Яким є Великдень в українській традиції: читаємо в уривку з лімітованої антології «Великодня класика»
Яким є Великдень в українській традиції: читаємо в уривку з лімітованої антології «Великодня класика»

Яким є Великдень в українській традиції: читаємо в уривку з лімітованої антології «Великодня класика»

«Великодня класика» — це збірка із 63 ліричних творів, поєднаних великодньою тематикою. Завдяки поезії та прозі українські автори звертаються до традицій свята, транслюють ідею відродження після складних життєвих перипетій та демонструють, що найяскравіше світло проривається з темряви. 

«Великодній текст розповідає про життя, і смерть, і безсмертя. Про жертву, прощення і відкуплення гріхів. Про абсолютну поразку — і незаперечну перемогу. Про віру, надію і любов», — кажуть у Vivat. 

Антологія від упорядниці Ярини Цимбал лімітована — поки видавництво планує тільки один ексклюзивний наклад книжки. 

Ми ділимося одним із творів «Великодньої класики»— оповіданням Богдана Лепкого «Під Великдень».

Яким є Великдень в українській традиції: читаємо в уривку з лімітованої антології «Великодня класика» - Фото 1

Страсті…

Бачу ґаздів, поважних, у святочному вбранні, і ґаздинь, зажурених, мовби зроду-віку радості не знали; бачу хлопців з калаталами, такими голосними, як вони самі, і дівчат, до весняних квіток подібних, — всіх їх бачу очима душі.

Довгим шнуром тягнуть з села до церкви. Тихий вечір окутує їх тінями, а струмочки весняних вод глушать їх розмову. На деревах свіжі листки, в ровах лежать останки торішнього снігу: дві крайності межують з собою, як звичайно в житті. Ґазди дивляться, чи гарно сходить збіжжя, ґаздині говорять про розсаду, дівчата думають о гагілках.

Пахне свіжозорана земля, з діброви повіває вітер, а далеко десь, крізь хмари, чути радісний крик птахів. Вітають рідну землю, визирає копуляста церква, і моргає ясно освіченими вікнами, і ніби кличе своїх вірних до себе.

Страсті…

«Святковий стіл». Петро Левченко

Чую дрижучий голос старого панотця, як з полинялих листів читає страсті Христові, чую зітхання мужчин, жінок, дітей, ніби ще не євангельські слова западають у їхні душі, а каміння летить у криницю болю. Здається, цей біль розсадить стіни церкви.

Мигтять свічки в мозолистих руках, ніби спомин червоних пожеж, довкола церкви стають пригадати Христового терпіння: Пилат, і Петро, і Юда. Вони лозою січуть його тіло, а товпа реве. «Розпни! Розпни!» То чого ж всі вони не такі, як на образах малюють, а ніби нинішні, ніби кожний їх бачив, і не одного, а багато, багато! Багато юдів, багато книжників і фарисеїв, розбійників і воїнів жорстоких. Багато, багато, багато!

А на цвинтарі дерева дух у собі примкнули, бояться, щоб котрого з них посіпаки царські не зрубали на хрест або на копіє, котрим пробито бік Христа. Тихо, лиш панотець дрижучим голосом читає, лиш народ зітхає глибоко, лиш далеко десь кигикають, вертаючи з чужини, птахи.

Яким є Великдень в українській традиції: читаємо в уривку з лімітованої антології «Великодня класика» - Фото 2

«Пасхальний натюрморт». Віктор Зарецький

Бачу, і нема, мабуть, між нами такого, щоб не бачив якоїсь церкви і знайомих людей і не питався, маючи серце, повне страсного настрою, як ви там цього року годні були вислухати отсих повістей жахливих про муки Христові? Ви, що перебули нові люті страсті катованого народу, ви, котрих били, різали, палили, котрим плювали в лице, а ворожа товпа кричала: «Розпни! Розпни!». Як ви перебули ці страсті?

Тямлю, як малим хлопцем біг я у Живний четвер під дзвіницю, де парубки розкладали вогонь. За мною бігла моя тінь, а з корчів вискакували страхи. Я дрожав, не знаю, чи від холоду весняного, чи від зворушливих настроїв. Тямлю, як високо знімалися кучеряві клуби диму, як вилися червоні гадюки вогню, як кривавий блиск обминав дубовий паркан.

Нині димами окутаний весь край, і весь він в огні, весь у багряниці муки…

Страсті.

Парубки зносили з усіх сторін: хто ворота, хто голови з розбитих коліс, хто порохняві колоди з-під війтової комори; зносили і метали в жар. Не ватру, а костер розпалили вороги наші на нашій прадідній землі, і метали в огонь не порохняві колоди, а здорове добро, живих людей.

Яким є Великдень в українській традиції: читаємо в уривку з лімітованої антології «Великодня класика» - Фото 3

«Христос Воскрес». Іван Марчук

В п’ятницю плащаниця.

«Благообразний Іосиф з дерева зняв пречисте тіло Його, плащаницею чистою обвив і, пахощами намастивши, во гробі новім покрив, положив».

Так лежав Той, що побідив побідою з-за гробу. І весь день люди ішли, щоб поклонятися Йому. Аж темрява загородила дорогу до церкви. В церкві дяк читає півголосом Псалтир. Чимраз рідше й тихіше падуть його слова. Чимраз нижче хилиться його голова лиса над пожовклу книгу — заснув. Лиш масло у лампах скверчить, лиш дими снуються поміж образами.

І тоді стежкою від цвинтаря до церкви наближається похід. Без рук, без ніг, в пошарпаній одежі ідуть у маєстаті терпіння. Вже переступили поріг, уже в притворі, вже до зимних плит припадають.

«Ти, що протерпів за нас страсті, Ісусе, Сине Божий, помилуй нас!.. Помилуй тих, що осталися в пограбованих хатах наших під стопою ворога тяжкого. Помилуй поля, кровію политі, а тепер наїздниками чужими зайняті. У тих полях праця наша і кості предків наших — не відбирай їх від дітей і внуків, що лишилися по нас. Ми погибли, щоб вони могли жити, щоб рідною мовою своєю тішились і сумували, щоб Ти, Христе, з дерева хресного знятий, по-прежньому звичаю у церкві нашій спочив і воскрес. За все, що нам рідне, дороге, серцю близьке, ми боролися чесно, до останку, не жахаючись ані мук, ані смерті, — Ісусе, Христе, Сине Божий, помилуй, помилуй, помилуй нас!»

Крізь весняні шуми рік і лісів, крізь гамір торговиці світової, крізь невгаваючий рев ненажерливості людської і злоби — чую тебе, свята велика молитво безталанного нашого народу.

Помилуй нас!

Б. Лепкий      

Источник материала
loader