Остання дорога для полеглих воїнів

Закарпатський волонтер возить містами пересувну виставку з артефактами війни, аби зібрати кошти на транспортування загиблих героїв

Валерій Попович зі своєю виставкою «Війна в металі» в Мукачеві вперше. Зазвичай він приїздить у центр міста чи громади, розгортає виставку, поруч розкладає «стіну пам’яті» – на ній фото загиблих на війні закарпатців, зараз тут півтори тисячі облич… Вмикає тужливу музику, сам стає збоку...

Виставка працює упродовж дня, люди підходять, роздивляються. Хтось донатить у скриньку – волонтер збирає на евакуацію загиблих військових у їхню останню путь додому.

СПОЧАТКУ ВИСТАВКА ВМІЩАЛАСЯ В «ЧЕТВІРКУ»

Свою експозицію Валерій возить на потріпаному зеленому бусі з прапорами. З транспорту висувається підставка, на якій викладені амуніція різних підрозділів ЗСУ, зразки зброї та використані частини боєкомплектів. Усе це «добро» Валерій привіз із лінії фронту, з волонтерських заїздів: частину ще до повномасштабного вторгнення, більшість речей – вже в 2022-му.

Він каже: аби не музика з колонки, люди би просто проходили повз. Усі настільки звикли до війни, що фото загиблих хлопців та металевий «мотлох» з війни нікого не змушує зупинятися…

- Загалом ця виставка була започаткована моїм добрим другом Віталієм Бенчаком (позивний «Тур»). Ми зібрали її з речей хлопців, котрі воювали в АТО/ООС у 2014-16 роках. Також мали зразки використаної зброї. Возили це нашим Тячівським районом. Приїздили з презентаціями, тоді залишали виставку на деякий час у клубі чи школі. Час від часу її частини губилися – хтось брав собі «на сувенір».

Згадує, що вперше пересувну виставку показали в 2020-му році.

- У мене тоді була «четвірка». Я приїздив на день, витягував звідти усе, розкладав, а тоді збирав назад. До осені 2022-го їздив із тим «жигулем». А потім нам подарували цього буса. То ми на ньому їздили півроку на передову, аж поки він почав розвалюватися, бо не витримував навантаження. Так із нього зробили пересувну виставку, – розповідає Валерій Попович.

Валерій не військовий, офіційно він є членом ДФТГ (добровольче формування територіальної громади) на Київщині. З початком вторгнення долучився до нього разом із підрозділом «Карпатська Січ» Олега Куцина. Батальйон Куцина складався з добровольців, звільняв околиці столиці від росіян навесні 2022-го. Валерій участі в боях не брав, був у забезпеченні батальйону та мав свої завдання.

Він пригадує, що тоді возили хлопцям необхідну амуніцію та їжу.

- Це зараз уже потрібні переважно дрони – їжі достатньо, армія ці потреби закриває, ну хіба що домашні смаколики передати можна хлопцям. Тим не менш, бачу, що багато жінок організовуються й крутять голубці, закатують тушківки, бограч варять, то все пакують. Воно все піде, звісно, все з’їсться, але значить, щось треба буде викинути із державного забезпечення, – каже волонтер.

ТРЕБА ДОМОВИТИСЯ, АБИ ХЛОПЦІ ВИНЕСЛИ АРТЕФАКТИ З ПОЛЯ БОЮ

- «Війна в металі» – це тому, що мотлох переважно металевий? – питаю.

- Це не тільки наш мотлох, а й те, що прилітає до нас. Тут і наше озброєння, і вороже. Є «стугни», «джавеліни», «енлави», РПГ-шки ще радянські, шведські гранатомети, німецькі. Та майже все, що тільки зараз є.

- Легко дістати усі ці штуки?

- Треба домовлятися з хлопцями, щоб вони винесли їх із поля бою після використання. Я ж сам на поле бою не вибіжу й не винесу той же гранатомет, тубус від РПГ. Воно на те й одноразове, щоб його не тягти назад після використання. І зазвичай хлопці, знесилені на виході, його й не тягнуть. Тільки на прохання.

Валерій згадує, що був час у 2022-му, коли масово розмальовували гільзи та продавали на аукціонах, аби зібрати кошти на потрібні речі. Зараз цього менше, збори в соцмережах дуже впали.

- Водночас, – каже він, – в інтернеті багато пропозицій із розмальованими гільзами тощо. Схоже на якийсь сувенірний бізнес. Це вже цілий нішевий ринок.

ЗАКАРПАТСЬКА «СТІНА ПЛАЧУ»

Окрім металевих «сувенірів» із війни, Валерій показує на виставці також фото й відеоролики про загиблих закарпатців. Із колегами, які підтримують його в проєкті «Стіна пам’яті», збирає світлини полеглих із усіх міст та громад, селищ та сіл області.

На волонтерських засадах відео з інформацією про загиблих робить Марина Офіцинська, яка працює у Закарпатському обласному організаційно-методичному центрі культури. Дружина Валерія Тетяна Попович методом стоп-кадру з цих відео робить фото на «Стіну пам’яті». Потім віддають на друк.

- Хочемо зібрати усіх в одному меморіалі – адже на Алеях пам’яті по містах, як правило, збирають фото місцевих жителів. Таким чином, алей багато, вони є в кожному місті та селі. Але щоб були зібрані всі в одному місці – такого нема, – каже Валерій.

Він пригадує, що «Стіну пам'яті» їхня команда робила ще із 2016 року. Там були хлопці із Тячівського, Хустського та Міжгірського районів.

- Тоді було 13 загиблих закарпатців на ці три райони. До 2022 року. А з початку повномасштабного вторгнення хлопців багато, дуже багато… Ми зібрали імена станом на липень 2025 року. Тепер на стіні півтори тисячі воїнів. Звісно, це не всі, бо тут нема зниклих безвісти, нема «непідтверджених», тих, хто ще не похований, теж нема… Буває, що ми когось пропустили – тоді на таких-от зустрічах підходять рідні, ми записуємо дані, беремо фото, доробляємо стіну. Ідея яка? Показати це всім людям, які вперто не хочуть бачити масштабу нашої війни, адже є ж іще такі, кого це не торкнулося.

Дуже важко, каже Валерій, коли приходять рідні хлопців.

- Було таке, що на Міжгірщині дівчина як побачила батька на нашій стіні – підбігла, впала на коліна й заридала… Я через це думав не возити меморіал узагалі. Але рідні переконують щоразу, що це дуже потрібно, бо це продовжує пам’ять про загиблих військових.

ОСТАННІЙ ПУТЬ ВОЇНА МАЄ БУТИ ГІДНИМ

- Знаю, що ви займаєтеся також і перевезеннями воїнів – зокрема, й загиблих…

- Власне, для цього й вожу виставки по містах: усі зібрані в скриньку гроші йдуть на еваки. На донати ми купили буса, в який можна покласти ліжко і при потребі перевезти пораненого між госпіталями чи містами. Звертаються родини, бо людину виписали зі шпиталю додому, а він самостійно потягом чи автобусом дістатися не може. Виїжджаємо за такими хлопцями в Харків чи Одесу. На жаль, буває таке, що зі шпиталю виписують додому – а в нього ампутації або ще якась складна ситуація, не може сам пересуватися. Тоді допомагаємо.

- Що стосується тіл загиблих воїнів – хотіла спитати: невже зараз, на четвертому році війни держава не налагодила цей процес? Невже досі потрібні волонтери?

- Та ні, держава налагодила, але дуже часто там є чимало проблем. Хлопців забирають у Дніпрі, наприклад, водій має 15 тіл на борту. Логістику складають так, що ця вантажівка заїжджає в усі міста по дорозі, звідки родом загиблі, а Закарпаття на цьому маршруті – це остання точка вивантаження тіл. У кожному місті йому потрібно віддати тіло, дочекатися документів, а це все час. Відтак, навіть якщо хлопців із моргу у Дніпрі віддають іще в нормальному стані, так, що їх можна по-людськи ховати, щоб рідні могли попрощатися, то за ці два-три дні, поки та вантажівка доїде до Закарпаття, їх уже можна ховати тільки в закритих трунах…

Віталій каже, що почав долучатися до евакуації полеглих у 2022-му році.

- Ми їздили на базу в Дніпропетровській області, забирали хлопців на західні регіони три дні на тиждень. Так тривало до весни цього року. Нині волонтерів потрохи відсувають від цього процесу. Але й зараз ми їздимо. Буває, що рідні просять – їм підтвердили смерть, сказали, де тіло, але його не везуть, бо чекають іще кількох на рейс. Ми пришвидшуємо цей процес: звідси виїхали – і за добу привезли хлопця додому. Бо він своїм служінням заслужив на це від нас.

ДЛЯ ПЕРШОГО ТІЛА САМ КУПИВ ТРУНУ

Уперше, пригадує Валерій, таку евакуацію довелося зробили з Лиману в 2022-му. Він як завжди повіз туди необхідні речі для батальйону «Карпатська Січ», а там якраз віддали тіло хлопця із Січі, він був родом із Волівця. Тіло два місяці було під завалами, а то якраз вдалося його евакуювати і забрати в морг у Дніпрі.

- Я звісно сказав, що заберем. Приїхав у морг, санітари вивезли мені на каталці тіло в мішку і закинули в буса. Вони звиклі до цього, а я стояв остовпілий. Як мені везти цього хлопця рідним? Отак у мішку? Пішов купив труну. Там, до речі, закарпатський піп організував бізнес – напроти лікарні Мечникова. Купили ту труну, поклали його в неї і так уже повезли. У мене ж тоді бус був не пристосований, без холодильника. Так я здійснив перших кілька евакуацій, а далі вже почав збирати на евак із рефрижератором. Зібрали, купили. Також замовили п'ять цинкових контейнерів – так що тепер можемо привезти п’ятьох хлопців. Ми не беремо більше, і я ніколи не кладу їх один на одного. Це принципово. Через рік зібрали на ще один евак із морозильником. Там сім місць.

- Є запити на таку евакуацію й тепер?

- Так, є… Тепер, щоправда, ми можемо поїхати вже не в Дніпро, а у Львів чи Франківськ, а вже туди довозять інші волонтери. Також буває таке, що на Закарпатті помирає хтось із військових – і їх треба перевезти у Харків чи Дніпро...

Зазвичай, каже, працюють по сарафанному радіо – є люди, які знають, що може повезти, і якщо є потреба, передають контакти. Він зібрався і поїхав. Про перевезення звітує – є акти прийомки-передачі, їх потім здають у Генштаб.

- Нас у команді для евакуації, якщо необхідно, є четверо – зі мною ще працюють двоє священників та підприємець. Вони досить мобільні, бо якщо є потреба, то їм не треба відпрошуватися з роботи для цього. Ну а я давно вже не працюю, живемо на зарплату дружини, вона в мене завуч у школі.

«МЕНІ ЗАЛЕЖИТЬ ВІДДАТИ ЇМ ОСТАННЮ ШАНУ»

- Це такий формат служіння – і хлопцям загиблим, і їхнім сім’ям?..

- Мені залежить віддати їм останню шану. Хочу, аби це було з гідністю. Вони віддали життя за те, аби тут у цих мирних містах та селах тривало життя інших. Людям треба нагадувати – інакше цих усіх хлопців забудуть… Тому я приїжджаю, стаю на площі чи на перехресті, аби об мене буквально спотикалися. Бо це треба бачити – особливо тим, хто не хоче цього бачити.

З 2022-ГО ПЕРЕСТАВ ХОДИТИ ДО ЦЕРКВИ

Мені стає дивно, що під час роботи виставки Валерій не підходить до людей, які роздивляються портрети чи артефакти. Питаю, чому.

- Я ніколи не підходжу до людей – вони самі переглядають виставку. Хтось шукає знайомих хлопців на стіні пам’яті. Підходжу лише, коли вже починають щось запитувати. Зацікавлених, насправді, дуже мало. Буває, що за день ніхто й разу не підійде.

Валерій вважає, що багато хто сьогодні не хоче бачити реальної ситуації з війною. Це і пересічні люди, і влада. Волонтер каже, що багато і часто критикує владу. І церковну владу – теж.  Через це «умудрився посваритися із священниками і перестав ходити до церкви з 22-го року», хоча він віруюча людина і щонеділі ходив до церкви раніше. Тепер називає себе «міжконфесійним гріхокатоликом».

 – Вважаю, що якщо церква українська, то вона має бути зараз зі своїм народом. Перестаньте будувати храми тепер, малювати, загороджувати, бруківки класти... Це не на часі! Церква має давати на армію не з окремої скриньки, куди люди кидають пожертви, а зі своєї каси. Бо ця скринька з надписом «На ЗСУ» може стояти ж і в магазині також будь-якому! Яка різниця, де? Скринька «На ЗСУ» – це не церква дає, це люди дають.

СИН УСТИГ ДО ВІЙСЬКА ШВИДШЕ ЗА БАТЬКА

Питаю, чи була спокуса самому піти до війська за весь цей час роботи тиловим волонтером.

- Була, але син устиг швидше за мене. Він також спочатку був у Карпатській Січі, потім перевівся в іншу бригаду. Ну а я залишився робити те, що робив. У 22-му коли почалося масштабне вторгнення, ми вдвох не могли піти на війну, бо мій батько був хворий, потрібен був догляд. То от так я і лишився.

- Син пішов із батальйону Карпатська Січ після загибелі командира Олега Куцина?

- Так, Карпатська Січ дуже змінилася за той рік, після того, як загинув Куцин. Того кістяка, який творив Карпатську Січ за Куцина, вже немає. Дуже багато загинуло, інші розійшлися. Куцин де загинув? У бою, з хлопцями, розумієте? Вони всі в тій школі в підвалі сиділи разом, а не так, що він десь окремо за 30 км керує через комп'ютер операцією.

КУЦИН СВОГО «ГЕРОЯ» ДОЧЕКАЄТЬСЯ

- Ви були знайомі з Олегом Куцином особисто?

- Так, але більше я спілкувався з його батьками в Тячеві. Ми тримали зв’язок через батьків.

- Як ставитеся до того, що командиру Куцину так і не дали Героя України?

- Його пам’ять живе, і він має велику шану – і серед побратимів, і серед тих навіть, хто його не знав. Куцин є Героєм України і він свою державну нагороду отримає, тут нема жодних сумнівів.

Тетяна Когутич, Мукачево

Фото авторки