Шерлок Голмс надихнув і відпочиває: український ретродетектив набирає обертів
Шерлок Голмс надихнув і відпочиває: український ретродетектив набирає обертів

Шерлок Голмс надихнув і відпочиває: український ретродетектив набирає обертів

Захоплюючись у дитинстві, як і більшість ровесників, пригодами Шерлока Голмса, я перечитав усе, що написав про свого не надто улюбленого героя сер Артур Конан Дойл. Тим більше що часи вже були перебудовні, й відпущена в напіввільний ринок поліграфічна галузь розійшлася на повну. Кооператори-видавники дійшли навіть до друку наслідувань Дойла, написаних іншими авторами. Ідея детектива «про нашого Голмса», яку я підлітком не розвинув далі власне ідеї, була буквально розлита в ноосфері й лише чекала на тих, хто втілить її в книгах. Після низки маловідомих спроб вона вдало втілилась у циклі романів Бориса Акуніна (псевдонім Григорія Чхартишвілі) про Ераста Фандоріна, хоч і з принципово відмінним героєм: замість суто приватного детектива, який відверто зневажав поліцію, — саме поліційний слідчий.

Приклад Акуніна надихнув послідовників жанру «ретродетектив» і в Україні. На роль вітчизняного аналога Фандоріна вочевидь має повне право претендувати Іван Підопригора. «Майбутній найкращий сищик імперії працює філером Київського охоронного відділення. Однак злочинці та бунтівники не знають кордонів міст і країн, тож служба підкидає йому небезпечні пригоди не тільки в київських закапелках, а й у Криму, Одесі, селах по всій країні та навіть у Петербурзі з Фінляндією», — так анотується книжка авторства Владислава Івченка «Стовп самодержавства», яка неодноразово виходила друком у кількох видавництвах, спочатку з продовженням «…або дванадцять справ Івана Карповича Підопригори», а в новітніх виданнях — уже й «тринадцять справ». Про популярність героя та його пригод у читачів свідчить вихід чергового видання 2023 року. Цикл, розпочатий 2011-го, налічує вже вісім окремих книжок (перша з яких, «Стовп», була написана у співавторстві з Юрієм Камаєвим).

Пустивши корені на українському літературному полі, ретродетектив набув у нас яскраво виражених регіональних особливостей. Автори з різних країв обрали вірний шлях, надаючи своїм історично-детективним творам місцевого колориту. Це було вельми доцільно, зважаючи на давнє зростання інтересу читачів до «України інкогніта». Вдалим прикладом такого підходу став «Капітан Алоїз» Олександра Гавроша, ретророман із однойменної книжкової серії видавництва «Фоліо». Відзначений дипломом «Коронації слова» 2012 року, твір був перевиданий у доопрацьованій версії 2022-го.

Досвідчений ужгородський письменник традиційно для себе звернувся до історичної теми. (Варто нагадати, що саме завдяки Гаврошу з небуття відродився реальний персонаж Іван «Кротон» Фірцак, знаменитий закарпатський силач. Надихнувшись майже забутим романом закарпатця Антона Копинця «Іван Сила на прізвисько «Кротон» (1969), Гаврош написав власну версію «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», яку 2009 року екранізував Віктор Андрієнко, після чого Фірцак став одним із брендів Закарпаття, крім іншого, поставши у вигляді пам’ятника в рідному селі Білки колишнього Іршавського району.

Повна версія роману Копинця, близького друга силача Кротона, також побачила світ 2014 року. На жаль, менш вдалою вийшла спроба Олександра Гавроша популяризувати героя численних мармароських легенд розбійника Пинтю (він же Григорє Пинтя чи Пинтя Хоробрий). Низка дитячих книжок про пригоди Пинті наразі не зробила цю постать «мармароського Робіна Гуда» хоч трохи зіставною з легендарним Довбушем на українських карпатських теренах, на відміну від сусідньої Румунії, де Пинтя давно посів місце в пантеоні національних героїв).

В романі «Капітан Алоїз» читачам відкривається Ужгород (Унгвар) кінця XIX століття, коли місто було заштатним адміністративним центром провінційного комітату Унг Австро-Угорської імперії, маленьким і непоказним. Головний герой, капітан поліції Алоїз Штрімфля, разом з іншими персонажами («потраплянцями» в минуле з Ужгорода 2000-х років) вестиме вкрай заплутану справу, густо замішану на містиці. Тож на читача чекає не стільки гра розуму, скільки історія з переселенням душ та іншою потойбіччиною. Недарма кожен розділ роману як епілог має моторошну народну байку з життя нечистої сили (такі й досі популярні на Закарпатті).

Обізнані з життям ужгородської богеми знайдуть додаткове задоволення в упізнаванні прототипів головних героїв роману, які відшукали потаємний портал (звісно ж, на цвинтарі) й почали човникувати в Унгвар 1870-х, непогано там облаштувавшись і ведучи подвійне життя на два доми й два часи.

Та якщо ужгородець Олександр Гаврош відкриває читачам давній Ужгород із малоприглядного боку (бо нема правди діти, так воно й було), то хмельничанин Юрій Даценко робить навпаки. В його «історіях провінційного хірурга» відкривається давній Проскурів (не всі вже й знають, що так раніше називався Хмельницький), невідомий і неочікуваний. Дії першої книги п’ятитомного серіалу «Пастка для різника» відбуваються в Проскурові 1888 року. Головним героєм цього й наступних ретродетективів буде не поліцейський, а лікар — Яків Ровнєр, який волею долі став головним лікарем і паралельно — медичним експертом поліційного управління. Сюжет роману викладений на обкладинці книги, та від того не стає менш неочікуваним до самої розв’язки — «…з певних причин Яків має підстави вважати, що в подільській провінції орудує той самий Джек Різник…».

Утім, не менше, ніж сюжет, захоплює сам Проскурів, тодішнє прикордоння Російської імперії, який зусиллям автора постає такою собі подільською Одесою з її єврейським колоритом, говіркою та гумором. Як і Олександр Гаврош, Юрій Даценко не уникає суворого реалізму в описі рідного міста позаминулого століття («…вулиці [Проскурова] щедро ділилися з перехожими пахощами стічних рівчаків, кінського гною та відігрітої ранньою весною землі… і понад усім тим панував усюдисущій запах диму із безлічі міських печей»).

Любителям архітектури буде цікаво дізнатися про історичні споруди міста, як-от Тюремний замок у середмісті («за зразковим проєктом») чи аптеку Деревоєда (обидва об’єкти існують і понині, хоч і не без змін). Напевне, для багатьох стане відкриттям єврейський складник нинішнього Хмельницького («слова «Проскурів» та «євреї» були чи не взаємопов’язаними. Місто просто не вдавалося собі уявити без богообраного народу, бо євреї у Проскурові були повсюдно»). Історія із замком Ніренберга, в якому проводили збори місцеві масони, наводить на паралелі з віденською віллою Артура Шніцлера, що лягла в основу фільму Кубрика.

Дебютувавши з «Пасткою для різника» 2019 року, Юрій Даценко за п’ять років видав уже п’ять романів із головним героєм Яковом Ровнєром, проскурівським лікарем і за сумісництвом детективом немісцевого масштабу — і, схоже, зупинятися на цьому не планує.

Карта провінційних міст України, в яких розгортаються ретродетективи, постійно розширюється. Нещодавно до неї потрапив і Старий Самбір. «….Австро-Угорщина, березень 1905 року. Повертаючись додому на вакації, студент Орко Лінинський на вокзалі стає свідком наглої смерті дівчини, яка видається йому віддалено знайомою... Хто міг піти на вбивство в сонному провінційному Старому місті? Невже, як то кажуть, у тихому болоті чорти водяться?» — так анонсується роман Наталії Тисовської «Справа про чорну ропу», який 2024 року здобув Першу премію літературного конкурсу «Коронація слова» і спеціальну відзнаку «Золотий пістоль» за найкращий гостросюжетний твір, «який відтворює мовні й культурні особливості підавстрійської України початку ХХ століття, пропонує читачам поринути в неповторну атмосферу галицької провінції».

Яке місто постане на цій мапі наступним?
 



Источник материала
loader