Технології доповненої реальності, VR-шоломи, онлайн-подорожі та віртуальні виставки люди часто ще сприймають, як атракціон. А насправді це збереження і презентація культурної спадщини, доступна кожному, правдиво, цікаво і привабливо реконструйована українська історія, яку в імперські часи Росія намагалася знищити або привласнити. Представлені в новітніх форматах напрацювання стають доступними у будь-якому куточку світу, цікаві різним аудиторіям: від найменших – до глядачів поважного віку.
«Укрінформ» подивився у VR-шоломах відтворену виставку 1925 року «Український портрет XVII–XX століть» у Національному художньому музеї України та першу віртуальну галерею творів видатної художниці Марії Примаченко у Національному музеї декоративного мистецтва у рамках проєкту «Невідоме» – щоб розповісти, чим і як такі презентації цікаві, наприклад, Українському музею в Нью-Йорку. Засновник ГО «єМузей» Дмитро Матяш констатує, що лише протягом одного дня у Німеччині віртуальний проєкт «Війна впритул» про деокуповані українські міста, зокрема, Бучу й Ірпінь на Київщині, які трохи більше як місяць були в російській окупації, – подивилися 1800 людей.
ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ ДАЄ ЗМОГУ БАЧИТИ ВИСТАВКУ 1925 РОКУ, ДЕСЯТКИ КАРТИН ЯКОЇ НИНІ ВТРАЧЕНІ…
Зайшовши у Національний художній музей України, у холі напроти розкладки з сувенірами, можете навіть не помітити на високій полиці два білі VR-шоломи з окулярами. Поряд, коли не ввімкнуті, не привертають особливо увагу плазмовий екран з відеопанеллю. Але саме за допомогою цієї апаратури можна потрапити у багатовимірний простір виставки «Український портрет XVII–XX століть», яка проходила у Києві майже століття тому, у 1925 році.
Відразу уточнимо, що її можна дивитися навіть на домашньому комп’ютері: наближаючи експонати, слухаючи голосовий супровід і читаючи загалом багато інформації. Через кілька місяців зʼявиться можливість подивитись цю виставку онлайн, сплативши за віртуальний квиток.
Вдягнувши у музеї спеціальний пристрій на голову і взявши у руки пульти управління з кнопками, розглядаю захоплено, максимально наближаючи, відомі зі шкільних уроків намальовані у 1859 році Тарасом Шевченком портрети друга Михайла Максимовича – ректора Київського університету та його красуні-дружини Марії. Дивуванню немає меж, коли вдивляєшся у два десятки образів у різних техніках, створених Шевченком: акварельні портрети Катериничів та невідомої напівголої дівчини в ліжку; олійні – композитора Іллі Лизогуба та княжни Катерини Куйкуатової; портрет військового олівцем, інші роботи...
Кожен впізнає «Портрет дівчинки в чорнім убранні й червоному капелюсі» (1902-1903) Олександра Мурашка – він розміщений разом із менш відомим портретом 1913 року в яскравих кольорах дружини художника Маргарити. Відразу впадають в око засновник Києво-Могилянської колегії митрополит Петро Могила і воєвода Київський Адам Кисіль, «Дівчинка на тлі перського килима» молодого Михайла Врубеля, є три портрети за понад 30 років різних авторів Варвари Репніної, ікони. Загалом, голова йде обертом у прямому і переносному значеннях від споглядання понад 250 портретних зображень відомих і практично невідомих художників у трьох залах.
«Ми разом із вісьмома іншими музеями-партнерами і розробниками створили віртуальну виставку українського портрета, яка була представлена у 1925 році, – розповідає генеральна директорка НХМУ Юлія Литвинець. – З того часу експонати були розпорошені по різних музеях Києва, а також колишнього Радянського Союзу. Це було завдання радянської влади – нищити культурну ідентичність, розчиняючи українське мистецтво, привласнюючи його найкращі зразки Росії; викреслити з історії те, що Україна була багатонаціональною багатою мистецькою країною».
Юлія Литвинець розповідає, що за радянської влади спочатку з фондів музею забрали твори художників, яких простіше було назвати російськими. Перейшли до київського виокремленого музею російського мистецтва (у 2017 році він нарешті знову став Київською картинною галереєю) Михайло Врубель, Іван Крамськой, Ілля Рєпін, Микола Ярошенко, які мали тісний зв’язок з Україною.
«Ешелонами вивозили твори мистецтва з України у період Другої світової війни, – нагадує генеральна директорка НХМУ. – Те, що забрали нацисти, навіть після повернення Радянському Союзу повністю не надійшло назад в музей. З пунктів розподілу у Новгороді і Ленінграді мали повертати музеям-власникам, але ми отримали лише 252 одиниці, а вивезено було 65 тисяч (з декоративно-прикладними предметами зберігання).
Як з’ясувалося, було секретне розпорядження не повертати наші твори в Україну, а роздати у Білорусію, російські Ростов, Новгород, інші міста. Частину робіт ми знаходимо на аукціонах за кордоном. За однією такою картиною з виставки 1925 року ми останнім часом «полюємо», залучаючи всі можливі інституції та органи, щоб її повернути. Вихолощування відбувалося, щоб ми «залишилися у шароварах». Радянська влада з центром у Москві цілеспрямовано перетворювала Україну на маргінальну селянську територію. Тому для нас так важливо показати як було насправді».
Юлія Литвинець розповідає, що у 1944-1946 роках, уже після звільнення України від німецьких загарбників, із колекції музею та ще кількох київських зібрань забрали твори, як тоді називали, «художників, пов’язаних з Польщею» і передали цій країні. І про це за радянських часів ніколи не згадували.
Цих кілька історичних екскурсів нагадують про те, що у вирі тоталітарних практик предмети української культури ставали для Москви здобиччю і «розмінною монетою». В тому й іншому випадках із національного українського надбання картини переходили у радянську категорію «все наше спільне». І саме дослідницька робота музейників у період відновленої незалежності України і нові технології заповнюють прогалини за багато радянських десятиліть і навіть допомагають знайти деякі втрачені музейні експонати.
СКІЛЬКИ КОШТУЄ ВІДТВОРИТИ ВИСТАВКУ 100-ЛІТНЬОЇ ДАВНИНИ ТА СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ ЗАЛУЧЕНО
У 1925 році виставку «Український портрет ХVII-ХХ століть» організували видатні українські науковці Данило Щербаківський (1877-1927) та Федір Ернст (1891-1942). Відібрали 259 портретів з колекції Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка (так він тоді називався) та розгорнули експозицію в трьох залах другого поверху. До наших днів зберігся каталог виставки, який став одним із фундаментів відтворення проєкту майже 100 років потому.
Для початку були відмальовані віртуальні приміщення трьох залів, в яких знаходилась експозиція у Музеї з левами, розповідає засновник ГО «єМузей» Дмитро Матяш. Далі розмістили портрети та зобразили предмети інтер’єру: вони схематичні (прозорі), щоб уся увага була прикута до картин. Також відмалювали близько 200 рамок. Кілька десятків портретів у відтвореній виставці, місцезнаходження яких тепер невідоме, у віртуальному музеї представлені чорно-білими – на противагу іншим кольоровим.
Відтворити виставку 1925 року допоміг не лише її каталог, а збережені дагеротипи – перші фотознімки фіксовані на склі. Технологія з’явилася ще в 1839 році і була заснована на світлочутливості посрібленої пластини. Зображення на дагеротипах виходили чіткі, об’ємні, схожі на відбиток у дзеркалі, але вони потребують належних умов зберігання.
У київському музеї дагеротипи накопичувалися ще з 1899 року. До початку Другої світової війни їх було більш як 6 тисяч. Майже всю колекцію вивезли нацисти. Вона повернулася у Київ, але зберігається в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського – до цього часу належно юридично не оформлена. Це з’ясувалося випадково буквально позаминулого року.
У музеї зі старої інвентарної книги, яку вели до Другої світової війни, залишилося до 100 дагеротипів. Їх ще у «ковідно-карантинний» період оцифрували. «Із дагеротипів, які були зроблені під час роботи виставки «Український портрет ХVІІ–ХХ століть» у 1925 році, згодом були зроблені паперові фотографії. Ми їх знайшли у Вільній українській академії наук у США», – розповідає Юлія Литвинець.
Щоб мати якомога більше інформації про виставку, музейники уважно опрацювали київські газети того періоду: «Раду» і «Нову Раду». «Добре, що читати «Киевскую мысль» російською мовою довелося ще до 2022 року. Тому мені було не так боляче, як би це було після повномасштабного вторгнення», – коментує наукова співробітниця НХМУ Марина Дроботюк.
«Відтворюючи виставку, ми використовували навіть фото похорону Миколи Біляшівського (український археолог, етнограф, мистецтвознавець), який помер 21 квітня 1926 року, – розповідає гендиректорка НХМУ Юлія Литвинець. – Прощання з ним було в центральній залі «Тараса Шевченка» (тепер це зала «Авангард»). На задньому плані фотографій з різних сторін можна роздивитися виставку «Український портрет ХVІІ–ХХ століть», яка ще тривала».
Коли сформувалася ідея робити віртуальну виставку українського портрета, подалися на грант Українського культурного фонду. Але отримали відмову, оскільки було загальне рішення не підтримувати національні заклади, оскільки «у них є гроші».
За словами Юлії Литвинець, враховуючи озвучку і технічне оснащення, на віртуальний проєкт витратили близько 400 тисяч грн. По суті, всю підготовчу роботу науковці 8-ми музеїв робили, виконуючи посадові обов’язки.
«Зараз виставку «Український портрет ХVII-ХХ століть» перекладаємо англійською мовою. Тож скоро з цією віртуальною історією можуть знайомитися бажаючі в усьому світі, – каже генеральна директорка Національного художнього музею України Юлія Литвинець. – Уже є попередня домовленість з директором Українського музею у Нью-Йорку Пітером Дорошенком показувати цю виставку у США».
ПОГОРТАТИ АЛЬБОМ З МАЛЮНКАМИ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО І ЗАЗИРНУТИ В ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ РЕАКТОР
А однією з перших в Україні запустили віртуальну екскурсію зоною відчуження Чорнобиля, яку створила організація «єМузей» у партнерстві з Національним музеєм «Чорнобиль». Кожен тепер, не переймаючись хвилюваннями про ймовірність отримати трохи «зайвої радіації», може детально роздивитися Прип’ять, саркофаг і навіть заглянути у реактор. Всього ця віртуальна подорож включає 11 локацій.
Для створення цієї віртуальної екскурсії фахівці, які сканують, оцифровують і створюють додаткову реальність, також провели величезну роботу разом з працівниками музею та використали унікальні фотопанорами Миколи Омельченка – одного з перших сертифікованих фотографів Google. Після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, коли триває війна, залишається ризик натрапити на вороже мінне поле у районі Чорнобиля, тож відвідати зону з реальною екскурсією, як до 2022 року, фактично неможливо. Проте VR-формат забезпечує ще масштабніший огляд зони техногенної катастрофи 1986 року.
Нові технології дають можливість відвідувачам музеїв детально роздивитися ті експонати, які заборонено брати в руки. Наприклад, у Національному музеї декоративного мистецтва України, який розташовано на території Києво-Печерської лаври, показують першу віртуальну виставку з творами Марії Примаченко у рамках проєкту «Невідоме».
На стінах та у вітринах загалом представлено понад півсотні невідомих або маловідомих малюнків художниці, створених у 1936-1938 роках у Школі майстрів народного мистецтва та роботи з Експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Серед експонатів є й два альбоми з малюнками 1940-х років. Вони – у вітрині за склом.
Утім 79 малюнків з цих альбомів можна побачити, вдягнувши VR-шолом. У віртуальній сучасній галереї насправді із захопленням роздивляєшся диво-звірів Марії Примаченко, навіть якщо інших зустрічав на чисельних за роки звичайних виставках. Альбоми до колекції музею надійшли після виставки українського народного мистецтва далекого 1951 року. Раніше їх (альбоми) демонстрували, але зазирнути всередину ніхто з відвідувачів не міг.
Генеральна директорка музею Людмила Строкова підкреслює, що здійснення цього довгоочікуваного проєкту стало можливим завдяки оцифруванню експонатів. Реалізувала команда задум протягом пів року на обладнанні, подарованому музею ALIPH Foundation за сприяння Французького інституту в Україні. Виконавці – eMuseum та Imersum, з якими Національний музей декоративного мистецтва співпрацює вже не перший рік.
Тільки впродовж одного дня у Німеччині 1800 людей подивилися «Війну впритул» – проєкт, який за допомогою кругових панорам у форматі 360°, відео з дронів та 3D-моделювання в деталях демонструє, як виглядає геноцид української нації, каже Укрінформу засновник ГО «єМузей» Дмитро Матяш.
Ці матеріали є наочними доказами воєнних злочинів РФ в Україні і допоможуть притягнути агресора до відповідальності.
Для створення проєкту «Війна впритул» команда активно взаємодіє з ДСНС, МВС. Виходу на міжнародні майданчики сприяють Міністерство культури та стратегічних комунікацій і Міністерство закордонних справ. Виставки відбувалися у США, Франції, Польщі, Німеччині, Канаді, Бельгії, Люксембурзі, Молдові.
Ініціаторами проєкту «Війна впритул» стали Discover.ua та FreegenGroup. Над зйомками працює фотожурналіст з багаторічним досвідом Микола Омельченко. Використовуючи сучасні технології, знімкують руйнування, які спричинив агресор, і розміщують їх на Google картах, сторінках у соціальних мережах та сайті проєкту.
Максимально реалістичні враження отримують глядачі за допомогою VR-окулярів та імерсивних (імерсія – занурення в зображення, – ред.) виставок, які проводять за кордоном. До слова, у співпраці з державними туристичними органами вже створено віртуальні музеї війни на Київщині, Чернігівщині та Харківщині.
Віртуальна реальність не витісняє з музеїв спадщину і не скасовує реальних мандрів, якщо вони можливі. Але допомагає побачити недоступне, зберегти найцінніше, привернути увагу до України і повернути втрачене.
Валентина Самченко, Київ
Фото Кирила Чуботіна, Національного музею декоративного мистецтва України, скани віртуальних проєктів та фото eMuseum.