/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F6cc7c99e37fa7d6c255fbc8b095e09c3.jpg)
Два Івани, або Мова в політиці
Навпаки, мова завжди була у нас зброєю політиків, і ще буде довго. А може й не дуже, якщо будемо чемні. Це одна з підвалин нашої нацбезпеки. Якби усі політики припинили спекулювати на мовному питанні під час виборів, визнавши пріоритет державної мови абсолютом, і зосередились на інших економічних, соціальних і культурних питаннях, то був би величезний прорив і врешті об’єднання країни. Та політики дбають про власну вигоду, тобто вигоду тих, кого вони представляють.
Я не буду знову повертатись до мовної реальності в Україні – цього двоголового змія, у якого виростає вже третя голова – англізація, а хочу розповісти, як українську мову використовували політики в далекому минулому. Перший — Ян Щасний Гербурт (1567–1616), громадянин Речі Посполитої, другий — гетьман Іван Мазепа (1639–1709).
Читайте також:Не той час і не те місце
Ян Щасний Гербурт походив із тих німецьких лицарів, які пройшли кількасотлітній шлях від експансії до колонізації, від асиміляції до усвідомлення нехай частково, але української ідентичності. Аристократ, дипломат, воїн, політик, письменник, видавець на початку ХVII ст. пише українською народною мовою, такою, як ще розмовляють бойки, пісню "Пастуше, пастуше", де в алегоричній формі нарікає на згубне для Речі Посполитої правління короля Сигізмунда III Вази. Для кого була ця пісня? Для русинської шляхти, котра задля кар’єрного зросту мусила зректися віри батьків і рідної мови. Той же Гербурт, виступаючи на сеймику в Судовій Вишні, обстоює права русинів на своїй землі. Для нас, сучасних українців, – це прояв моральності в політиці. Але русини – то не тільки шляхта: пісня рідною мовою – найкраща агітація для селян, які в будь-яку мить можуть стати воїнами. Це спроба донести їхньою мовою, що він, Іван Гербурт Добромильський, вважає їх своїми союзниками, а не бидлом, і що від якостей поводиря (у нього це пастух), залежить їхня безпека в майбутньому.
Гетьман Іван Мазепа, дипломат, полководець, поет, пише рівно через сто років, на початку XVIII ст., пісню "Стерничий", живою українською мовою, на ту саму тему: народ може об’єднати людина, яка здатна дивитись у майбутнє і провести корабель крізь бурю. Для Мазепи українська мова теж політичний інструмент, який допомагає йому ввійти в контакт з людьми, які стануть ядром незалежної держави, і це не сполонізоване шляхетство чи змосковщена козацька старшина.
Читайте також:Мовна ідентичність як засіб виживання
Якби обидва політики були нещирі, то вони б сотворили для розваги щось жартівливе, блазнювате, що подобається вульгарному плебсу, який теж використовують у політичних іграх. Або самі були б неосвіченими, чи здобули поверхову освіту, як більшість сучасних українських політиків. Коли йдеться про долю країни, муза нашіптує пісні високим штилем.
На мовному патріотизмі ламаються нині навіть ті, хто викликав спершу довіру в суспільстві. Жоден приклад не діє так ефективно, як повна україномовна центричність. Хай у перспективі. Ліпше добірне військо, ніж юрба потенційних мародерів, дезертирів та повій. Бути принциповим у мовному питанні – це ставка на майбутнє, в якому не буде жодних передумов для реваншу агресора, як зовнішнього, так внутрішнього.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
