Ексклюзив ELLE: стилістка Маргарита Шекель про створення кліпу для Sevdaliza, локальні тренди й трансформацію моди

Маргарита Шекель — стилістка й креативна директорка, яка бачить у моді інструмент для культурного діалогу. Її роботи — на межі естетики та соціальної чутливості. Спільно з режисеркою Таню Муіньо вона створила новий кліп для Sevdaliza — однієї з найвпливовіших сучасних артисток, відомої своїм мистецьким радикалізмом, феміністичним голосом і гіпнотичними відео. У нашій розмові Маргарита ділиться поглядом на трансформацію моди, нову естетику жінки й те, чому сьогодні важливо бути не просто трендсеттером, а культурним візіонером.

Маргарито, з чого почалась ця історія? Як виникла ідея співпраці з Sevdaliza?

Коли до мене зателефонувала режисерка Таню Муіньо з пропозицією попрацювати над кліпом для Sevdaliza, я відразу відчула — це буде щось особливе. Йшлося не просто про створення образів, а про участь у візуальному маніфесті. Ідея була доволі еклектичною: показати сучасну жінку в її силі, у вразливості, у трансформації. У цій роботі зчитувався феміністичний підтекст — про самовираження, про те, як змінилися парадигми жіночості, про те, як символи сучасних богинь повертаються в нових формах.

Для мене це була ще й дуже особиста подія. Sevdaliza — це артистка, чиї відеороботи завжди були джерелом натхнення для цілого покоління режисерів та стилістів. Її роботи — як культурні епохи. І коли з’явилась можливість долучитися до створення її нового відео, це було ніби запрошення до епохотворення.

Одним із найбільших викликів став сам музичний контекст. У співачки — абсолютно новий період. Вона вийшла на латиноамериканський ринок, її трек «Alibi» став хітом, і відбувся своєрідний «фліп» у стилістиці — з нішевої, альтернативної музики до більш танцювальної, реггетон-естетики. Ми мали знайти баланс: зберегти її впізнавану естетику — артистичну, глибоку, соціально свідому — але додати нового вайбу, ритму, танцю. Це була захоплююча задача — ніби створити міст між двома світами.

Яким був головний меседж? Що ви хотіли сказати цим відео?

Пісня називається «Heroina», і з цього ми почали будувати канву. Ми створили великий інспірейшн-борд, в якому об’єднали художні архетипи героїнь — від богинь до сучасних активісток. Це був мікс візуальних культур — від Латинської Америки до пострадянської естетики, від ритуальних мотивів до футуристичного стилю.

Через моду ми хотіли розповісти не просто історію жінки, а візуалізувати її стан: зміну, перехід, силу. Кожен образ був символом. Деколи — бунту, деколи — зцілення. Ми говорили мовою фактур, кольорів, форм. Це були образи, які можна було б побачити в кіно про богиню війни чи шаманку з майбутнього. Мода стала нашим кодом — вона об’єднувала музику, рух, текст, ідею.

У кліпі дуже багато алюзій і візуальних деталей. Як ви формували цей світ?

Ми з режисером дуже багато працювали над візуальними референсами. Створили великий борд, який став фундаментом для всієї стилістичної мови кліпу. І в якийсь момент ми зрозуміли, що дуже часто в цих образах фігурують підбори. Це була не просто естетика — це стало символом. 

Підбори з’являються майже в кожному кадрі. Вони пронизують вітрове скло машини. Вони — у вигляді селфі девайсу від берлінського бренду Monamobile. 

А головним кульмінаційним моментом стала машина-підбор — металева конструкція, створена художницею-постановницею Оленою Гаджиловою. Абсолютне шаленство — естетичне, технічне, символічне.

Ми також дуже уважно слухали текст пісні. У ньому є момент, де Sevdaliza буквально перераховує імена богинь. Але ми не хотіли робити прямі омажі, відтворювати історичні чи релігійні образи. Ми шукали, як ці архетипи можуть виглядати сьогодні.

Так у нас з’явилася богиня війни — у мілітарі-сукні з чокером, зробленим з гільз. Цей арт виріб — витвір бельгійського дизайнера aojierou з антверпенської школи. Його сукня, вагою 25 кілограмів, приїхала до нас з Китаю, а ми отримали її вже в Тбілісі.

А от богиня біженства — у сукні, що нагадує намет, як ті, які видають гуманітарні організації. Це болючий, чесний образ — про втрату дому.

Афродіта — це сама Sevdaliza. Вона — у шкіряному бікіні у формі мушлі, у штучному хутрі, тримаючи на руках чоловіка. Ми хотіли показати її з характером, силою, контролем.

Ще одним референсом стала олімпійська чемпіонка зі стрільби — її образ, зокрема окуляри, надихнули нас на створення деталей для костюмів танцівниць. 

А ще — кіно. Наприклад, в одному з епізодів ми використали ідею з фільму Тарантіно «Безславні виродки», де в героїні — гіпс на нозі. Ми створили подібну деталь для наших танцівниць — як згадку про вразливість, травму, силу.

Як Sevdaliza реагувала на ваші ідеї?

Одне з найціннішого в цій роботі — це довіра. Sevdaliza дала нашому стилістичному департаменту велику творчу свободу. Їй дуже сподобалася загальна канва креативного борду, ідеї режисерки й наша стилістика. Ми створили декілька опцій для кожної сцени — все остаточно вирішувалося на примірках. Це дозволило нам реагувати інтуїтивно, відчути, що працює в конкретному контексті — тіла, локації, світла, емоції.

Мені також було дуже важливо, що Sevdaliza підтримує незалежних дизайнерів. Для неї не головне — мейнстримні бренди. Хоча в нас були і «великі» імена, але основа стилістичної мови — це незалежна, смілива, іронічна мода.

У кліпі неймовірна кількість складних луків. Як усе це вдалось зібрати?

Підготовка проходила під час fashion week — Париж, Мілан — і більшість речей були вже заброньовані для зірок на показах. Багато піар-офісів фізично не могли надіслати речі до Тбілісі, де ми знімали. Грузія — не в ЄС, тому логістика була дуже непрогнозованою. Пакунки їхали буквально з усього світу — з Америки, Китаю, Іспанії, Лондона, Києва. Частину ми отримували буквально в останні години перед фітингами.

Одним з головних наших партнерів став берлінський бренд Monamobile. Вони футуристичні, сміливі, іронічні. Їхні об’єкти — бра з замками, селфі-підбори, сукня для сцени з дівчиною на самокаті на фоні зруйнованої школи — стали ключовими візуальними образами. Це не просто мода — це соціальні повідомлення.

Один з найпоетичніших моментів — це 3D-сукня Weiraen, яку ми одягли на транс-персону. Вона приїхала розібраною з Нью-Йорка, і ми відновлювали її вже на місці, в Тбілісі. Це був дуже красивий, майже сакральний процес.

(на фото — Таню Муіньо)

Для сцени з апокаліптичним «музеєм майбутнього» ми співпрацювали з іспанським брендом ONRUSHW23FH — їхня естетика повністю резонувала з атмосферою кліпу. 

(на фото — Марина Кущева, Микита Кузьменко)

Також ми задіяли грузинських дизайнерів, які з’явилися вже в процесі. Вони врятували нас, коли частина луків не доїхала. Особливо вдячна бренду GOD ERA — їхні спідниці, зроблені у квір-естетиці, чудово вписалися в меседж кліпу й у погляди Sevdaliza, яка підтримує ЛГБТ-спільноту. 

Щодо українських дизайнерів, я особисто привезла з Києва частину аксесуарів і речей. Серед них був бренд Anoeses, з яким Sevdaliza вже працювала раніше. Також ми використали вироби ZHILYOVA.

Незважаючи на всі труднощі з доставкою, обмеження, невизначеність — бог стилю був на нашій стороні. Нам вдалося зібрати саме ті образи, які несли в собі ідеї, а не просто ті, що були в доступі.

Зйомки здаються масштабними. Як усе відбувалося за лаштунками? Чи були факапи?

Зйомки видалися складними. Це були два повноцінні дні на майданчику, але підготовка креативного борду та підтвердження тривали місяць та десять днів в Грузії, і організація там потребувала окремої уваги.

Примірки — за п’ять днів до старту. Частина команди — з Іспанії, частина — з України, ще четверо стилістів — локальні, грузинські. І — окремо скажу — з нами на майданчику працювала швея. Це рідко буває в українських проєктах, але для міжнародного формату — маст.

Швачка дозволяє прямо на місці адаптувати кожен образ — і це дуже полегшує процес. Не треба хвилюватись, що щось сидить криво.

Перший день зйомок був, скажімо так, апокаліптичним. Ми знімали в підвалі старого заводу — справжній андеграунд, темний, сирий простір. Саме в цей день були сцени з усіма танцівниками, а це — 12 образів. Абсолютно індивідуальних.

У нас були й трансгендерні персони, для яких ми підбирали образи дуже обережно, з повагою. Кожна деталь — на своєму місці. Але при цьому — багато бруду, тісно, речі швидко псувалися. Деякі з них — орендовані. Умови — не гламур.

(на фото — Маргарита Шекель)

Вперше за всю мою кар’єру на майданчику загубилися рукавички — розміром із банкноту — десь у гримвагоні, заваленому сотнею кілограмів одягу. І вперше я проживала цей тривожний момент по-новому: команда буквально зупинила процес і дала мені час знайти ці злощасні рукавички. Знімали інші деталі, але для мене світ ніби завмер. Моя високофункціональна тривожність увімкнулась на повну. Це був майже екзистенційний стрес — той момент, коли здається, що час став, а на тобі вся вага цього гримвагона.

А ще модель впала з самоката. Через це сцену змінили на статичну. Іноді треба відпускати ідеї — безпека важливіша.

Але найважливіше, що команда виявилась неймовірною. Грузини — надзвичайно витривалі. І — що для мене було принципово — вони без жодних питань підтримали нашу умову: жодної людини з російським паспортом на майданчику. В реаліях війни — це не просто побажання, це позиція.

Що українська стилістка може привнести в глобальну моду?

Я працювала над кліпами Stromae, групи Muse, Bring Me the Horizon та над образами виконавиць для Євробачення 2024 в Мальме. Це не перший мій міжнародний проєкт. Але з початком війни щось кардинально змінилось.

Мене перестали цікавити просто тренди. Ну, мікротренди — вони швидкоплинні, а потім зникають. А відео часто виходить через місяці і залишається в youtube декадами. Тому для мене зараз важливіше інше — візіонерство. Те, що лишається з часом. Те, що говорить про теперішнє, але не старіє.

Я хочу вкладати в образи сенс. Особистий. Соціальний. Культурний.

Це може бути сукня у стилі мілітарі — не як декор, а як стейтмент. Це не просто одяг. Це пам’ять. Це спротив. Це досвід.

І ось це — наша сила. Українська мода зараз народжується з травми. Але вона дуже сильна. Вона чесна. І світ це чує.

Яку роль відіграє мода в музиці сьогодні?

Мода сьогодні — це не просто декорація для музики. Це її мова. Але ця мова змінюється. Я бачу загальносвітову тенденцію: від пафосного глянцю — до апокаліптичної простоти.

Ми вже не в епосі бурлескних кліпів із повітряними кулями, блискітками і гігантськими декораціями. Світ — турбулентний. Війни, кризи, загроза екології. І робити вигляд, ніби «все добре», — щонайменше, лицемірно.

Тому кліпи стають більш сирими, чесними. Це не про багатошаровий гламур, а про тривожну еклектику. Про пошук правди. І ця тенденція — світова.

А як щодо України?

В Україні — своя динаміка. Я бачу певні локальні тренди, наприклад, масову любов до корсетів. Не зовсім розумію, чим вона викликана. Можливо, з`явилось багато брендів, які почали їх шити, а, можливо, ще лунає хвиля після «Бріджертонів».

Але, чесно кажучи, цей серіал вже давно пройшов. І якщо ми хочемо бути актуальними, то маємо виходити з контексту — світового. Бо коли ти працюєш над відео в Україні — важливо, щоб воно виглядало конкурентно і для міжнародного ринку. Щоб його не довелося ховати в портфоліо.

Що б ти порадила молодим стилістам?

Бути глибшими. Не копіювати сліпо. Не надягати людину в образ, бо «десь таке бачив». Говорити з артистом. Слухати його тексти. Розуміти, чим він живе, що хоче сказати. Тільки так народжується справжня стилізація — як співавторство, а не як реклама шоуруму. І постійно вчитись. Читати міжнародну пресу. Знати мови. Аналізувати покази. Розуміти, як розвивалась мода під час воєн — не лише зараз, а в історичному контексті.

Бо мода — це не просто одяг. Це відображення часу.

І в часи травми особливо важливо мати етичну оптику. Не романтизувати війну, не прикрашати бідність. А чесно і сміливо працювати з реальністю. Створювати образи, які говорять.

(на фото – художниця-постановниця Олена Гаджилова; стилістка Маргарита Шекель)

Чим для тебе стала співпраця з Savdeliza?

Це ще одна планка. Ще одна можливість вплести власне бачення в історію артиста, який тобі близький.

До речі, цікавий факт: у мене були квитки на виступ Savdeliza ще до початку пандемії, але тоді почався COVID — і вона так і не приїхала в Київ. Ми навіть згадували про це з нею під час роботи. Це дуже дивний досвід — коли ти плануєш просто побачити артиста вживу, а в якийсь момент опиняєшся з ним у креативній команді.

Маніфестація працює? Думаю, так.

І якщо говорити, чим я пишаюсь найбільше — це не якісь конкретні луки чи рішення. Це те, що ми змогли інкорпорувати в проєкт ті теми, які справді важливі. Для мене. Для режисера. Для суспільства.

Це ще й зустріч зі своєю рідною українською командою — ми працюємо разом уже багато років. Цей проєкт — продовження тієї довоєнної співпраці. І водночас — виклик, бо знімали не вдома, не в Україні. Але я дуже ціную, що ми не обмежуємо себе тим, що є в доступі. Ми йдемо далі. Наші мрії здійснюються, попри все.

Над чим мрієш попрацювати далі?

Скоро вийде наступна гучна відео-робота, яка буде відрізнятися від усього, що я робила раніше. Також в розробці проект для Netflix, в який я залучена.

Також мене все більше починає цікавити театр. Живучи в Україні, я бачу, як він змінюється. Як на наших очах народжується щось нове, чесне, живе. Мені близький цей формат. І є мрія — створити перформанс, щось на межі імерсивного театру, що допоможе нашому суспільству прожити ретравматизацію.

---