Париж, Сартр та перше кохання: як дорослішала Сімона де Бовуар

Після кількох років у шлюбі Джоанна Біґґз зрозуміла, що прагне іншого життя. І попри особисті переживання, тиск суспільства й відсутність уявлень про те, що і як робити далі, вона розлучилась. У пошуках відповідей на ці питання Джоанна звернулася до улюблених письменниць — Сімони де Бовуар, Сильвії Плат, Мері Шеллі, Вірджинії Вулф та інших — і на сторінках їхніх життів і творчості знайшла те, чого шукала. 

Її книжка «Власне життя», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», поєднує мемуари й літературну критику, досліджує постаті видатних письменниць, знімає їх із п`єдесталів і розглядає під новим, неочікуваним кутом. Що давало жінкам силу писати? Чого ми можемо в них навчитися? Чи є домашнє життя для жінки пасткою? Чи існують у шлюбі «жіночі» й «чоловічі» ролі? І чому жінкам так важливо читати жінок? 

Джоанна Біґґз намагається знайти сміливі й подекуди контроверсійні відповіді на питання, як жінки впродовж століть виборювали власну інтелектуальну свободу і право голосу.

Ми ділимося уривком з «Власного життя» про Сімону де Бовуар.

«Мемуари слухняної доньки» вийшли друком у Франції 1958 року, коли Бовуар виповнилося п’ятдесят. Книжка розпочалася з початку, з її народження в ранкові години 9 січня 1908 року над Café de la Rotonde на Монпарнасі. У квартирі, де вона росла, над вітражними дверима висіли червоні шовкові завіси, зі стелі звисали люстри, а мама, що по-прустівськи цілувала її на добраніч перш ніж вирушити на вечерю, зодягнена була в чорний оксамит. Улітку сім’я відвідувала маєток діда по батькові, Меріньяк, неподалік від Тюля. Там були магнолії, струмок із водяними ліліями та золотими рибками, павичі та гліцинії. Дівчинка була улюбленицею, хоч батьки хотіли хлопчика, і їхнє бажання стало тільки очевидним після народження сестри Елени, яку називали «лялечкою». Під впливом матері, двічі на тиждень вона відвідувала приватну католицьку школу Le Cours Désir, а під впливом батька понад усе любила читати.

«Я була надзвичайно радісним дівчам», — пише Сімона.

Але мені в мемуарах насамперед впадає в око не її щастя, а впевненість. Її почерк був препаскудний (Сартр скаржився на нього), наче «безладні шви», але «як тільки я усвідомила себе, то збагнула, що маю майже безмежну владу. <...> Коли я засинала, Земля зникала. Вона потребувала мене, щоб бути побаченою, відкритою й зрозумілою». Приголомшує її незнищенна впевненість («Я майже завжди почувалася щасливою і добре пристосованою, — заявила вона, коли їй було шістдесят чотири роки, — і завжди вірила у свою зорю»).

Я ніколи не зустрічала жінки — особисто чи на письмі — яка описувала б себе так, як Сімона де Бовуар.

Сімона де Бовуар 

Це виняткове переконання пояснює, чому підліткою Сімона відкинула Бога й соціальні норми буржуазії, серед якої народилася. Воно пояснює жінку на третьому десятку, яка, попри всі докази, вірила, що є фундаментальною любов’ю свого коханця. Тридцятилітку, яка вирішила написати книжку про жіноче становище. П’ятдесятилітку, яка створила автобіографію на 2000 сторінок. Одного дня, витираючи посуд, який мила її мама, вона помітила, як жінки у вікні навпроти роблять те саме, і домашнє життя постало перед нею, як жаский міз-ан-абім.

«Було стільки людей, які робили щось суттєве, — сказала вона собі. — Так робитиму і я».

Джо з «Маленьких жінок» і Меґґі з «Млина на річці Флосс» допомогли їй з’ясувати, що саме вона збиралася робити (Санд і Колетт вона відкрила для себе аж пізніше). Ще їй допомогла новенька дівчина в школі, Елізабет Мабій, на прізвисько Заза. 

Заза з’явилася в Le Cours Désir, коли Сімоні було десять років: вона навчалася вдома, але через нещасний випадок, що трапився, коли вона пекла картоплю, їй знадобився рік, щоб відновитись, і вона стала відставати в навчанні.

Це негайно викликало симпатію в Сімони: «Вона одразу видалася мені довершеною особистістю».

Заза була струнка й чорнява, перевершувала Сімону в науці, вміла робити карамель і ходити перевертом, а під час шкільних фортепіанних репетицій висовувала кінчик язика. Сімона вперше завела із Зазою «справжні» розмови — такі, як, на її думку, точилися між мамою і батьком. Вони стали «нерозлучницями» (Елена Ферранте згадує, що героїня «Днів самотності» читає пізнє оповідання де Бовуар — «Зламана жінка», але мені видається, що Заза й Сімона могли б бути предтечами Ліли й Лену з Неаполітанського циклу). Одного дня в Меріньяку, наївшись яблук і начитавшись Бальзака — і те, і те буцімто було гріховним, — Сімона виснувала, що втратила віру, яка, здавалося, заведе її до монастиря: вона ж бо не могла вірити в Бога й грішити проти нього не відчуваючи ані найменшої провини. Вона замінила любов до Бога на любов трохи іншого типу — до свого кузена Жака, який видававсь їй таким собі великим Мольном. Жак старший, начитаніший, готовий водити її по барах, міг зникнути на кілька тижнів, і Сімона, яка вивчала філософію в Сорбонні (жінок ще не приймали до École Normale), працювала в бібліотеці святої Женев’єви, ходила до Лувру, на фільми Чапліна чи подивитися на мадам Пітоєву в ролі святої Жанни.

«Я вешталася Парижем, і мої очі більше не сповнювалися сльозами — я вдивлялася в усе».

Вона починала писати романи, один з яких — «Еліану» — закинула на дев’ятій сторінці й вислизнула з Лялечкою на джин фіз до Жокейського клубу. Після чарчини її «самотність випарувалася». Вона познайомилася з Сімоною Вейль (жінки не знайшли спільної мови) і знайшла друзів — більшість були студентами Normale. Заза закохалася в одного з них, незмінного Моріса Мерло-Понті, хоча її батьки й не схвалювали обранця. А Сімона, хоча пізніше й вважала, що закохалася радше в «образ» Жака, ніж в самого юнака, їй все одно хотілося б, щоб він був у Парижі, а не в Алжирі на військовій службі. Одна з груп normaliens, відома своїм «нахабством» (хлопці скидали водяні бомбочки на студентів, які «пізно поверталися додому у вечірніх костюмах») складалася з Поля Нізана, Рене Майо та Жана-Поля Сартра. Ходили плітки, що Сартр був «найгірший з них усіх». 

Бовуар готувалася до екзаменів: переповнена любов’ю до Зази, зациклена у щоденниках на відсутньому Жаку, захоплена одруженим Майо. Вона почала обговорювати філософію з «petite bande» в барах і садах Латинського кварталу, начебто готуючись до agrégation, завдяки якому здобула б учительський пост десь у Франції. Вона називала Майо своєю ламою (він дав Сімоні псевдо, яке вона носила до кінця життя, Castor, бобер, бо вона «весь час метушилася й працювала»), і захоплювалася ним у всьому — від того, як він залишав стояти комірець і до того, як кепкував з неї.

«Усе тобі цікаво, от я з тебе й знущаюся», — таку його фразу Сімона записала в щоденнику влітку 1929 року. (Здається, саме Майо був першою людиною, з якою вона переспала, — утім, вона запевняла Бейр, що на той час все ще була добре вихованою католицькою дівчиною). 

Перші спроби Сартра завоювати її увагу зазнали невдачі.

«Сартр подарував мені якісь безглузді порцелянові дармовиси, які вчора виграв для мене, і препаскудний дешевий роман для моєї сестри», — записала вона в щоденнику.

За сім днів, за коктейлем у «Фальстафі», вона почала переосмислювати обставини: «Лама прив’язує жінку до себе лише ніжно пестячи її шию, тоді як Сартр показує їй її серце — хто ж певніше уярмлює її?».

За п’ять днів вона написала про Сартра: «Інтелектуальна потреба в його присутності й емоційний гармидер при його прихильності. Сумніви, розчарування, збудження. Я хотіла б, щоб він змусив мене справді стати кимось, а ще — я боюся».

Сімона де Бовуар та Жан-Поль Сартр

Сартр сповістив її про результати agrégation — він був на першому місці, вона — на другому — і оголосив, що відтепер (а то був червень 1929 року) «візьме її під крильце». Бовуар був двадцять один рік.

Він застерігав її, щоб вона «зберегла свої найкращі риси. Любов до особистої свободи, пристрасть до життя, допитливість, рішучість стати письменницею»; вона гадала, що знайшла «партнера, про якого мріяла, відколи їй було 15».

Жак повернувся з Алжиру й зніяковіло повідомив Сімоні, що після трьох тижнів залицянь заручився з іншою. Пізніше вона зауважила, що його шлюб був «поміркованої пристрасті». Їхні сім’ї припинили спілкуватись, але вона ще роками натрапляла на нього в монпарнаських барах, «самотнього, запухлого, вологоокого, і, очевидно, пригніченого алкоголем». 

Заза з «шаленим» оптимізмом готувалася вирушити до Берліна (батьки гадали, що розлучити їх з Мерло-Понті — найкращий спосіб припинити їхні стосунки), передчуваючи рік любовних листів та читання Стендаля. Але наступного дня після прощання із Сімоною Заза занедужала. У маренні, у сорокаградусній гарячці вона вигулькнула на порозі Мерло-Понті та почала вимагати, щоб його матір пояснила, чому вона проти їхнього шлюбу. Коли з’явився сам Мерло-Понті, дівчина накинулася й на нього: «Чому ти мене ніколи не цілував?». Він поцілував її. Під таким напором і його, і її батьки поступилися: було домовлено, що вони можуть одружитись, але тільки коли Заза одужає. Її перевели до шпиталю в Сен-Клу. Вона безперестанку вигукувала: «Моя скрипочка, Понті, Сімона, шампанське». За чотири дні дівчина померла. Наступного разу, коли Сімона її побачила, Заза лежала на поховальному помості, оточена квітами й свічками, а її обличчя було вихудле й пожовтіле. Лікарі кивали на менінгіт або енцефаліт — але точно ніхто не знав.

Бовуар писала: «Ми разом боролися проти гидомирної долі, уготованої для нас, і я довго вірила, що заплатила її смертю за власну свободу».

Це одне з найбільш романістичних завершень її книжок: найкраща подруга померла, перше кохання заручене з іншою, а віру й соціальний клас, до яких вона з народження належала, покинуто. 

Насправді Бовуар спробувала описати Зазину історію в романі — 120 сторінок, які жінка написала, коли їй було сорок шість, — але книжка так і залишилася в шухляді. «Нерозлучниці» (The Inseparables), яка зрештою вийшла друком 2020 року, змальовує Андре, Зазине альтер его, як світську, але піддатливу на родинні буржуазні католицькі традиції дівчину. Сильві, вигадана Сімона, споглядає, як розгортається трагедія з позиції нижчого класу. Однієї ночі підлітки залишилися на самоті, і Андре зізнається, що закоханість цілковито перемінила її уявлення про себе. Раніше їй здавалося, що вона «потворна, незграбна, нецікава». Сильвія палко відповідає на це: «Ти цього не знаєш, але як тільки я тебе зустріла, ти стала для мене всім. Я вирішила, що якщо ти помреш, я негайно помру й собі». Андре спантеличена: «Я думала, що для тебе важливі тільки твої книжки й навчання...». Могутність цього почуття схожа на Мері Волстонкрафт і Фенні Блад, на Лілу й Лену — і у всіх трьох випадках вона на межі любовного зв’язку. 

Бовуар зазнавала труднощів у коханні, тож письмо могло стати для неї притулком, буденністю, утечею — але його самого ніколи не було достатньо. У «Нерозлучницях» увага Сильві прикута до романтичних перипетій у житті Андре, а насправжки в Люксембурзькому саду на Сімону чекав Сартр, щоб поговорити про Платона — і кар’єра письменниці та мислительки була зовсім неподалік.

---