Забалакати власний страх

Військовий пише, що це твір про "те, чому ми не зможемо зжитися з росіянами. І чому вони чинять з нами те, що чинять" (с). Чорт, думаю, пробігаючи очима сфоткану ним сторінку, — а й справді ж, там усе це є...

А я-то гадала, що пишу про дитинство і про котика. Про свій луцький двір середини 1960-х. А воно, як в старому совєцькому анекдоті, - "що не зберу - то автомат Калашнікова виходить"...

І нікуди від цього не дінешся, от же в чім головне паскудство війни.

У тім, що поруч із нею всі танці котиків, старанно заранжовані так, ніби її нема, завжди виглядатимуть фальшиво.

Читайте також: Про сварки довкола відкриття Олімпіади

(Звідси й походять, і розкручуються до психотичної температури несподівано вибухові паризькі "с*ачі" (іншого слова тут не вжити!) про олімпійське шоу, "Тайну вечерю", Христа-чи-Вакха і всю ту лабуду, котра насправді не то сльозинки херсонського собаки, а навіть його посліду не варта: це те, що в психології зветься "витісненням", - замовляння-забалакування-закрикування власного страху. Авжеж, травматичний синдром не тільки в нас - у цілого континенту важкий травматичний синдром, щО б там про це вголос не говорилося...

Просто в нас він чесніший. От у чім штука.

Джерело

Про авторку. Оксана Забужко, письменниця

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.