Галичина в мундирі. Ветерани

Солдати, яких повернули вітчизні,
прагнуть знайти шлях до нового життя.

Еріх Марія Ремарк «Повернення»

За часів довічної військової служби солдат, як правило, надовго вибував зі своєї сім’ї чи сільської громади. 1845 року в австрійській армії введено 8-річну строкову службу, а 1868 року, разом із загальною військовою повинністю, запроваджено її трирічний термін. Його остаточно закріпив новий закон 1889 року. Тепер чоловіки швидше поверталися до родини, громади та цивільного життя.

Учасники бойових дій часто отримували поранення, а їх потреби нікого особливо не хвилювали. Поняття «військовий інвалід» стосувалося солдата, який через похилий вік або поранення втратив здатність нести строкову службу. Траплялося, що з таких ветеранів формували «інвалідні роти», які використовували для виконання внутрішньої гарнізонної служби. З часом, стала очевидною необхідність у піклуванні про військових пенсіонерів. Вони мали свій мундир, але про це ще розповімо окремо.

«Військові інваліди» стали синонімом ветеранів, які завершили службу і не мали достатніх засобів для існування. Держава надавала їм невелику пенсію та влаштовувала до «Будинку інвалідів». Такі заклади діяли у Відні, Празі, Трнаві, Львові.

В той же час, багато чоловіків під час військової служби навчилися допомагати один одному, бо відчували корпоративну єдність. І тепер, коли їхні однополчани потрапляли в матеріальну скруту, або ж не могли бути належно поховані, вирішили об’єднатись.

Розвиток австрійських військових ветеранських товариств тісно пов’язаний з суспільними змінами XIX століття. Одночасно поставали пожежні, спортивні, музичні товариства. Імператорський патент від 26 листопада 1852 року, яким встановлювалися нові закони про об’єднання, створив правовий фундамент для організацій, що займалися суспільними та благодійними справами.

З розвитком соціальної сфери зріс інтерес ветеранських товариств до патріотичної діяльності, що досяг свого апогею 1914 року, коли імператорським указом від 4 липня було видано постанову щодо австрійського військового корпусу.

Еволюцію військово-ветеранських товариств найкраще відображає уніформа. Спочатку, в цивільному одязі або традиційному костюмі з’являються певні елементи приналежності. Потім, здійснюються спроби запровадити єдиний одяг товариств. Врешті,  наприкінці XIX століття уніфіковано мундир зі всіма військовими атрибутами, такими як відзнаки та носіння зброї. Цьому сприяло те, що товариства ветеранів з 1889 року могли залучатися до виконання спеціальних служб у військових цілях, і їх навіть використовували під час Першої світової війни.

Термін «ветеран» (від лат. vetus) означає старого, досвідченого чоловіка або досвідченого солдата. В австро-угорському війську термін з 1860 року використовувався для позначення знову призваних або таких, що отримували пенсію унтер-офіцерів та солдатів, за винятком тих, що служили у лінійній та прикордонній піхоті (Linien- und Grenzinfanterie). Останні продовжували носити почесну назву «гренадери», яка була введена ще 1859 року. Як для «гренадерів» лінійної та прикордонної піхоти, так і для «ветеранів», введено знак розрізнення – білу палаючу гранату з тканини, яку нашивали на комірі (weißtuchene flammende Granate am Rockkragen). Ветеранські об’єднання в Австрії донині використовують гранату як емблему. З 1869 року на петлицях, а з 1900 року на  головному уборі.

1869 року замість гранати для унтер-офіцерів усіх родів військ, які добровільно продовжували службу понад строкову, було введено смуги на рукавах. Граната залишилася лише на головних уборах для офіцерів (з 1860 року) та рядових (з 1863 року) австро-угорської жандармерії до повторного введення шолома (1899 рік).

Спочатку влада не надто прихильно ставилася до використання мундирів. Спогади про революцію 1848/1849 років ще були свіжими. Військове міністерство у Відні 28 лютого 1865 року оприлюднило постанову наступного змісту:

«Його Величність своєю постановою від 17 лютого 1865 року щодо вже існуючих в деяких частинах монархії і таких, що можуть утворитися в майбутньому, так званих «ветеранських товариств», погодився на такі положення: За умови, що такі товариства в першу чергу задовольняють бажання взаємної підтримки членів у хворобі та інших нещастях, а потім для покриття похоронних витрат для померлих членів і їх гідного поховання, до чого ще може додаватися прагнення через тісніше згуртування розвивати справжній лояльний дух та інші хороші якості з попередньої військової служби, такі як: любов до порядку, поміркованість тощо, вступ до цих товариств дозволяється також усім інвалідам, які не перебувають у місцевих інвалідних будинках, а також резервістам, які не перебувають на активній службі. Так само пенсіонерам або тим, хто звільнився з активної служби з утриманням військового звання, дозволяється брати реальну участь у ветеранських товариствах за умови, що вони 1. не можуть обіймати в такому товаристві жодної посади, несумісної з офіцерською гідністю; 2. не можуть приймати грошову допомогу від товариства; 3. повинні на тих урочистостях, де присутній якийсь місцевий офіцерський корпус, приєднуватися до нього і, можливо, з’являтися лише на похоронах членів товариства; нарешті 4. повинні якомога більше уникати будь-якого конфлікту з політичними органами, якщо вони обіймають довірчу посаду в товаристві. Скрупульозний нагляд за дотриманням цих, як і всіх інших подальших умов, покладається на відповідні військові, гарнізонні округи, округи поповнень чи інші військові команди. Всі зазначені особи, які повністю або частково належать до військового об’єднання, можуть вступати лише в такі ветеранські товариства, які при загальному зборі не використовують одноманітної уніформи, крім місцевого костюма, не носять зброї, прапорів і не мають особливих відзнак, або використовують як такі лише одноколірні стрічки тощо. Активним генералам, штабним і старшим офіцерам за дозволом Його Величності також дозволяється приймати, якщо це стосується їх, вибори на почесних членів ветеранських товариств»[1].

На початку 60-х років XIX століття члени ветеранських товариств були одягнені в «звичайне» цивільне вбрання. Потім, запровадили єдині мундири з сірого або темно-синього сукна за фасоном польових блуз, введених 1868 року. Також використовували значки з зображенням трофеїв війни та девізами, що викликали зауваження влади. Міністерство внутрішніх справ указом від 28 жовтня 1867 року повідомило окружні управління: «Згідно з найвищим указом від 29 листопада 1867 року ветеранські товариства повинні утриматися від носіння будь-яких знаків, схожих на орденські відзнаки та медалі за заслуги, які надаються Його Величності, і які носяться на стрічках. Проти певних знаків (кокард, бантів, нарукавних пов’язок тощо), які суттєво і легко відрізняються від медалей або інших відзнак за заслуги, немає заперечень».

Стаття 12 Основного закону від 21 грудня 1867 р. (Reichs-Gesetzblatt für das Kaisertum Österreich, Nr. 142/1867) мала важливе значення для розвитку ветеранських асоціацій. Метою асоціації (детально сформульованою у відповідних статутах) спочатку була взаємна підтримка колишніх товаришів і тих, хто вижив.

До перших місцевих документів про уніформу ветеранів належать ті, що були закріплені у статутах товариств. Львівський Корпус цісарсько-королівських військових ветеранів створено 1878 року, а установчі документи затверджено 1886 року. 2-й Корпус військових ветеранів в Стрию отримав статут 1898 року, а 3-й Корпус ветеранів у Перемишлі – 1899 року.

Зростання кількості організацій (ветеранські товариства, пожежні команди, стрілецькі товариства, музичні капели тощо) спонукало 1891 роre військове міністерство у Відні констатувати, що «таким організаціям і товариствам дозволяється лише така уніформа або знаки розрізнення, які за яскравими ознаками чітко відрізняються від тих, що використовуються у війську», а міністерство внутрішніх справ указом від 19 липня 1891 року доручило всім губернаторам забезпечити, щоб «щодо звернень пожежних та інших товариств про дозвіл на використання уніформи або спеціальних знаків завжди досягалася згода з відповідним командуванням корпусу і щоб, зокрема, в жодному разі не дозволялося використовувати зірки, а також такі розетки, які схожі на відзнаки, що використовуються у війську».

Негативне ставлення до ветеранських товариств, схоже, зберігався до останньої третини XIX століття. Так, лише 1872 року губернаторам було надано повноваження, згідно з найвищим указом від 31 липня того ж року, дозволяти ветеранським товариствам «бездоганної поведінки» використовувати барабан і сигнальні роги під час урочистих заходів «за згодою генерального командування або військового коменданта… за умови, що сигнали будуть суттєво відрізнятися від сигналів австро-угорського війська, і щоб ними не зловживали в гарнізоні, який може бути в населеному пункті».

Використання імперського орла було заборонено тим товариствам, над якими протекторат взяла іноземна особа. Дозвіл на використання державного орла на одній стороні і цісарського імені (з імператорською короною) на іншій стороні полотнища прапора надавалися лише тим ветеранським товариствам, «які крім матеріального забезпечення своїх членів також ставили за мету своїх статутів розвиток лояльних і патріотичних почуттів, а також військового духу і насправді дотримувалися цих цілей», як було визначено міністерством внутрішніх справ.

1898 року органам влади передали розроблений II корпусом (Відень) посібник «Вказівки щодо вибору одягу для ветеранів тощо», однак суспільно-політичний розвиток Австро-Угорщини відкрив нові аспекти[2]. Дух лоялізму і шанування цісаря вже стали основними принципами нового пробудженого патріотизму, який культивувався військовими ветеранами. 1900 року в столиці створено «Австрійський військово-ветеранський державний союз» (k. k. Militär-Veteranen-Reichsbund).

Задуманий як провідна організація для існуючих у австрійській частині імперії військово-ветеранських товариств, Союз мав також виконувати ідеологічну роль. 1901 року відбулася реорганізація  за військово-територіальним поділом монархії шляхом створення 55 окружних союзів.

Тенденція до централізації та уніфікації проявилася також у мундирі. Указом міністерства внутрішніх справ від 10 квітня 1900 року було видано власний регламент.

Він передбачав такі елементи уніформи:

Капелюх ветерана (Veteranenhut). З чорного фетру, найвища точка якого сягала 1,5 см над бічними стінками. Підшитий у простих моделях чорною бавовняною тканиною, у дорожчих – шовком. Тулія спереду і ззаду загнута вниз на 1,6-2,1 см, з обох боків – на 3,5-4,5 см вгору і обшита чорною лакованою телячою шкірою. З лівого боку прикріплена металева палаюча граната з зображенням імперського орла та ініціалами цісаря (у щиті орла), яка закривала отвір для темно-зеленого півнячого пір’я. Чорно-жовтий (чорно-золотий) строкатий шнурок з жолудями кріпився до тулії кількома стібками і ззаду скріплювався однотонним жовтим ґудзиком так, щоб обидва жолудя виступали паралельно над заднім краєм тулії. Для певних посадових осіб шнурок товщиною 7 мм разом з ґудзиком був виготовлений із золота і переплетений чорною шовковою ниткою. Товариства, які не входили до складу цісарсько-королівського ветеранського союзу, зазвичай замість гранати з державним орлом носили гранату з гладкою кулею або значок товариства. Зовнішнім виглядом майже не відрізнялися від капелюхів армії або ландверу.

Мундир (Veteranenrock). Виготовлявся з темно-зеленого (Staatsgrün) сукна з двома рядами по вісім жовтих ґудзиків з літерою «V». З обох боків спереду в розрізи були вшиті дві кишені з легко закругленими клапанами. Ззаду мундир був виконаний як «приталена блуза». Ця своєрідна комбінація мундира і блузи мала забезпечити виразну відмінність від військової уніформи. Стійка коміра оздоблена вишневими петлицями з нашитими на них гранатами по кутах. Приблизно за 10 см від манжети рукава був пришитий вишневий кант (Passepoil).

• Шийна хустка, чорна з білим краєм.
• Штани (Hosen). Чорні штани без кантів.
• Рукавички (Handschuhe) з білої шкіри.

Пальто (Mantel). З чорного сукна, без петлиць на комірі, з двома рядами по шість ґудзиків (візерунок як на мундирі). Край коміра та манжети прикрашені вишнево-червоною кокеткою з сукна. Ззаду як шинель драгун застібалася на ґудзик. У кутах коміра прикріплені емблеми у вигляді гранат.

Кепі (Veteranenkappe). Офіцерські кепі з зеленого сукна. Шнур і петля виготовлені з шовку імператорського жовтого кольору, або золотого, який мав характерне чорне оздоблення. З жовтим металевим орлом на передній частині, що в щиті містив ініціали цісаря. Ті, що не належали до Союзу мали чорно-жовті розетки або металеві значки у формі гранат.

Знаки розрізнення (Distinktions-Abzeichen).

Було чотири категорії: 1. Функціонери товариств 2. Посадові особи окружних об’єднань 3. Функціонери крайових об’єднань 4. Посадові особи Союзу.

Члени товариств носили простий шнур (Achselschnüre) на лівому плечі. Заступник, секретар і командир взводу – шнур в золотому плетінні. Решта, шнур з жовтого шовку (також переплетений з чорний). Командир товариства (Vereinskommandant): три золотисті смужки шириною 15 мм, прикріплені над кокеткою манжети лівого рукава; гранати на петлиці як командирський значок кожна з гладким жовтим ґудзиком  діаметром 12 мм. Заступник командира (Vereinskommandant-Stellvertreter): відзнака без ґудзика на комірі. Секретар і касир-бухгалтер (Schriftführer und Kassier-Rechnungsführer): Дві золоті смужки на лівому рукаві. Командир взводу (Zugskommandant): золота тасьма на лівому рукаві. Ради товариств (Verwaltungsräte): простий жовтий шовковий шнур. Прапороносець (Fahnenführer): прості жовті шовкові плечові шнури та три жовті шовкові тасьми. Взводний (Zugsführer): Дві шовкові смужки.

Функціонери окружних об’єднань носили як спільний знак розрізнення плечові шнури. Крім того:

• Окружний голова носив золотий кант шириною 35 мм (подібний до канту шапки для унтер-офіцерів австро-угорської армії, але з чорною, а не золотою середньою зубчастою смугою, трохи вужчу та з деякими відмінностями); розміщення таке саме, як у голови товариства.
• Заступник окружного голови: три (ймовірно, має на увазі три якісь відзнаки або смужки).
• Окружний секретар: дві золоті смужки шириною 15 мм (розташовані як у голови).
• Інші окружні функціонери: крім можливої форми свого об’єднання, носили по два прості плечові шнури .
•  Функціонери крайових об’єднань на обох плечах носили подвійний скручений чорно-золотий плечовий шнур як спільну відзнаку. Крім того:
• Голова крайового об’єднання: одна золота смужка шириною 35 мм і три вузькі золоті смужки, розташовані як у командира об’єднання, причому широка смужка розташовувалася внизу.
• Заступник голови  об’єднання: плечові шнури як у голови крайового об’єднання, але лише дві вузькі золоті смужки.
• Секретар або касир крайового об’єднання: крім широкої смужки, лише одна вузька золота смужка на лівому рукаві.
• Члени крайового комітету: лише подвійні плечові шнури (а також можливі відзнаки своїх об’єднань).
• Функціонери імператорського і королівського загальнодержавного об’єднання: на обох плечах носили потрійні скручені чорно-золоті плечові шнури.
• Для заступника президента: передбачалося, що він також носитиме дві широкі смужки і одну вузьку смужку на лівому рукаві описаним вище чином — якщо він не був вищим офіцером і як такий мав право носити форму свого корпусу. Президент, як правило, був офіцером імператорської і королівської армії.
• Управитель і контролер імператорського і королівського загальнодержавного об’єднання: на лівому рукаві носили подвійну широку золоту смугу.
• Члени правління і радники: до плечових шнурів додавали можливі відзнаки як функціонери товариства, окружного об’єднання або крайового об’єднання.

Відзнаки на рукавах нашивалися таким чином, що широкі канти (у функціонерів Імператорського і королівського загальнодержавного об’єднання) з’єднувалися без проміжку. Для інших кантів передбачався відступ 5 мм одна від одної. Чорні смуги на вузьких золотих або жовтих шовкових кантах повинні були мати ширину щонайменше 1,5 мм, а на широких кантах – щонайменше 3 мм. Пояси та інші види стрічок, подібні до тих, що були передбачені для австро-угорської армії, не дозволялися. Допускалися лише чорно-жовті стрічки без кистей, якщо вони мали широкі чорні та жовті поздовжні смуги. Червоні або зелені стрічки стрільців, як в австро-угорській армії не дозволялися для ветеранів. Чорно-жовті або чорно-золоті стрічки стрільців повинні були бути «помітно переплетені чорним, так само як і вже описані стрічки для капелюхів. У положенні про форму для Імператорського і Королівського військово-ветеранського загальнодержавного об’єднання особливо зазначалося, що значки об’єднання ні в якому разі не повинні мати форму медалі і не повинні носитися на стрічках. У положенні також містяться вже згадані вище умови для сигналів на сурмах або барабанах, а також вказівка на те, що для використання на прапорі імператорського і королівського державного орла та/або найвищого імені потрібен найвищий дозвіл.

Напередодні Першої світової війни, а саме 4 липня 1914 року[3], імператорським указом було створено Імператорський і королівський австрійський військовий корпус (k.k. Östereichischen Kriegerkorps). Метою цього кроку було підвищення ефективності та централізації управління військовими ветеранськими організаціями. Нова структура передбачала заміну існуючих ветеранських об’єднань (як всередині Імперського союзу, так і поза ним) на нові підрозділи корпусу. Таким чином, всі попередні назви типу «військові ветерани», «військове об’єднання» тощо мали бути скасовані, а відповідні формування мали або приєднатися до новоствореного корпусу, або розпуститися.

Форма майже не відрізнялося від попередньої.

• Капелюх: Без змін; чорно-золота шнурівка була спеціально встановлена для «офіцерів-стрільців».
• Кітель: Без змін, замість ґудзиків з літерою “V” тепер використовувалися гладкі жовті ґудзики. Шийна хустка залишилася без змін.
• Штани: Без змін.
• Рукавички: З білої шкіри.
• Пальто: Без змін, але з гладкими жовтими ґудзиками. Пальто для офіцерів-стрільців мало викладку з вишневого оксамиту (як в австро-угорській армії), а драгун, що прикріплювався ззаду, застібався на два гладких жовтих ґудзики. Офіцери-стрільці та рівнозначні їм особи носили комір з оксамиту з вишневими оксамитовими погонами.
• Шапка: Без змін; чорно-золота шнурівка призначалася для офіцерів-стрільців, рядові та унтер-офіцери носили жовту шовкову шнурівку з чорним візерунком.
• Знаки розрізнення: Введені зірчасті розетки, гранати білого (для стрільців) або золотого (для офіцерів-стрільців) кольору, а також для штабних офіцерів-стрільців – золота канта шириною 3,3 см з вишитими широкими чорними шовковими зубцями, для прапороносця – така ж канта шириною 1,3 см, для помічника командира взводу – аналогічна канта з жовтого шовку з вишитими чорними шовковими зубцями.

Портупея: Для офіцерів-стрільців і унтер-офіцерів-стрільців встановлювалися закриті портупеї з п’яти частин стрічки: три золоті (для офіцерів-стрільців) або жовті шовкові і дві чорні шовкові, однакової ширини; ґудзик китиці такого ж кольору, з шаховим малюнком по діагоналі; чорні шовкові торочки китиці повинні були бути такої ж кількості і товщини, як золоті або жовті шовкові, і чітко відрізнятися від тих, що використовувалися в збройних силах Австро-Угорщини.

Пояс: Офіцерам-стрільцям дозволялося носити спеціальний пояс. Він був жовтого шовку з чорними поперечними смугами шириною 1,5 см від краю. Китиці і торочки виконувалися аналогічно портупеї.

Носіння форми військового об’єднання було також юридично закріплено. Імператорський указ від 4 липня 1914 року встановлював, що «носіння особливої форми або знаків розрізнення об’єднань австрійського військового корпусу, а також інших військовозобов’язаних об’єднань особами, які не належать до цих об’єднань, та носіння помітно схожого одягу або знаків розрізнення забороняється»

Микола ЗАКУСОВ

[1] Hinterstoisser H. Die Uniformierung der k.k. österreichischen Militär-Veteranen- und Kriegervereine in Salzburg, Mitteilungen der Gesellschaft für Salzburger Landeskunde. 1996. (136). S.228.

[2] Cole, L. Veterani Militari E Patriottismo Popolare nell’Austria Imperiale: (1870-1914). Annali. Museo Storico Italiano Della Guerra, n. 14-16, gennaio 2008, pagg. 25-50, https://heyjoe.fbk.eu/index.php/amusig/article/view/1518.

3] Правова база: RGBl. 1914. № 141, щодо Імперського та королівського австрійського військового корпусу, https://alex.onb.ac.at/cgi-content/alex?aid=rgb&datum=1914&page=925&size=45