирщини, а головне з ними був їхній взводний і головсержант. Тому порядку там було куди більше, ніж в нас. Підлеглі слухалися командирів, відвідували як належить заняття, справно ходили в наряди, навіть в години дозвілля трималися разом.

У нас все було навпаки: зуд і обурення з кожного приводу:

— Та чого це нас тут ганяють, ми що, срочники? Заїбала ця муштра. Дайте людям відпочити хоч трохи перед фронтом. Чого таке довге це навчання?

— Чого ми тут сидимо? Чого там мало і кволо навчають? Як ми після такого навчання воювати? Шо за цей час можна навчити?

Подібні протилежні за змістом “зради” могли озвучувати одні й ті самі люди. За відсутності хоч якогось командира усе йшло шкереберть і не трималося купи. Сержант Сірожа продовжував дивувати своїми інтелектуальними здібностями.

— Ось цифра два. Це для мене не просто цифра. Я служу в другому батальйоні, командир другого відділення… — починав він зненацька філософствувати.

— А в школі тебе ця цифра часом не переслідувала? — реготнув Бодя у відповідь.

Сірожа задумався, але нічого не відповів. У ситуаціях, де треба було щось організувати, він самоусувався і разом з усіма. Це неабияк бісило пацанів з першого батальйону. Побут бо ж спільний: треба води принести, парашу нову викопати, поприбирати, дров на багаття натягати. Пацани з першого бату робили все це організовано.

У нас більшість удавали, що їх то не обходить. До роботи ставав я і ще 2-3 бійців, що розуміли необхідність цієї нехай не геть якої приємної роботи.

Була вже крайня ніч нашого перебування в учебці, я вже спав, але прокинувся від голосів.

— Пішли

— Та не хочу…

— Та давай, он Банкіра з собою візьмемо

— От з Банкіром піду

Моджахед, головсержант протитанкістів з першого батальйону, розштовхав мене. Я не мав сумнівів, що о третій ночі для цього міг бути тільки один привід — випити і потриндіти.

— Давай в отой окоп глибокий стрибнемо, і без паліва, та й повітряна тривога зараз, — оцінив місцевість Рома, взводний.

Я не помилився. У Моджахеда була з собою пляшка коньяку, Рома не хотів пити з бійцями. Рівняння нескладне — потрібен третій, а я все ж з іншого підрозділу і стосунки між нами за цей місяць склалися хороші.

— Бачиш який у вас бардак, і як ми живемо, — Моджахед суворий і справедливий дядько зі світлими вовчими очима і кошлатою бородою. Поля польової панами зім’яті так, ніби це ковбойська шляпа. Крутий мужик, в АТО воював у 95-й бригаді. Йому б у вестернах грати.

— Та бачу, у вас всі командири на місці. Хоча якби ви бачили нашого взводного, — махнув я рукою, згадуючи про Горинича.

— А ти не махай ручками, бери владу у свої руки, — наполягав на своєму Моджахед.

— Та яке, я простий солдат, строкової навіть не служив, про яку владу може йти мова?

— Не прибідняйся, все в тебе вийде. Бери владу у свої руки. Інакше вам піздєц.

— Ну побачимо.

Багато не пили, пішли в намет досипати. Я тільки-но почав дрімати, коли почув характерний звук літака, що заходить на віраж. Ні про що не думав, просто пірнув на підлогу. Цьому інстинкту піддалися чи не всі, хто був у наметі. Пролунали три доволі близькі вибухи.

— По учебці в’їбали, — ні в кого не було сумніву.

Коли стихло, вилізли з намету. З неба сипалася якась тирса, пісок, тхнуло паленим.

— Нікому не залишати територію наметового містечка!

Сержант Сірожа питав із нерозумінням:

— То це що, на підлогу треба було стрибати?

Він під час вибухів залишався у ліжку. Чи не єдиний з усього взводу.

Коли розвиднілося і пролунав відбій тривоги, ми таки почали робити вилазки на територію навчального центру. Три ворожі ракети вщент рознесли красиві натівські казарми. Курява і дим здіймалися з руїн. Навколо бетонного стовпа чималий металевий швелер намотало немов краватку.

— Що по втратах? — питаємо першого зустрічного підполковника.

— Четверо 300-х, наряд на КПП, переважно контузії. Але могло бути й гірше…

Підполковник дивиться у бік зруйнованих казарм.

— Бачили на днях курсанти заїжджали, що серед них багато дівчат було? Ну й подумали, навіщо їх у той ліс гнати. Тут умови хороші, душ. Ну дівчата ж. Та поселили їх у тих казармах. Добре, що по тривозі всіх підняли і в ліс вивели. А то….

Я навіть уявляти не хочу це “а то…” Дівчата геть юні, перший курс, здається.

— То їхнє БК вночі детонувало?

— Ага…

Петро намагався підбадьорити:

— Ну що хлопці, з бойовим хрещенням?!

Він потім нас іще декілька раз вітатиме з ним: після першого артилерійського обстрілу, після першого контактного бою з противником у посадці.

У таборі всі метушаться і обговорюють обстріл і його наслідки. За сотні й сотні кілометрів від фронту ми потрапили під справжнє бомбардування. Може то знак? Ми збирали свої баули і до пуття не знали, куди далі поїдемо: назад в ППД, кудись на північ Київщини, чи під Костянтинівку на Донбас одразу?

Так чи інак, скоро на фронт, недаремно ж нас тут вчили. Добре, що військові квитки при собі, а в них позначка про фахову підготовку. Неабихто — оператори ПТРК, дехто вже навіть готовий зливати соляру з підбитих танків.

А головне: ми навіть не уявляємо, як скоро наше «людське стадо» перетвориться на нормальний підрозділ, який ще й ставитимуть у приклад іншим.