«Я завжди працюю так, ніби це моє останнє інтерв’ю». Раміна Есхакзай про роботу в гарячих точках, волонтерство і нове кохання

Ім’я Раміни Есхакзай добре відоме українській аудиторії, але за останні три роки її журналістська діяльність кардинально змінила вектор: із переважно розважального контенту на соціальний і військовий. Її YouTube-канал, створений ще у 2018 році, з часом трансформувався у платформу для розмов із новими обличчями — героями вже нашого часу. Вона записала низку ексклюзивів з військовими й колишніми полоненими, поїхала на Харківщину одразу після деокупації й постійно повертається до фронтових тем, навіть якщо алгоритми це «не люблять». Раміна чесно зізнається, що не намагається бути «правильною», їй радше цікаво докопатися до правди.

З новою героїнею digital-обкладинки ELLE ми говоримо про трансформацію голосу: від шоу-бізнесу до суспільно важливих тем. Про довіру глядача, про небезпеку, яка стоїть за кадром, і про силу, яка допомагає знімати нове інтерв’ю — навіть на тлі тривог.

Ти досить строга, вимоглива до себе і часто наголошуєш на тому, що не є професійною журналісткою. Однак за твоїми плечима вже низка серйозних робіт, реалізованих зокрема за період повномасштабної війни. Як змінилося твоє уявлення про професію і сприйняття себе та своєї ролі у соціумі за три останні роки?

Якщо говорити в контексті моїх знімань та випусків з передової, було б коректніше сказати, що я не є військовою кореспонденткою у класичному розумінні, тоді як за освітою я журналістка. І попри вимогливість до себе, сьогодні точно знаю, що я на своєму місці.

топ, J’amemme; брюки, L’eskizzo; рукавички, Queen wear; сережки та каблучка, Guzema

Чи пам’ятаєш цю точку неповернення — ситуацію, героя чи розмову — коли твоя журналістська діяльність обернулася на 180 градусів, коли ти вибрала кардинально інший напрям руху й активно почала висвітлювати соціальні теми?

Насправді соціальні теми цікавили мене завжди. Завжди хотілося досліджувати людей, їхні історії, глибше розуміти їхній біль та шукати відповіді на запитання, як зробити суспільство менш травмованим і менш байдужим.

Ще до повномасштабного вторгнення я знімала випуски про дітей із дитячих будинків, про життя у в’язницях, про чорнобильського водолаза, якого офіційно «поховав» Радянський Союз, а він, як з’ясувалося, жив на Троєщині. Насправді ці теми не стали для мене чимось новим — вони просто завжди були зі мною.

А от справжньою точкою неповернення стало 24 лютого 2022 року. Той день змінив все і в мені самій, і в тому, як я дивилася на свою роботу. Якщо маєш емпатію і свідомість, то після повномасштабного вторгнення вже неможливо було залишатися такою, як раніше.

Коли й за яких обставин з’явилася ідея репортажів із гарячих точок? Що для тебе найважче у цих поїздках — як у логістиці, так і в плані емоцій?

Після повномасштабного вторгнення мені почали писати багато людей. З Бучі, Маріуполя, Ізюма… Люди, які були під окупацією, просили бути почутими, поділитися тим, що відбувається просто зараз — поки емоції свіжі.

Я почала записувати розмови з тими, хто вже виїхав або ще залишався в окупації, через скайп, онлайн. Мої перші випуски були про Ізюм, Маріуполь, Херсонщину. Говорила тоді кожному з героїв: «Коли ваші міста деокупують — я приїду. Приїду та зніму, як ви живете». Дотриматися цієї обіцянки для мене було вкрай важливо. Ізюм став першим містом, куди я поїхала після звільнення. Потім я відвідала Лиман та інші міста, й усе задокументовано в моїх випусках. Тобто це було не спонтанне журналістське рішення, а відгук на біль конкретних людей, які звернулися до мене за допомогою. Я не могла лишитися осторонь і не дотриматися обіцянки.

блуза, Litkovska; брюки, L’eskizzo; каблучка Guzema

Звісно, після таких історій неможливо залишитися колишньою. Що з тих поїздок ти привозиш із собою крім матеріалу? 

Найболючіше — дізнаватися, що людина, яку ти нещодавно знімала, загинула. Це найчастіше трапляється серед піхоти, серед штурмовиків. Сьогодні війна дуже змінилася. Якщо колись ми могли більш-менш безпечно ходити звільненими територіями разом із військовими, то сьогодні на таких маршрутах — велика ймовірність стати мішенню  для дронів.

А ще — важко дивитися людям в очі, коли бачиш у них безвихідь і розумієш, що не можеш допомогти кожному в максимальному обсязі. Точково — так, але це інколи навіть кардинально змінює життя людини. Я можу показати історію людської долі. Показати, щоб хтось інший побачив і, можливо, допоміг.

Іноді це працює. Мої підписники підтримують героїв репортажів, ми збираємо донати, хтось допомагає ліками, хтось — житлом. Наприклад, дідусь з Авдіївки попросив мене полагодити йому слуховий апарат у Києві. Я передала його через військових — а потім Авдіївку окупували.

Або історія з Ізюма: ми з волонтером знайшли будинок, де мешкали покинуті родичами старенькі люди, вони були лежачими хворими. За ними доглядали просто добрі жінки з міста. Там не було нічого — ані ліжок, ані ліків. Після репортажу люди почали донатити, й ми забезпечили їх базовим, а хлопчика, який залишився без родини, забрала до себе волонтерка — так він знайшов справжню родину.

Це і є та частина роботи, яку я привожу із собою. Не камеру. Не сюжет. Людські життя, в яких сталася маленька зміна.

Ти яскравий приклад свідомої українізації. Що відчуваєш зараз, коли публічні люди й досі толерують російську мову та культуру? Адже свого часу ти отримала через це значну долю хейту, що суттєво вплинуло на твій психоемоційний стан.

Насправді я більше не відчуваю емоцій, коли бачу, як хтось продовжує толерувати російське — слухає музику, цитує їхніх авторів, живе в тій культурі. Я навчилася не витрачати себе на злість чи розчарування, бо це емоції, які з’їдають зсередини. Але я й досі не розумію: як можна не усвідомлювати, що прослуховуванням російських пісень, переглядом їхніх фільмів чи підтримкою артистів люди буквально фінансують війну? Ці гроші потім повертаються до нас у вигляді ракет, які знищують наші міста.

Я переконана: не кожен, хто це робить, є ворогом. Часто це неусвідомлений вибір. Люди люблять Україну, але не розуміють, як кожна дія впливає на загальну картину. І ось тут важливо не тикати пальцем, не принижувати, як це свого часу робили зі мною. Памʼятаю, як мене розривали на шматки, і це не допомагало змінитися, а лише змушувало закритися, оборонятися. І лише згодом, коли я заспокоїлася, то побачила, що критика була справедливою. Якби зі мною тоді просто поговорили — без агресії, з розумінням — моя українізація відбулася б значно раніше.

Тому сьогодні я — за діалог. За пояснення. За приклад. Треба показувати, що українське — це модно, це якісно, це глибоко. Що слухати українське — ознака не лише патріотизму, а й естетичного смаку. А ті, хто досі чекають на росію, мають чесно вибрати: або переїхати туди, або не претендувати на життя в нашій державі, яка вже не пробачає зради.

сукня, J’amemme; жакет, Gudu; сережки, Guzema

Існує думка, що сьогодні в українському інтернет-просторі дуже багато цькування. Чи згодна ти з цим? Чи відчуваєш на собі або на своїх знайомих зростання рівня агресії серед підписників?

Найвищий рівень агресії я відчула в перші місяці повномасштабного вторгнення. Тоді зʼявилися радикальні блогери з величезною аудиторією, які буквально навішували тавро на кожного, хто колись помилявся, — без розбору, без права на виправлення. Я читала повідомлення, де мене пропонували «вислати» з країни лише за колишні помилки. І це було не просто боляче — це було страшно.

Зараз ситуація дещо змінилася. Є частина аудиторії, яка втомилася від ненависті, від вічного цькування і шукає людяності, підтримки, сподівається на єдність. А є й інша — та, що досі хоче крові. Одне невдале висловлювання — і тебе «розпинають» у коментарях без права на виправдання.

Я знаю публічних людей, які свідомо уникають інтервʼю через страх, що їх неправильно зрозуміють або «підловлять» на якомусь слові. Особливо ті, хто не звик до цифрової реальності. Бо сьогодні навіть щире каяття не завжди рятує — люди памʼятають лише помилку. А от перепрошувати за несправедливе цькування не вміють. Адже визнання власних помилок — це, на мою думку, риса сильних.

Я ж намагаюся приймати цей світ таким, яким він є. Розумію: багато наших людей — це зранені душі. Їм важко. Їм боляче. Не всі мають доступ до психотерапії. Тож виливають свою злість у коментарях.

Я просто дуже хочу, щоб і публічні люди, і підписники навчилися жити без взаємного знищення. Ми всі маємо різні смаки, різні болі, різні потреби — хтось хоче «Супермаму», а хтось — Портникова. І це нормально. В цьому наша сила. Просто давайте не обзивати одне одного, бо у нас ворог інший.

Як ти сьогодні обираєш героїв для інтерв’ю? Що для тебе показник вдалого випуску? Поділися кількома професійними секретами.

Насамперед я маю вірити, що випуск набере перегляди. YouTube — це моя робота, моя інвестиція, мій спосіб жити. Якщо відео не потрапляє у рекомендації, канал провалюється, і повернутися в алгоритми дуже важко. Тому я завжди оцінюю потенційний інтерес до героя для великої аудиторії. І завжди працюю так, ніби це моє останнє інтерв’ю.

Але, звісно, перегляди — це не все. Я завжди шукаю історію. Людську. Глибоку. Навіть коли це випуск із зіркою, прагну показати її вразливість. Бо за такою рисою завжди ховається сила. Сила бути чесним. Сила визнавати свої слабкості.

Показником успішного інтерв’ю для мене є дві речі: коли гість після розмови хоче зустрітися, ще й коли глядачі пишуть, що відчули себе не такими самотніми після цієї історії.

сукня, J’amemme; жакет, Gudu; сережки, Guzema; взуття, Kachorovska

Як ти відчуваєш межу між бажанням журналістки дізнатися правду й вторгненням у чужу вразливість?

Я завжди попереджаю про теми, які хочу порушити. Особливо якщо вони складні чи резонансні. Інтервʼю — це не допит. Це діалог. Простір довіри.

І якщо герой каже, що не готовий щось озвучити, бо це може нашкодити його близьким — я поважаю це. Бо в тому моменті я не журналістка, яка «має добути правду», бо «у соціуму є до вас запитання», а людина, яка розуміє ціну слів. У всіх моїх гостей завжди є право не відповідати, і я його гарантую. Без згоди не буде щирості. А без щирості — це вже не інтервʼю.

Яку розмову ти мрієш записати, але ще не наважилась?

Я мрію про інтервʼю з іноземними зірками, політиками. Намагаюся щодня вдосконалювати свою англійську, аби почуватися вільно під час розмови. Неідеальність мови дещо гальмує цей процес. Я чесно кажу собі: «Ти сама ставиш цю перепону, бо соромишся, боїшся відмов». Але в моїй професії соромитися — це розкіш.

Раніше я довго думала, перш ніж написати комусь. А потім зрозуміла: поки я вагаюся, хтось інший пише — і бере ексклюзив. І все, твій шанс — у минулому. Тому сьогодні я вже не зволікаю. Пропоную. І якщо не зараз — повертаюся з пропозицією за рік. Це нормально.

Як повномасштабна війна вплинула на твоє оточення і спосіб життя? Чи змінилося коло твоїх найближчих людей?

З моменту повномасштабного вторгнення коло мого спілкування значно розширилося. У моєму житті з’явилися військові, колеги-журналісти, люди з шоубізнесу, волонтери, благодійники, політики, підприємці — всі дуже різні, але об’єднані спільною метою. Але при цьому я як була одиначкою, так і залишаюся нею. Мені комфортно наодинці з собою, критично важливий особистий простір. Маю кілька близьких подруг, з якими ми підтримуємо зв’язок багато років, є сестра, мама, мій хлопець — з ними я на зв’язку щодня. Тож хоч знайомств стало більше, по-справжньому близьких людей — одиниці.

У мережі можна зробити висновки, що ти товаришуєш із багатьма публічними людьми. Чи є ці друзі у твоєму реальному житті? Як гадаєш, що вас об’єднує?

Так, я справді в гарних стосунках з багатьма публічними персонами. І тут згадується порада мого тата: «Спілкуйся з людьми так, щоб не було соромно привітатись, коли зустрінеш їх у реальному житті. А вже що вони собі думають — то їхня справа». Я навіть після конфліктів стараюся повертатися і закривати ситуацію екологічно, щоб не лишалося недомовленостей.

А зі знайомими нас об’єднує передусім любов до України. Ми часто говоримо про те, що можемо зробити як публічні люди, щоб об’єднувати суспільство і працювати з тими, хто ще не визначився, а не витрачати сили на тих, хто категорично проти існування нашої держави.

Хто з твоїх друзів або знайомих надихає тебе сьогодні найбільше?

Мабуть, правильніше сказати, що мене надихає більшість людей з мого оточення. Вони харизматичні, глибокі, дуже різні, й усі дуже цікаві. Надихають і мої герої в інтерв’ю, завдяки яким я відкриваю нові світи — від культури й літератури до глибинних психологічних тем.

Я дуже ціную, коли образ людини на екрані відповідає тому, якою вона є в житті. Бо, на жаль, досі буває таке: в Instagram — вау, а в житті — порожнеча. Такі — не мої. А мої — ті, хто щиро щось створює, діє, впливає, змінює і при цьому залишається собою.

блуза, Litkovska; брюки, L’eskizzo; каблучка, Guzema; взуття, Kachorovska

За період великої війни ти розійшлася з нареченим і знайшла нове кохання. Що тобі допомогло екологічно пережити розрив і наважитися на нові стосунки?

Крім подруг і родини, які підтримували мене, дуже допоміг психотерапевт. Ми багато працювали над тим, щоб я зрозуміла свої реакції, свої очікування, свою поведінку у стосунках. Це дало мені змогу вийти з них без зайвих образ і зростати далі.

У нові стосунки я вже заходила іншою людиною — без рожевих окулярів, без фантазій. Я бачила перед собою живу людину — з її плюсами й мінусами, і вже виходячи з цього ухвалювала рішення, моє чи не моє. І головне — я більше не намагалася здаватися кращою, а була собою. Тому всім, хто зараз на роздоріжжі, я порадила б одне: дайте собі час і підтримку фахівця. Бо як в успішних стосунках відповідальні обидва, так і в завершених — теж.

Твоя історія кохання — поза камерою. Як вам вдається зберігати це «ваше» у світі, який постійно вимагає «покажи»?

Я одразу озвучила свою позицію: мій хлопець — військовий, і задля нашої безпеки ми вирішили поки що не афішувати стосунки. Найближчі люди знають, що ми разом, і я їм дуже вдячна за те, що поважають наш простір.

Звісно, коли ми будемо готові, то відкрито розповімо про це. Але поки що краще мати те своє, що не потрапляє під обговорення. Бо люди люблять давати поради, оцінювати, втручатися без моєї на це згоди. Крім цього, мій хлопець не публічна людина, і йому точно не потрібно витрачати енергію на сторонні емоції. У нас є наше «ми», чого нам цього цілком достатньо.

топ, Gudu; спідниця, L’eskizzo; підвіска, Litkovska

Як змінилося відчуття  внутрішньої, емоційної безпеки для тебе за останні роки?

Абсолютна безпека — це те, чого в моєму житті наразі просто не існує. Я відчуваю її, тільки коли поруч мій хлопець. І як тільки ми розлучаємося, мене накриває тривога: я хвилююся за нього. Коли залишаюся сама і чую про «утилізацію» наших активістів, публічних людей, про обстріли чи повітряну тривогу — відчуття безпеки просто «виходить з цього чату».

Важко почуватися захищеною, коли живеш у країні, яку хочуть стерти, яка може припинити існування, якщо ми не об`єднаємося і не візьмемо на себе відповідальність навіть за найскладніші рішення. Тому зараз — ні. Я не можу говорити про спокій чи внутрішню безпеку. Поки триває війна, поки ми не разом із коханим — мені тривожно і небезпечно.

За що ти найбільше цінуєш стосунки, в яких перебуваєш сьогодні?

У попередній відповіді я вже розповіла про свою безпеку. І справді — єдина людина, поруч із якою я почуваюся захищеною, — це мій хлопець. Зовсім не має значення, де ми перебуваємо: у Краматорську, на Харківщині чи в Києві. Коли він поруч, я знаю: зі мною нічого не трапиться. Мені просто спокійно.

Чи навчилася ти справлятися з хейтом, на який раніше реагувала чуттєво і болісно? Що порадиш тим, хто страждає від критики?

Я дуже важко переживала критику — після шоу, після публічних стосунків, після запуску YouTube-каналу. Особливо болісним був початок повномасштабного вторгнення: мені писали і росіяни, й українці, що я зрадниця. Мені було нестерпно боляче визнавати, наскільки сильно я помилялася в минулому.

Та з часом, десь за рік, я перестала сприймати хейт як щось катастрофічне. Люди мають право на свою думку, і вона може не збігатися з моєю — це нормально. Я не з тих, хто буде мовчки ковтати образу в коментарях. Мені ближче поговорити віч-на-віч, без публічного приниження. Ми довго пропрацьовували з психотерапевткою саме ці моменти — хейт, критику, публічність, очікування.

Зараз негативу в мій бік майже немає — його менше за 1%. Але навіть тепер регулярно пишуть про зовнішність: то я набрала вагу, то схудла. Єдине, що можу порадити — звертатися до хорошого психотерапевта. І прийняти той факт, що інші мають право бачити світ інакше. Це частина дорослого життя.

Твоя сила — у відвертості. Але чи завжди відвертість дає свободу?

Я б не сказала, що відвертість автоматично означає свободу. Але вона точно дає ясність. Дозволяє бачити реальність, а не жити в ілюзіях. Коли між двома людьми є чесність — це створює справжній діалог.

Відвертість формує репутацію, що дуже цінно в моєму випадку. Відвертість — це про довіру. Про те, щоб не зраджувати собі, своїм гостям і глядачам. Це мій принцип, моя внутрішня етика. І навіть якщо не всі готові чути правду, це не зупинить мене. Іноді є така відвертість, яку суспільство ще не здатне сприйняти. І я згодна: у нас ще досить інфантильне ставлення до складних тем.

Але для мене відвертість — це фундамент, опора. Навіть якщо вона не завжди дає свободу.

У часи, коли багато що втратило значення, що для тебе залишається найважливішим?

Найважливіше — це люди. Те, що моя мама й сестра живі. Що я можу зателефонувати їм, поспілкуватися, відчути підтримку. Що поруч подруги. Що є мій коханий.

Бо коли хтось йде — це порожнеча. У мене були моменти, коли хотілося поділитися новинами, і я ловила себе на думці: «А що б сказала Ірина Цибух “Чека”?» або «Як би на це відреагував “Фарш”?» — і згадувала, що їх більше немає. І ставало нестерпно сумно. Бо з ними пішли емоції, спогади, цілий пласт життя. Частина спротиву.

Я дуже радію, коли бачу успіхи інших українців, коли країна розвивається. І завжди тримаю в голові, що потрібно робити щось корисне — для людей, для держави. Тоді й сам стаєш щасливішим.

 

Інтерв`ю: Світлана Кравченко

Фото: Катя Теллер 

Стиль: Юлія Постушна

Макіяж та зачіски: Дмитро Грушківський 

Продюсування: Анастасія Ткаченко

Партнер зйомки: Eva Beauty

---