Чому ми так боремось за зелень у містах? Переказуємо книжку «Живе місто: Чому містам не потрібно бути зеленими, щоб бути чудовими»

Нині ми щоденно чуємо і відчуваємо як сучасним містам не вистачає зелених просторів. Ми хочемо мати ліс «під боком», щоб втікати від галасливого мегаполіса, жаліємось на відсутність парків для прогулянок з дітьми, собаками та занять спортом, відчуваємо як нестача дерев впливає на якість та температуру повітря, тому й боремось з забудовниками за останні недоторкані зелені зони. Здається, що достатня кількість дерев вирішить частину міських проблем. Професор та соціолог Дес Фітцджеральд написав книгу «Живе місто: Чому містам не потрібно бути зеленими, щоб бути чудовими», в якій розповів, що дерева не є панацеєю для комфортного проживання у містах.

Навіщо щось змінювати у містах?

Ідея створення парків та зелених зон у містах не нова. Ще у 1928 році було засновано архітектурний рух Congrès Internationaux d’Architecture Moderne (CIAM), в рамках якого провели 11 конгресів й просували принципи модернізму в архітектурі та містобудуванні, зосереджених на функціональності, соціальній орієнтації та раціональному плануванні. Ця міжнародна організація відіграла ключову роль у розвитку модерністської архітектури та урбанізму у XX столітті.

Ключовим баченням організації було зонування міського простору на чотири основні функції — житло, праця, відпочинок і транспорт. А також використання архітектури для покращення умов життя, особливо робочого класу. Ідеї CIAM полягали в тому, що в епоху машин архітектура більше не може бути чітко відокремлена від політичних і економічних реалій — функціонування міст й проєктування будівель означали необхідність протистояння найгострішим політичним, етичним, а подекуди й біологічним питанням. Спойлер — це актуально й до нині.

У 1943 році опублікували Афінську хартію з результатами дослідження міст і принципів нового містобудування учасниками CIAM. В документі зазначалось, що міста, які вивчала організація, були сповнені хаосу та вели лише до страждань їхніх мешканців. Сучасні міста описувались як провал й зазначалось, що вони не виконують свого призначення — задоволення первинних біологічних і психологічних потреб їхнього населення. Серед проблем виділяли неконтрольоване зростання передмість, брудне повітря і нелогічну транспортну систему. 

Розв’язання цих проблем бачили у зонуванні міст за функціями: для праці, відпочинку, житла й пересування. Завдяки автомобілям, які саме в той період набирали шаленої популярності, можна розміщувати фабрики й офіси далеко від житлових будинків, залишаючи між ними відкриті зелені простори й, звісно, широкі автомобільні дороги. Також такий підхід означав необхідність будівництва вгору — місто повинно було ставати вертикальним, але задля однієї мети — зберегти зелені зони для відпочинку та ігор, гарних краєвидів та навіть роботи в саду чи городі.

Й сьогодні у нас залишись подібні переживання й цілі — мати багато сонячного світла, зберегти зелені зони для прогулянок й відпочинку, доступ до майданчиків для дітей. Проте учасники CIAM бачили такий добробут у розвитку, будівництві, зонуванні міста. Тепер ми навпаки — мріємо повернутись у минуле й забрати з міст все, що напланували модерністи — великі житлові мікрорайони, широкі дороги та приватний транспорт, торгівельні центри, й зонування за функціями. Тепер ми всі, на думку Деса Фітцджеральда, хочемо мати 15 хвилинне місто. 

Через десятки років з’явився новий рух архітекторів, містобудівельників, а також психологів, експертів зі здоров’я та політики, які також бачили потенційну катастрофу у сучасних містах. Але вони не вважали проблемою погане планування. Вони переконані, що саме життя в містах, сповнених цегли, каміння, машин, зі швидким ритмом життя викликає стрес, самотність, депресію та хвороби. Вони бачили рішення у перетворенні міста на ліс — пасторальний простір парків, струмків і живоплотів, видр у річці й дерев на вулицях.

Ле Корбюзьє, один з ключових учасників та засновників CIAM, писав, що ми повинні розглядати місто як «владне захоплення природи людиною» — навіть як «людську операцію, спрямовану проти природи». Майже через століття амбіції архітекторів і містопланувальників змінилися кардинально. Замість того щоб звеличувати місто як тріумф над природою, тепер ми бачимо суть міського простору як антиміста, місця, де природи більше, ніж всього «міського».

Ідея створення парків та зелених зон у містах

Людиною, чиє ім’я стало синонімом ідеї, що вихід із міста в ліс життєво важливий для психологічного та емоційного здоров’я, став японський імунолог та автор книги «Шінрін-йоку: мистецтво й наука лісового купання» Цін Лі. Саме його дослідження стало основою для сучасного розуміння впливу природи на здоров’я людини та сприяли розвитку ідеї «зелених міст».

У своїй книзі, де він прославляє Шінрін-йоку (популярна в Японії практика «купання в лісі», яка знижує рівень адреналіну в організмі, тим самим зменшуючи стрес, — ред.), доктор Лі описує дослідження, в якому він узяв дванадцять добровольців і додав фітонцидну олію (фітонциди — це речовини, які рослини випаровують у повітря, — ред.) до дифузора, поки вони спали, не змінюючи нічого іншого в їхньому житті. Усі вони краще спали, мали нижчий рівень гормонів стресу й вищий рівень деяких імунних клітин.

За словами Цін Лі, саме життя у щільних, переповнених містах, постійно затисненим у метро, притиснутими до тротуарів, загнаними в офіси та кондиціоновані квартири робить людей перевантаженими, виснаженими, прив’язаними до екранів у тісних кімнатах. Й саме місто, яким воно є зараз, стає джерелом стресу, провокує захворювання, негативно впливає на психологічне здоров’я — викликає депресію, самотність та ізоляцію. Наприклад, майже 100% киян нині відчувають стрес, правда, певно, в основному через обстріли й бойові дії.

На думку науковця, перебування у лісі та зелених зонах знімає стрес, розслабляє й допомагає імунній системі. Й Цін Лі правий. Є дослідження, в якому група данських науковців використала історичні супутникові знімки, щоб відстежити кількість зелених насаджень навколо дитячих будинків теперішніх дорослих данців. Їм вдалося продемонструвати, що чим більше зелені було навколо вашого будинку у віці дванадцяти років, тим менш ймовірно, що ви матимете психіатричні розлади в дорослому житті. 

Інше дослідження показало, що лише двадцять хвилин на день, проведені на природі, наприклад, прогулянка парком під час обідньої перерви, достатні для того, щоб відчутно знизити рівень стресу. Деякі вчені навіть пропонують, щоб лікарі виписували це як рецепт: двадцятихвилинні «природні пігулки» для зниження стресу у мешканців міст.

Також є дослідження, яке підтверджує, що вид на природу з вікна лікарняної палати може сприяти швидшому одужанню пацієнтів. Це дослідження стало основою для розвитку концепції «біофільного дизайну» в архітектурі та медицині. В основні лежить важливість інтеграції природних елементів у середовище проживання та лікування для покращення добробуту людей.

Ці дослідження, й нове бачення «зелених міст» вже є частиною сучасних архітектури й містобудування, а отже проникли й у політичні й фінансові інституції, які зрештою й визначають, якою буде форма міст. 

Цікаво, що це повністю суперечить тому, як уявляли собі міста майбутнього ще півстоліття тому. Нині й у науковій фантастиці, й в найпростіших містобудівних документах є спільний наратив: заради людства майбутнє міста повинно бути наповнене зеленню та деревами. 

Бажання зробити сучасні міста більш схожими на парки та ліси виникає одночасно з одним з наймасштабніших періодів урбанізації в історії людства. Згідно з доповіддю Департаменту економічних і соціальних справ ООН (UN DESA), до 2050 року близько 68% населення світу житиме в міських районах. 

Й ми — не перше покоління, яке одночасно переживає велику міграцію населення до міст і спільну тривогу щодо того, що ця міграція означає для розуму й тіла тих, хто переїздить — а також масштабне бажання повернутись до зелені, дерев і дикої природи. 

У Лондоні в 1833 році було створено парламентський комітет для розслідування браку зелених просторів у швидко зростаючих індустріальних містах Великобританії. Тоді парки з’являлись на благо «нижчих класів». 

«Ми переконані, — писав комітет у своєму першому звіті, — що певні відкриті місця, зарезервовані для розваг (за належного регулювання для збереження громадського порядку) нижчих верств населення, допоможуть відволікти їх від низьких і принизливих задоволень… очевидно, що для їхнього здоров’я надзвичайно важливо мати можливість дихати свіжим повітрям у день відпочинку».

Комітет був дуже відвертий щодо мети таких парків — контролю над зростаючим робітничим класом.

«Чоловік, який прогулюється зі своєю родиною серед сусідів різних соціальних рангів, природно, захоче бути належно одягненим, і щоб його дружина й діти також були одягнені відповідно… це бажання, належно спрямоване й контрольоване, як показує досвід, має надзвичайно потужний ефект у сприянні цивілізованості й стимулюванні працьовитості».

Міський парк розв’язував питання двох основних тривог щодо нового класу міських робітників. З одного боку бажання вивести людей на прогулянку в парк було зумовлене прагненням зберегти міського робітника здоровим і працездатним (аби він міг далі працювати, уникаючи хвороб та смерті). Одночасно з цим парк допомагав у тому, щоб робітник залишався людиною з добрим характером, не впадав у нервове збудження, меланхолію та не мав психіатричних розладів. І це стосувалося не лише парку, а й присадибної ділянки, овочевого городу, домашнього саду тощо. 

Думка, що парк може допомогти розв’язати ці проблеми, принаймні частково виросла зі зв’язку між зеленою зоною та психікою. Це зв’язок виник ще за пів століття до того — у тодішній концепції архітектури будинків для людей з психічними хворобами. Коли такі будинки перестали бути місцями ув’язнення і покарання, вони поступово перетворилися на відновлювальні, терапевтичні зони, зазвичай у сільській місцевості — де взаємодія з природою була в центрі нової системи лікування. 

Раніше, близько 250 років тому, такого поняття, як «дика природа», взагалі не існувало. Ніхто не блукав навколо незайманих озер і каньйонів, а дика природа сприймалась, як місце смерті, жаху та страху. Це романтичні поети та їхні сучасники XVIII століття вигадали ідею, що недоторкана природа є способом зустрітися з «величним» — пережити щось на кшталт релігійного досвіду в дедалі більш індустріалізовану та урбанізовану епоху. Цей романтичний ідеал, який вилився в те, що стало екологічним рухом, принаймні частково містив у собі підозру, навіть ворожість,  до сучасного міського світу як такого. Природа стала головним символом цієї ворожості — вона позначає ті речі й об’єкти, які є найбільш далекими від людського розвитку. Можна сказати, що для багатьох урбаністів сьогодення природа — це лише те місце, де немає міста.

Автор книги «Живе місто: Чому містам не потрібно бути зеленими, щоб бути чудовими» не заперечує користь від природи, свіжого повітря та прогулянок зеленими зонами. Але вважає, що ми надто багато покладаємо на природу як панацею від міських проблем.

В чому полягає проблема сучасних міст?

Джонас Солк (американський вірусолог і медичний дослідник, який розробив першу безпечну та ефективну вакцину від поліомієліту, — ред.) наприкінці 1940-х років був молодим спеціалістом, який працював в Університеті Піттсбурга. Він вважав, що промисловий та брудний Піттсбург є не найсприятливішим середовищем для складної розумової праці вакцинології. Тож вирушив до невеликого містечка Ассізі в Умбрії, центральна Італія (частина міста є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, — ред.), де провів час, працюючи над вакциною. Солк повернувся до галасливого Піттсбурга не лише оновленим й відпочившим, але й зробивши вирішальний інтелектуальний прорив, який подарував світові першу успішну вакцину проти поліомієліту. Звісно, такий прогрес він пояснював своїм перебуванням у Ассізі.

У 1960-х роках, нарешті отримавши фінансування для створення власного біологічного інституту в Ла-Хойї, на березі Тихого океану, Солк залучив архітектора-модерніста Луї Кана для проєктування ідеального простору для інтелектуальної роботи. Інститут, спроєктуваний Каном, це комплекс скромних на вигляд будівель, схожих на ряди забетонованих монастирських печер. 

Архітектурні видання писали, що Інститут просторово організований подібно до монастиря. Зв’язки Кана та Солка з природою та чернецтвом не є випадковими. Вони відображають прихильність до нової ідеї —  тип будівлі, в якій ви знаходитесь, має серйозний вплив на те, як ви можете мислити, сама структура та зміст ваших думок, функції вашого мозку глибоко опосередковуються фізичним середовищем, у якому ви опиняєтеся. Згодом Джонас Солк розповідав, що основним наміром збудувати саме такий інститут було бажання «позитивно вплинути на умови та обставини довкілля для тих, хто працює в інституті».

У 2002 році, після зустрічі Американського інституту архітекторів у Сан-Дієго, група архітекторів та вчених з сусіднього Інституту Солка заснувала Академію нейронаук для архітектури (ANFA). Її місія, за словами академії, полягає в «просуванні та розвитку знань, які пов’язують нейронаукові дослідження зі зростаючим розумінням реакцій людини на забудоване середовище». ANFA вивчає використання світла та звуку в медичних закладах, як працює візуальне сприйняття простору та як люди емоційно реагують на різні простори. Їх фундаментальна ідея полягає в тому, що проєктування будівель — це, принаймні частково, робота з визначення того, як будівлі можуть найкраще задовольняти психологічні та нейробіологічні потреби людей, які їх населяють.

Ідея про те, що розум працює по-різному в різних місцях, надзвичайно потужна і здається правильною. Наприклад, ніхто б з нас не вибрав лавку в парку біля наповненого дітьми майданчика під пекучим сонцем для написання важливого звіту. Ми інтуїтивно обираємо спокійне місце зі зручним кріслом, тихою атмосферою та, можливо, навіть зі стінами, пофарбованими в заспокійливий відтінок. Ми робимо такий вибір, бо маємо внутрішнє відчуття, що ми будемо виконувати роботу гірше, або, можливо, взагалі не зможемо її виконувати, якщо фізичне оточення не буде підходити для її виконання. 

Солк розвиває цю теорію глибше. Він не просто просуває загальну ідею про те, що людина може краще міркувати (або будь-який інший вид діяльності) у місцях, які більше підходять для такого виду діяльності. Його ідея полягає в тому, що конкретне фізичне середовище має певні психологічні ефекти — що їх можна розробити, проаналізувати та використовувати за допомогою правильних знань.

Але тут криються ще дві приховані ідеї. Одна з них настільки очевидна і настільки глибоко вкорінена в нас, що ми можемо її просто пропустити. Це ідея про те, що простори, які добре підходять для роздумів, а також для ментального відпочинку, не є просторами, які мають характеристики міста. Вони не галасливі, не яскраві, не смердючі, не стимулюючі та не заповнені іншими людьми. Друга — це ідея про те, що існують фізичні середовища, які з часом можуть завдати шкоди вашому мозку чи розуму. Щільно забудоване середовище, виключно в силу своїх фізичних якостей, може викликати деякі глибоко негативні, а іноді й фатальні переживання — психічні захворювання.

Сьогодні багато антиурбаністичних думок випливають із цього уявлення:  що місто — це простір, який породжує психічні захворювання не лише через своє метушливе чи тривожне соціальне життя, а й через свою фактичну фізичну структуру. Щоб протидіяти цьому ефекту, нам потрібно радикально переробити місто на щось більш психологічно відновлювальне. Нам потрібно зробити його чимось тихішим, спокійнішим, зеленішим. Нам потрібно переробити його так, щоб воно більше не виглядало і не відчувалося як місто.

Є дослідження, які говорять про такий вплив міста на людську психіку. У 2011 році в місті Мангайм, Німеччина, група вчених провела дослідження, для якого вибрали людей, які живуть у містах та селах. Вони сканували мозок цих людей, під час виконаннями ними завдань на стрес (волонтери мали виконати деякі ментальні обчислення, отримуючи негативний відгук від вчених). Те, що виявили дослідники, було вражаючим: ми по-різному сприймаємо стрес, залежно від того виросли ми в місті, чи в сільській місцевості. Науковці дійшли висновку, що дорослішання в міському середовищі негативно впливає на те, як ми справляємось зі стресом, що чітко видно в мозку.

Чому ми сприймаємо сучасні міста, як джерело стресу?

У 2015 році провели чергове дослідження: команда психологів зі Стенфорду відправила дві групи добровольців на прогулянку: одна група прогулялася протягом 90 хвилин природною місцевістю біля Стенфорда, а інша — по шумній міській вулиці в Пало-Альто. До та після прогулянки добровольцям проводили тестування. Результати показали, що учасники, які прогулялися зеленою зоною, продемонстрували зниження рівня румінації (безперервне обговорення думки чи проблеми без завершення, — ред.) та зменшення активності в підкорковій префронтальній корі, що пов’язано з негативним саморефлексійним мисленням. Ці зміни не спостерігалися у групи, яка прогулялася міською вулицею. Це дослідження підкреслює потенційні переваги перебування на природі для психічного здоров’я.

Проте не існує якогось конкретно взаємозв’язку між випадковим деревом та функцією мозку людини, яка відповідає за зменшення стресу. Причина, на думку автора книги, в іншому.

Нині серед архітекторів, містопланувальників та лікарів є ідея, яка полягає в тому, що людина, якою б вона не була, є перш за все біологічною істотою. А отже бажання будувати весь світ й міста з нуля, яке існувало у 20 столітті, було великою помилкою й стало справжньою катастрофою в сучасному плануванні та дизайні. Ідея, яка й зробила наші міста джерелом стресу, хвороб та хаосу, полягала в тому, що ми, люди, можемо вийти за межі нашого земного та безповоротно природного стану. 

Архітектор Дональд Рагглз, автор книги «Краса, нейронаука та архітектура», стверджує, що те, що ми можемо визначати певні речі красивими — є розвиненою неврологічною здатністю розпізнавати візуальні моделі, які, швидше за все, принесуть нам задоволення, а не біль. Коли ми бачимо щось, що нам подобається, стародавня частина мозку викликає викид ендорфіну, який інша частина мозку реєструє як відчуття задоволення. Коли ми вважаємо будівлю чи витвір мистецтва «гарним», в нашому мозку відбувається ось цей процес отримання хімічного задоволення. Деякі природні візерунки створюють такі ефекти. Особливий інтерес Дональда Рагглза викликає візерунок, який він називає «дев’ять квадратів» — перетин двох вертикальних і двох горизонтальних ліній, що утворюють дев’ять коробок (як дошка для хрестиків-нуликів). На думку Рагглза, вони є візуальною основою більшості найвідоміших будівель людства. Дев’ять квадратів, каже Рагглз, у будь-якому випадку є «одним із кореневих шаблонів, створених природою». 

У своїй доповіді в Кембриджі Рагглз описав, як нам, як організмам, потрібна краса для досягнення гомеостазу (здатність живих організмів підтримувати стабільне внутрішнє середовище незалежно від змін у зовнішньому середовищі, — ред.). У нас є прагнення до споглядання прекрасних речей, щоб в результаті відчути задоволення. Найважливіше полягає в тому, що краса — це не якась естетична вишуканість, це природна річ, еволюційна потреба. За її відсутності, наприклад, коли ми стикаємося з сучасною архітектурою, яка не використовує подібні візерунки і «тому є потворною», ми відчуваємо стрес і погано себе почуваємо. Ось чому класична архітектура, яка має ці потрібні візерунки, має значення: вона буквально змушує нас почуватися добре. На думку Рагглза, архітектори — є новими лідерами руху за здоров’я та добробут. 

Якщо спростити, то традиційна архітектура хороша, тому що вона хороша для нас, це узгоджується з людською природою. Сучасна архітектура погана, тому що вона заперечує та виключає форми, до яких ми від природи прагнемо і якими ми насправді повинні бути оточені, щоб залишатися здоровими та щасливими.

На думку автора Деса Фітцджеральда, цілком можливо, що оскільки традиційні будівлі дійсно роблять людей щасливими (або, принаймні, оскільки люди кажуть, що вони роблять їх щасливими, що не те саме), це не через будь-яку вбудовану біологічну схильність. Це результат того, що ми живемо в епоху, у якій ідеї про естетику та дизайн домінують у розмові, а політичні твердження, що «старе — це добре», що «спадщина» є цінною — є надзвичайно популярними.  У цьому сенсі «традиційний» стиль може зробити людей щасливими, тому що вони з часом навчилися пов’язувати цей стиль із тим, що їм нав’язують як хороше та позитивне. 

Частково на це вплинув консервативний філософ Роджер Скрутон та його уявлення про красу. Його перша книга «Естетика архітектури» стала надзвичайно впливовою. Наприклад, він стверджував, що різна архітектура породжує різних людей, тобто, кажучи простою мовою, погані вулиці та погані будівлі також створюють поганих людей. Його книга вловила консервативний дух часу (була опублікована в рік, коли Маргарет Тетчер стала прем’єр-міністеркою Британії), який бачив сучасні житлові комплекси не просто як нефункціональні чи потворні, але як морально неправильні, навіть погані для людей. 

Відчуття того, що традиційна архітектура задовольняє цілком реальне внутрішнє бажання краси, ідея про те, що вона організовує нашу вбудовану природну схильність до гармонії та порядку, що вона розв’язує антиутопічний кошмар державного житла двадцятого століття, зокрема, має явні наслідки в сучасному світі. 

Наприклад, Енн Сассман авторка книги «Когнітивна архітектура», розповідає, що ми не обов’язково свідомо знаємо, що нам подобається або що приверне нашу увагу. Насправді наш погляд зазвичай керується розвиненою здатністю визначати небезпеку в просторі. Наш розвинений мозок оцінює навколишнє середовище ще до того, як ми хоч уявляємо, що відбувається. Ця еволюційна адаптація є причиною того, чому ми маємо підсвідомий потяг до певних краєвидів — це місця звідки чітко можна побачити потенційну небезпеку. Ось чому пейзажі, які не дуже схожі на місця, в яких ми жили, коли наш мозок розвивав цю здатність (наприклад, сучасні міста), викликають стільки стресу. 

У своїй книзі Енн Сассман стверджує, що «повторювані паралельні лінії, характерні для більшості сучасних будівельних середовищ, навантажують мозок». Паралельні лінії не здаються нам природними. І тому потрібна робота — важка, напружена робота — щоб прийняти їх. А також гострі форми, такі як зубці, колючки, які часто зустрічаються в сучасній архітектурі, були постійною загрозою в нашому еволюційному минулому. За її словами, ми еволюціонували для цього минулого середовища і залишаємося створеними для нього. 

Цей погляд також має певні наслідки. Модерністський дизайн будівель, з його прямими лініями, інколи порожніми фасадами, прихованими дверима та відсутністю декоративних елементів, здається настільки невідповідним для нашої розвиненої функції мозку, що навіть може бути наслідком якоїсь неврологічної патології. 

Чи допоможе вплітання природи в сучасний дизайн?

Наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років виникла широка паніка щодо стійкості людського розвитку на планеті Земля. Тоді політики та аналітичні центри почали боятися, як довго може тривати все це виробництво, споживання та зростання. У 1972 році Римський клуб замовив доповідь «Межі зростання», у якій використовувалась комп’ютерна модель для прогнозування різкого скорочення населення Землі в міру досягнення промислового та екологічного потенціалу. Здавалося, що здатність Землі та її ресурсів нескінченно підтримувати людську діяльність і середовище проживання людей раптово й досить радикально опинилася під питанням. 

У 1969 році ландшафтний архітектор, народжений у Глазго, Ієн Макхарг опублікував свою знакову книгу «Дизайн із природою», працю, яка перенесла це широко поширене почуття екологічної тривоги у світ архітектури та містобудування. Як і багато інших, Макхарг прийшов до того, що урбанізація та індустріалізація спровокували «самокалічення», катастрофу для світу природи. Він не просто наполягав на користі більш «стійкого» підходу до планування. У нього було чіткіше пояснення людської цивілізації як, хочемо ми цього чи ні, екологічно та біологічно обмеженої — і того, як планета все ще може нагадувати нам (принаймні деяким з нас) про це обмеження. 

Згодом виникла дуже значуща ідея про зв’язок екології, дизайну та людського життя. Яка вилилась у біоміметичний дизайн — це дизайн, який імітує форми чи процеси природи, незалежно від того, чи це означає імітацію форми природного об’єкта, наприклад листя чи шкаралупи арахісу, або відтворення певного процесу чи принципу, наприклад, як гніздо термітників регулює тепло. Важливо те, що біоміметичний дизайн робить це не з естетичних причин, а через бажання відтворити якийсь хороший або корисний ефект світу природи. 

Сьогодні більша частина біоміметичної архітектури перетворилась у пов’язаний набір «обчислювальних» або «генеративних» підходів до проєктування будівель. Частково це пояснюється тим, що для виконання обчислень, які роблять біометричні конструкції реальними, потрібна значна обчислювальна потужність. Але це також тому, що шаблони, створені в природі, можна виразити в числах: візерунки, які з’являються на стінці бульбашки, що розширюється, наприклад, коли повітря штовхає її стінку назовні, можна викласти математично та змоделювати за допомогою рівняння. Це означає, що ви можете взяти якийсь матеріал, наприклад, дуже тонку плівку, і, використовуючи параметри рівняння бульбашки-стінки, реалістично змоделювати, що станеться з плівкою, коли вона підпадає під ті ж обмеження, що й бульбашка (тобто як би вона діяла, якби всередині неї розширювалося повітря). Потім ви можете використовувати цю модель як основу дизайну. Раптом відкривається цілий світ, у якому архітектори можуть використовувати суворі параметри, надані генеративними структурами, знайденими в природі — бульбашкою, що розширюється, листом, що росте, річкою, що тече до моря, — щоб намалювати нові тривимірні форми. 

Наприклад, Пекінський національний центр водних видів спорту, побудований до Олімпійських ігор 2008 року, з його знаменитим дизайном у вигляді мильних бульбашок. Особливий дизайн було розроблено з використанням даних про те, як бульбашки заповнюють простір, коли вони розширюються. Інженери-конструктори фірми Arup, яка була частиною проєкту, зрозуміли, що структура, заснована на цій унікальній геометрії, буде дуже повторюваною та легкою для будівництва, але одночасно виглядатиме органічно і незвично. Звісно, ці дизайнери були, мабуть, менш зацікавлені в імітації природи, ніж у створенні крутої та функціональної будівлі для свого клієнта — що цілком логічно. 

Але в цьому сенсі «біоміметична» архітектура, попри всі її претензії на інноваційність та відмінність, загалом усе ще ґрунтується на дуже традиційному уявленні про те, як працює дизайн. 

Проте в сучасному світі утворився й радикальніший рух, який надихається природу для створення будівель та міст. Уявіть собі, що замість креслення будівлі, створеного людиною-дизайнером, будівля виникатиме із набору вхідних даних — подібно до того, як квітка з’являється з коду зародкової клітини. Очевидно, що існують генетичні правила, які визначають, як виглядатиме квітка, але також є певна різноманітність, оскільки квітка, що з’являється, відповідає місцевим умовам навколишнього середовища. Ахім Менгес, відомий німецький архітектор і теоретик архітектури, який спеціалізується на дослідженні та практиці цифрового дизайну, зі своїми колегами використовують комп’ютери, щоб імітувати подібний природній процес. Звичайно, організми реагують на умови навколишнього середовища, в яких вони знаходяться. Таким же чином морфо-екологічний підхід в архітектурі працює з матеріалами, які мають інтерактивний, постійний зв’язок із середовищем — матеріалами, які змінюватимуться та адаптуватимуться з часом. 

Ідея полягає не просто в тому, щоб з’ясувати, як людське планування може бути екологічно покращено, а радше уявити, як архітектори та дизайнери можуть створити природне середовище. Це означає відійти від обмежень і правил модерністського дизайну — місце для роботи, життя, відпочинку, фарбик і т.д. Мета полягає в тому, щоб створити середовище де все змінюється з часом, де межі нечіткі, де простори та будівлі «створені за допомогою соціальних операцій і локального досвіду простору та часу». Замість того, щоб мати матеріал, який ви можете формувати певним чином, ви дозволяєте матеріалу знайти свою власну форму. Замість того, щоб бути встановленим на місце майстром-дизайнером, матеріал тепер вчиться самоорганізовуватися. 

Все це стає супертехнічним, суперфілософським і супердивним. Адже ми говоримо про зростання будівель і про використання таких речей, як гриби та водянистий накип, як будівельний матеріал, але ми також говоримо про потужні комп’ютери та надзвичайно футуристичний дизайн. 

Висновки

Зрештою, й для традиціоналізму, й для морфо-екологічного підходів важливий не стиль, а ідеологія. Роботи сучасних архітекторів, які хочуть створити будинки схожі на бульбашку, настільки далекі від «традиційності», наскільки це можливо — висловлюють віру в те, що ми є біологічними істотами, які живуть в екологічному просторі, що наші будівлі повинні узгоджуватися зі складними, природними, еволюційними процесами. 

З іншого боку традиційна архітектура виражає той факт, що ми еволюціонували, щоб цінувати певні форми, і що якщо ми не продовжуємо будувати ці форми, які ми називаємо «красивими», тоді ми активно працюємо проти нашої природи таким чином, що погіршується наше самопочуття. 

Ці позиції об’єднують нелюбов до двадцятого століття як періоду, коли архітектура та біологія катастрофічно від’єдналися одна від одної. Футуристичний архітектор дивиться вперед, у радикальне майбутнє сміливого та владного дизайну; міський традиціоналіст повертається до того, що ми знали про колони, фасади та милі маленькі горщики для димоходів. Але це деталі. Те, що об’єднує ці два рухи — це єдине переконання, що центральною проблемою архітектури двадцятого століття є те, що вона залишила природу надто далеко позаду. 

Це все є антиурбанізм, хоча він і з’являється в різних іпостасях — традиційній і зосереджений на людській природі або орієнтований на майбутнє та стурбований збереженням навколишнього середовища. Те, що кожен розуміє як природу чи біологію, незалежно від того, чи постає це у формі доричної колони чи мильної бульбашки, зрештою, є не більш ніж «політикою неминучості», спробою втихомирити будь-які розмови про розум, сучасність, колективність, трансцендентність чи зміни.