Традиції українського весілля: що молодята дарували одне одному на свято

Як раніше відзначали автентичне українське весілля — яких традицій дотримувалися та на що звертали особливу увагу? У книжці «Українські весільні традиції» етнологиня Леся Горошко-Погорецька описує всі етапи свята: від залицяння й сватання до переїзду молодої в дім молодого та повʼязування жіночого головного убору. 

Ми ж ділимося уривком з праці — про те, що молодята дарували одне одному з нагоди весілля. 

Окрім згаданих обрядових чинностей, першого весільного дня зазвичай відбувалося дарування молодому сорочки («буквинки»), «що сама [молода. —  Л. Г.-П.] вшила і він у тї сорочцї бере шлюб». Зчаста наречена відправляла свій «дар» із кількома хлопцями чи чоловіками зі своєї родини, іноді —  з рідними чи двоюрідними братами, «вінчальною маткою». Її мати клала сорочку вишивкою догори на калач, попередньо пришивши до «вущінків» (коміра, китиць) по три листочки барвінку, васильку й три колоски жита, а ще —  зубець часнику й маленький калачик, «аби му все пахла, як васильок, бервінок, аби му була мила, як квітка, колоски, аби їм було житє, а колачик, аби не жєдали хлїба». Усе це загортали в білу або червону хустину й клали туди гроші (села Далешове, Вербівці Городенківського р-ну, с. Жуків Тлумацького р-ну) чи перев’язували червоною ниткою на довголіття (селище Чернелиця, с. Лука Городенківського р-ну).

«Наречена». Федір Кричевський

Бувало й так, що молода несла молодому сорочку, коли йшла просити на весілля його батьків (с. Воскресинці Коломийського р-ну). «Ішли з сорочков» зі співом, щоб всім було чутно про мету візиту: 

З руточок ой дві квіточки,
Ми принесли сорочку 
З широкими полами, 
З довгими рукавами 
(с. Вербівці Городенківського р-ну); 

Вітцівська… дочка 
Шовкова сорочка; 
Шовчочком вішивана, 
А золотом гафтована
(с. Городниця Городенківського р-ну); 

Теща затя любила, 
Сорочку йому зшила. 
З широкими полами, 
З довгими рукавами. 
Та й амберю, моя мамко, амберю, 
Вішивайте сорочечку з паперу. 
З паперу широкого для зетя високого, 
З паперу червоного для зетя молодого 
(с. Долішнє Залуччя Снятинського р-ну)

У Вербівцях на Городенківщині свашки молодого відспівували: 

Ваші сорочка дрантива,
Ваші сорочка вушива, 
Паршива шевкині шила 
Та й вуший напустила. 
Іноді так приспівували й жінки з родини молодої: 
Та й таки ми свашки-любки, 
Ми вас та вдурили, 
Ми сорочку драну дали, 
Гроші файні взяли 
(с. Долішнє Залуччя Снятинського р-ну). 

Подекуди й справді спершу дарували «дрантиву» сорочку (порвану, з недолугими прикрасами), а вже опісля — ту, яку вишила молода (с. Будилів Снятинського р-ну). Її попередньо оглядали, показували гостям, вішали напоказ, а тоді вгощали посланців молодої та платили за дарунок. Бувало й так, що молодий забирав сорочку сам або ж відряджав по неї своїх представників. Натомість він дарував молодій «завій», «перкаль», «рантух», «вельон», «фис», «перемітку», чоботи, хустку, цукор, гроші тощо (села Жуків, Одаї, Долина, Вікняни, Петрів Тлумацького р-ну, с. Вовчинець, поблизу Івано-Франківська, с. Загвіздя Тисменицького р-ну, м. Городенка, с. Белелуя Снятинсько го р-ну, с. Воскресинці Коломийського р-ну).

Дружка. Село Топорівці Городенківського р-ну. 1950-ті рр.

Молода у «завої». Весілля Миколи та Ганни Мельничуків, справа стоїть Іван (прізвище невідоме), брат нареченої. Село Ліски Коршівського р-ну Станіславської обл. 1950-ті рр.

У Тисменицькому й Галицькому районах Івано-Франківської області цей етап весілля дістав назву «викобрани» («вікобране», «вінкобрани»). У Сільці на Тисмениччині, однак, на «викобранах» сорочку вже не дарують, натомість вночі молодий із гуртом приходить до хати молодої, де його староста починає роздавати найближчій родині молодої жартівливі подарунки: мамі —  поламаний годинник, щоби вчасно годувала зятя, батькові — кермо від машини, яку тато має докупити собі сам, бабусі — старе взуття тощо. Справжній подарунок отримує лише молода, однак попередньо і їй вручають «букет» із кропиви й будяків, щедро приправивши дарунок розповіддю про те, як його здобували. Опісля всі сідають до столу й гуляють до ранку. Реконструювати давній звичай дарування сорочки на «викобранах» можна завдяки співанці, занотованій неподалік, у Вільшаниці: 

По щос прийшов Зельман,
По щос прийшов викобран,
По кошулю Зельман,
По кошулю викобран,
Зельманова, як братова,
І вся родина. 
Наша панна ніц не спала,
Красні нитки підбирала,
Кошулечку вишивала,
Миленькому готувала
Від дівочого серця, 
Щоб піти з ним до вінця, 
Беріть собі, беріть собі. 

Весільна пара. Середина 20 століття. Середня Наддніпрянщина. Фото: Музей Івана Гончара

У деяких сусідніх селах під час «вінкобранів» молодий разом із сорочкою забирав вінок (с. Павлівка Тисменицького р-ну), іноді — лише вінок (села Загвіздя, Ганнусівка Тисменицького р-ну), молода чіпляла молодому квітку, а дружки — дружбам (с. Вікторів Галицького р-ну).

Звичай обміну подарунками між молодятами, коли молода отримувала в дарунок хустку, чоботи тощо, а натомість мала подарувати нареченому власноруч вишиту (а згодом куплену) сорочку, знаний чи не скрізь в Україні:

---

«А молодому…сорочку — як уже свальбу грали» (с. Городище Біловодського (нині — Старобільського) р-ну Луганської обл.);

«Як приїхав [молодий. — Л. Г.-П.] тоді, сорочка тут вишита його була…» (с. Танюшівка Новопсковського (нині — Старобільського) р-ну Луганської обл.);

«…він должен мені плаття купить, а я йому —  сорочку» (м. Гуляйполе Пологів ського р-ну Запорізької обл.);

«Молода молодому купувала сорочку, а молодий молодій купував вельон, плаття і туфлі» (с. Глиниця Кіцманського (нині — Чернівецького) р-ну Чернівецької обл.);

«…молодий, дружби з молоддю приходили до молодої, несли подарунок — хустку для [завивання], а молода передавала молодому вишивану сорочку» (с. Старі Кути Косівського р-ну Івано- Франківської обл.).

---

Згадано про нього і в одному з найдавніших описів українського весілля Й. Лозинського 1835 р. А оскільки одяг в обряді часто був символічним відповідником людини (згадаймо практики лікування чи поробляння людині, в яких маніпуляції проводилися саме з одягом), на подальших етапах весілля за допомогою певних дій із сорочкою намагалися забезпечити молодому подружжю злагоду.

Паперові весільні букети молодят. Тлумаччина. Світлини авторки. 2014 р. Музей етнографії та побуту Тлумацького р-ну

До прикладу, у деяких селах Закарпаття під час шиття сорочки молодому наречена (іноді дружка) зашивала до «ошийника» (комірця) «ряндочку» (нитку, тканину) із сорочки небіжчика з примовою: «Товди бись руку зняв, коли сись мертвий на свою здойме». На Лемківщині (Перечинський (нині — Ужгородський) р-н Закарпатської обл.), йдучи до вінця, молода несла молодому в дарунок сорочку зі зв’язаними рукавами, щоб він її не бив. Подібно на Західній Бойківщині молода, даруючи молодому сорочку, зав’язувала її, щоби він відтак розв’язав, бо вірила, що тоді чоловік її вже не битиме (с. Підмонастирок Дрогобицького р-ну Львівської обл., дані Л. Болібрух).

Весільна пара. Середина 20 ст. Середня Наддніпрянщина. Фото: Музей Івана Гончара

До своєрідних дій, які мали б убезпечити від бійки в подружжі, вдавалися й деінде на цьому ж терені (запис Р. Гузія): у Страшевичах на Старосамбірщині (нині — Самбірський р-н Львівської обл.) молодому належалося вбрати сорочку, яку подарувала молода, натомість у знятій зв’язували докупи рукави, клали у скриню, яку ще й замикали. За віруваннями, «на то пов’єзали рукави, жеби він мав зв’єзані руки, жеби жінку не бив».

Інакше цю дію пояснювали галицькі гуцули. Вони вірили: якщо у вінчальних сорочках перед першим пранням зв’язати рукави, то звінчані завше будуть укупі (с. Устеріки Верховинського р-ну Івано- Франківської обл., нотатка С. Маховської).

Молода з дружкою у весільному вбранні. Середина 20 ст. Середня Наддніпрянщина. Фото: Музей Івана Гончара

Молода у «завої». Подружжя Івана та Ганни Драбчуків. 1957 р. Село Сілець Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.

Поза сумнівом, гарно пошита й оздоблена сорочка засвідчувала майстерність молодої (а це непересічне вміння для жінки традиційного суспільства), позаяк подальший добробут родини часто міг залежати від її здатності «обшити» всіх членів цієї родини. Одна з гуцульських оповідок у записі П. Шекерика-Дониківа свідчить про цілковите зубожіння сім’ї, оскільки жінка «савила і варварила», тобто утримувалася від рукоділля не лише в дні святих Варвари й Сави (4–5 грудня), а й на кожне свято, тож чоловікові довелося покласти її в домовину в тому одязі, який вона собі зготувала, тобто без нього. Начебто відтоді гуцулки «рідко котра савит и варварит, а на сорочку пазит, бо боїтци, аби и їх чьоловіки голих у деревишєни поклали по смерти…».

Весільна пара — Ілля та Ганна Рибаруки з учасниками весілля. 1958. Гуцульщина. Фото: Музей Івана Гончара

Про поступову втрату цього звичаю наприкінці ХІХ століття на бойківському Підгір’ї згадував І. Франко, кажучи, що чоловіки докоряють своїм жінкам словами: «Було несавити і не варварити, а сїсти під куделю тай починок напарити!». Тому й не дивує, що навіть на зламі ХХ–ХХІ століть на Центральній Бойківщині М. Маєрчик вдалося почути про звичай, за яким уміння молодої шити добряче випробовувалося наступного ж дня після весілля. За оповідями старожилів с. Латірка Воловецького (нині —  Мукачівського) р-ну Закарпатської обл., вона мала пошити молодому штани, вгадавши розмір матні: «То вона мала пошити [штани], то шилося вручну, і то треба було поміряти клин. Но, а та не знала за першу ніч, як там, як ся попросити, кілько є там того “приданого”, ци стане в тот клин. Такой діло було, не хитроє, но мудроє».

«Весілля в Київській губернії». Микола Пимоненко

Однак мудрувати доводилося не лише після весілля, а й зодягаючи наречених до шлюбу…

---