/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F201%2F4f939482beaff3d40c761aacde08c445.png)
«Є одна хороша річ у старості — ти вільний від своєї молодості»: Фіона Шоу про фільм «Гаряче молоко» та роль матері в кріслі колісному
Фіона Шоу — 66-річна ірландська акторка, яка зіграла Петунію Еванс Дурслі у фільмах про Гаррі Поттера. Певний час вона активно працювала у театрі, а 2025 року зʼявилася в компанії неймовірних жінок у кінострічці «Гаряче молоко».
Режисеркою фільму стала Ребекка Ленкевич — драматургиня та сценаристка «Ади». У чорному вбранні Фіона Шоу вийшла на червону доріжку Берлінале у компанії Емми Макі («Сексуальна освіта») та Вікі Кріпс («Корсет») — одних з головних акторок сучасної кіноіндустрії.
Після світової премʼєри українська журналістка Єлизавета Сушко спеціально для ELLE Україна зустрілась з Фіоною Шоу за чашкою чаю з молоком, щоб обговорити роботу над фільмом та роллю матері у кріслі колісному, яка не дає своїй дорослій доньці сепаруватися. Зачепили також тему ветеранів в Україні й те, чи відчуває акторка себе вільною. Розмова виходить до української премʼєри фільму «Гаряче молоко» на фестивалі глядацького кіно Миколайчук OPEN у червні.
Про роль надокучливої матері на кріслі колісному, стосунки з матірʼю та трюки у грі
Як ви готувалися до ролі жінки на кріслі колісному?
Фізично мені доводилося багато чого робити.
Я ходила до хореографа та дізналася багато речей про людей з інвалідністю від тих, хто її мав. І я зрозуміла, скільки болю це приносить. А з болем важко грати: він впливає на м`язи, тому щоразу, коли я пила зі склянки чи робила щось подібне, то мала памʼятати про проблеми з триманням речей.
Я також впровадила постійне смикання. Це було досить важко — ти не можеш його зіграти, бо це матиме штучний вигляд. Тож я працювала над тим, щоб це стало частиною мене.
Під час знімань ми залишалися в маленькому містечку — коли я не працювала, то зупинялася в готелі й займалася у своєму кріслі колісному. Я багато пересувався в ньому сама. Така самотність біля моря була для мене корисною.
Щодо персонажки — Роуз перебуває у спектрі «симпатичний-несимпатичний». Вона дуже егоїстична. Але егоїстична людина не знає, що вона є такою. Велике задоволення — грати таку героїню. Це не про те, що ти поводишся жахливо — швидше про те, що в тобі є щось погане.
Мені подобається Роуз.
Вона живе дуже маленьким життям, але має велику уяву — бо, зокрема, читає багато книг?
Я б не сказала, що моя героїня — з тих, хто дивиться телевізор. Думаю, вона просто читає книги.
У ній також є щось на кшталт гламуру. Нам було дуже весело підбирати костюми. Я думаю, вона пішла в місцевий магазинчик і купила кілька дуже гарних суконь.
У героїнь не так багато грошей, проте вони не бідні серцем, поки буденність Роуз залишається незмінною.
Що станеться з Роуз, якщо вона зможе ходити? Дочка піде, їй доведеться жити самостійно. Багато чого їй доведеться змінити. Часто кажуть, що хвороба — це захист. Те, що вона ховає, так жорстоко стосовно доньки, чи не так?
Фінальна сцена (щоб не заспойлерити, але й окреслити) — це про життя і смерть, де сам глядач має вирішити, що станеться з Роуз. Зважаючи на ваше ставлення до персонажки, ви б хотіли, щоб вона встала і пішла чи загинула?
Хочеться вбити її, якщо бути зовсім чесною.
На Шрі-Ланці я дізналася про чудову річ у релігії її мешканців: якщо ти злий на когось, то можеш взяти кокос, обійти з ним храм, а потім розбити його. Так вивільняєш злобу на людину.
Нам не дозволяють цього робити в християнстві. Ви скажете: «О, я так не думаю». Але насправді ви просто пригнічуєте почуття злоби.
Ваша мати — це єдина людина, яку ви часто хочете вбити. Зокрема, я часто хотіла вбити свою матір — якби був закон проти думок, мене б давно заарештували. Їй зараз 99 років, і я вже не маю такого відчуття. Моя мати говорила мені жахливі речі, і я, напевно, говорила жахливі речі їй, тому добре, що у фільмі є ця лінія з боку доньки.
У любовних стосунках є смерть. І вбивство. Вбивче почуття.
Тож що, на вашу думку, цей фільм може сказати про материнство чи про стосунки матерів і доньок?
Я думаю, що це екстремальна версія. Мати в пастці — це не те саме, що мати, яка може піти. Звичайно, дочка вже мала б піти, але вона не може так зробити. А ще мати сама її виховала, тож донька багато чим їй зобов`язана.
Але Роуз навіть не має амбіцій щодо доньки, тому що біль, я думаю, робить тебе дуже егоїстичним.
Навіть нарцисичним, у її випадку.
Вона просто не бачить звʼязку своєї недуги з мозком. Тому ні про кого не думає, бо не розуміє, як сама може полегшити своє життя. Але багато людей так роблять.
Я думаю, що проблема в поколінні. Колись я питала у своєї мами: «Ви коли-небудь думали про терапію?». Вона тоді була дуже здивована.
У чому секрет гри когось вразливого і водночас жахливого?
Я думаю, тут річ полягає в тому, що жоден персонаж не повинен таким самим у наступній сцені.
Про книгу та колежанок по фільму – Ребекку Ленкевич, Емму Макі та Вікі Кріпс
Ребекка (режисерка та авторка сценарію) казала, що коли писала сценарій, одразу думала про вас на роль Роуз. Що ви думаєте щодо цього?
Я не знаю, чи мені це подобається. Я просто дуже рада, що знала про Ребекку, хоча ніколи і не грала у її п`єсах.
Ребекка побачила багато моїх робіт у театрі, тож дуже приємно, коли хтось росте поруч з тобою і кличе, коли виходить на новий рівень. Але для мене ця роль прийшла в дуже вдалий час.
Мені дуже подобається кіно, тому що я вільна. Я нарешті вільна від театру. Я багато чого навчилася саме в театрі. І є одна хороша річ у старості — ти вільний від своєї молодості.
Чи знали ви про книгу Дебори Леві до того, як отримали сценарій?
Я знаю Дебору Леві досить добре, вона живе поруч зі мною. Я також читала книгу — вона дуже цікава тим, що незручна.
Проте моя персонажка переписана для фільму, їй трохи додали історичного тла — наприклад, що вона ірландка, а не просто з Лондона.
І як вам було працювати з Еммою Макі?
Жахливо (сміється і робить паузу на чай з молоком — Ред.).
Вона просто чудова. У наш перший день ми мали грати останню емоційну сцену в автомобілі. Ми зустрілися, повечеряли, але обидві знали, що сцена буде важкою.
Емма мала вести автомобіль дуже швидко, а ми їхали вгору і вниз тією темною дорогою. Ребекки не було з нами — тільки камера.
Коли ми дійшли до моменту, де я скаржуся на персонажку Емми, щоб уникнути теми про пігулки, які я відмовляюсь пити, то зрозуміла, наскільки мені подобається грати в цій історії.
Моя мати завжди робила так само — скаржилась, що ми не вчимося, щоб відійти від теми. Або грала на піаніно. Дуже гучно.
А як було з Ребеккою як режисеркою?
Усі кажуть, що це її перша режисерська робота. У цьому не було нічого першого. Вона була дуже чіткою і дуже... Мені сподобалося, що вона зупиняла будь-які мої надмірності.
Так цікаво, що Роуз була сильною персонажкою. Ребекка тримала її, вона казала: «Ні, згладь це». Коли я питала причину, вона відповіла, що життя Роуз маленьке, а я не можу розширити його.
Ребекка завжди мала рацію. Іноді я питала, чи можу спробувати зробити ще дубль по-іншому, а вона казала: «Ні, ні, у мене є те, що я хочу». Я думаю, що це було майстерно, бо багато режисерів кажуть: «Добре, ти не хочеш спробувати щось інше, тому що це було добре, але на випадок, якщо у нас буде вибір?».
Вона б сказала, що не треба. Тому я б попрацювала з нею знову. Вона також була дуже щедрою до всіх і доброю щодня. Вона всім дякувала. Тож це було дуже по-сімейному.
Імпровізації від вас не було? Чи у когось з ваших колег в кадрі?
Якби я сказала, що хочу імпровізувати, то могла б. Я додала трохи ірландського у фільм. І намагалась додати більше жартів.
Глядачі багато сміялися під час сюжетної лінії, де зіграла Вікі Кріпс. Особливо було чутно німців на преспоказі, бо їхня реакція на згадку Дюссельдорфа — це точно про щось внутрішнє. Проте її лінія відділена від вашої. Чи ви бачилися на знімальному майданчику?
Ми всі діяли та працювали разом. Але вона не дивилась фільм до світової премʼєри, навіть окремих сцен. Тому їй було цікаво.
Потім ми говорили про фільм, але у них з Еммою він був зовсім інший. Вони завжди або перебували на пляжі, або каталися на конях, або кохалися. Вони мали багато роботи, яка мене не стосувалася, — роботи над зближенням.
Про важливі теми: ветеранів в Україні, квірність та свободу
Ваша персонажка дуже важлива особливо для мене. Під час перегляду я багато думала про Україну та проблему інтеграції ветеранів і ветеранок після травм у звичайне побутове життя. Бо зараз у нашому суспільстві багато людей з інвалідністю, з ампутаціями, на кріслах колісних. І це важлива справа — як рідним пристосувати життя, побут, себе самих до таких змін.
Чи не в цьому полягає дар кіно: ми розповідаємо одну історію, але вона наштовхується на вашу історію — про Україну та ветеранів?
Я думаю, що саме тут ми можемо бути корисними, якщо зробимо це чесно. Це невесело — бути на кріслі колісному. Це нелегко — коли твоя донька мусить постійно возити тебе до туалету. На знімальному майданчику Емма возила мене на кріслі колісному — це було важко, спекотно, але вона це робила. Якось вона відвозила мене на обід навіть не під час знімань.
Мені дуже шкода цих людей, але, можливо, у фільмі вони побачать щось про себе і про те, як їхній стан впливає на родину. Бо життя змінюється у всіх. І, можливо, в цьому випадку хтось зрозуміє, що він би дозволив своїй дочці втекти й бути собою, якщо ви дуже залежні один від одного. Бо цей фільм і про співзалежність, чи не так?
Звичайно, в Україні проблема більше глобальна, мені дуже шкода. Насправді поранені мають жахливе прокляття — триматися все своє життя, попри будь-що.
Дякую вам! Фільм також багато говорить про квірність та квір-культуру, та коли я дивлюся його, то просто бачу дівчину, яка досліджує сексуальність.
Я не знаю, чи буде вона коли-небудь з іншою жінкою. Просто того літа вона зустріла саме її. І я думаю, що обидві героїні дуже добре говорять про це.
Страх робить помилку. Софія біжить від матері, бо вона зводить її з розуму. Дівчина зустрічає іншу людину, яка насправді досить небезпечна і також має таємницю. І надія лише на те, що Софія колись зустріне не травмованого чоловіка чи жінку. Бо саме така не пошкоджена травмою людина — це важлива зустріч для молодої персони, яка не може знайти себе.
А ще це нові правила покоління зумерів. І причина, чому Інгрід (героїня, яку зіграла Вікі Кріпс) дуже вільна, полягає в тому, що вона все ще тікає від своєї історії, а це не найкращий спосіб. Я не стверджую, що вона повинна бути моногамною, але вона і не робить цього заради справжньої свободи. Це щось на кшталт безтурботності — коли цілує того хлопця і ту дівчину, а всередині відчуває біль. А Софія у цей час стає ревнивою, і це жахливо.
У процесі нашої розмови я зрозуміла, що цей фільм та кожна персонажка цілком про спробу втекти від реальності.
Це чудове зауваження. Я думаю, що Роуз, як і Інгрід, теж хоче втекти від своєї історії з сім`єю. Але вона це зробила по-іншому — вийшла заміж, народила дитину. І захворіти психосоматично могла б кожна з них. Але Інгрід не хворіє, бо долає проблеми, просто маючи багато любові, любові, любові. А Софія на тій точці, де вона повинна вибрати шлях втечі.
Ви говорили про екстремальну ситуацію в Україні, але насправді це стосується кожного з нас. Так, у набагато м`якшому масштабі — зокрема, як ми тікаємо від батьків, не приймаючи проблем, які у нас є, якими б вони не були. Насправді дуже важко бути вільним. Моїй матері 99. Я не вільна.
Авторка: Єлизавета Сушко
