«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла
«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла

Два роки тому традицію рогозоплетіння сіл Щітки та Писарівка внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України

Кошики, капелюхи, личаки й килимки з рогозу (або, як кажуть тут, рогози) на Вінниччині плели кілька століть поспіль. Легкі й міцні, вони слугували своїм господарям довгі роки. Це ремесло забезпечувало виживання селян, які продавали свої вироби місцевим жителям і купцям, що експортували їх до інших країн. Із часом воно переросло в мистецтво, актуальне донині. Щоправда, справжніх умільців та місць, де воно побутує досі, у країні не так вже й багато залишилося. Бо це копітка праця, яка потребує чимало часу й терпеливості. Але на виході – трендові екологічно чисті ужиткові речі та сувеніри з природних матеріалів.

Рогозоплетінням здавна займалися у с. Щітки Вінницької міської громади. Носійкою цієї традиції, внесеної до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини, є відома народна майстриня Надія Іщенко. Вона й розповіла Укрінформу, як шумкий рогіз віками перетворювався на ошатні плетені кошики.

Надія Іщенко

«КОШОПЛЕТИ» Й «ТОРБАРІ»

Для Надії Іванівни плетіння кошиків із рогозу – справа потомствена. Та й загалом у її рідних Щітках рогозоплетіння – це традиція вікова, адже ним тут займалися ще з XVI століття! За переказами, колись у селі з’явилося незряче подружжя. Щоб якось вижити, чоловік і дружина жали рогіз на ставках, сушили і плели з нього щітки, які, зокрема, використовували для побілки стін. Можливо, звідсіль і назва села походить, припускає майстриня.

- Потім використання рогозу, який ріс на місцевих водоймах, розвивалося, наші майстри вдосконалювалися і дійшли до плетіння кошиків. І в 20-х роках минулого століття щітківські кошики на всесвітньому фестивалі в Австрії здобули серед виробів народних майстрів третє місце. А ще розповідають, що один із місцевих майстрів завдяки своїм кошикам навіть викупився з кріпацтва, – розповідає жінка.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 1

Уміння плести кошики вона перейняла від мами.

- Я вже пенсіонерка і, як кажуть, народна майстриня. Хоча це визначення не дуже мені подобається: нас, тих, хто займається рогозоплетінням, у селі завжди називали «кошоплетами» і «торбарями». Мене це в дитинстві дуже ображало, адже я спадкоємиця цієї традиції. Моя мама робила ці кошики, і мій дядько. Старше покоління нашої родини – бабусі-дідусі – цим не займалися. Бо в них був колгосп, норма – часу не мали, і зарплатня була така, що підробітку не потребували. Мамі моїй, власне, фінансове становище теж давало змогу не займатися рогозоплетінням для заробітку. Але усі її подружки були трохи бідніші, і кошики їм були за приробіток. Вони вечорами збиралися у когось на оденки (на оденках жінки узимку разом виконували якусь ручну роботу: шили, вишивали, дерли пір’я тощо, – ред.) і разом плели кошики, а мама залишалась сама. Тому вона до них приєдналась, втягнулася у цю справу, а з часом дійшла до найвищого рівня майстерності. Її кошики дуже хвалили!

- А як ви зацікавилися рогозоплетінням?

- Мене, ще малою, привабив фінансовий бік питання, – сміється Надія Іванівна. – Пам’ятаю, приходжу зі школи, а хата зачинена, мами немає, бо вона у тітки, кошика робить. Приходжу до них, прошу ключа від дому, а мама й каже: «Доцю, присядь, подивися, зроби кошика. Я його продам, і ти за маленький кошик 10 копійок матимеш, а зробиш десять за місяць – матимеш рубля». То був початок 1970-х років, тоді 10 копійок для дитини були великі гроші. І коли мама дала мені рогозу, показала, як їх робити, у мене з першого разу почало виходити. Тітка подивилася і говорить мамі: «От побачиш, Валю, вона в тебе плестиме кошики!». Відтоді й плету, – каже майстриня.

Розповідає, що у середині 1980-х кошики стали дуже популярними. Перекупники з курортних міст замовляли їх, щоб потім продавати відпочивальникам, – ті їх використовували як пляжні сумки. А в лихі 1990-ті плетені кошики для жителів Щіток стали не просто підробітком, а засобом виживання.

- У мене була перерва в рогозоплетінні – подорослішала. Школа, екзамени, робота на авіазаводі. А потім почалися 1990-ті роки, дуже велика скрута. Зарплати не давали, пенсія була малесенькою. Тоді ми з мамою взялися за кошики всерйоз: дві неділі працювали, а потім вони з тіткою ходили по вагонах електричок і продавали їх. Заробляли небагато, але на якийсь життєвий мінімум вистачало, – пригадує жінка.

Отак прадавнє ремесло рятувало їх від злиднів, як століття тому їхніх пращурів.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 2

«ІДУ В РОГОЗУ!»

Традиційними виробами з рогозу в с. Щітки є корзини різної форми. Зокрема, трапеція, барилко, капелюх і полтавка. Усі ці кошики мали ужиткове призначення, тому їхня форма була зручною для того чи іншого виду діяльності. Виробляли колись тут і личаки – взуття, в якому ходили в хаті. Вони були теплими й легкими. А для вулиці підошву смолили, додаючи пісок. На верстатах мешканці села виготовляли килимки, що використовувалися як покрив на долівку біля дверей.

Та починався шлях до появи будь-якого виробу із заготівлі рогозу, який ріс на ставках. І був цей шлях дуже тривалим.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 3

- Усе починається у середині серпня. Рогіз у ставках достигає, і ми йдемо його жати. Наші бабусі і дідусі так і казали: «Іду в рогозу». Я була ще малою, але добре пам’ятаю, як на селі люди збиралися з кутків, по 8–10 чоловік, і йшли в рогозу. Цікаво, що найкращим вважався рогіз, який ріс на водоймах колишнього Немирівського району. На заготівлі були днів по десять, жали рогіз серпами, по пояс у воді. В’язали сніпки, наймали підводи, а пізніше – автомобілі, і везли сировину додому. Моя мама привозила щонайменше 250 пучків! – пригадує Надія Іщенко.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 4
«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 5

Каже, що зі свіжого рогозу кошики не плели – він до листопада мав сохнути надворі в погожі дні. І не дай Боже, щоб замок під дощем, бо зіпсується! За цей час рогіз вигорав, вибілювався, а потім досихав на горищі цілий рік. Далі пучки рогозу лущили – відбирали найкращі середні листки і стебла, відмочували їх до еластичності й лише тоді починали плести кошики.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 6

ДЕЛІКАТНИЙ «МАМИН» КОШИК

Плели кошики зазвичай узимку, коли меншало сільської роботи. Надія Іванівна каже, що на її пам’яті у Щітках майстрині здебільшого виготовляли традиційні трапецієподібні кошики. Це найдавніша й найпоширеніша форма: кошики було легко перевозити, тому що складалися один в один, утворюючи цілі стоси.

Такі корзинки різних розмірів й узорів і досі актуальні.

- Для мене традиція рогозоплетіння – це саме наш традиційний трапецієподібний кошик, такий, як плела моя мама. Загалом, як колись бабки казали, були ті, хто займався делікатним видом мистецтва, – кошоплети. А ще люди виготовляли килимки з рогози на верстаті. В нас це називалося «бити матки». Також на верстаті робилися кошики-«полтавки». Вони були незносні! – пригадує майстриня.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 7

Каже, що рогозоплетіння – робота копітка, потребує багато часу і концентрації. Скажімо, невелику цукерницю вправна майстриня плете майже шість годин, і вважається, що це дуже швидко. Але це ще й певним чином справа медитативна і терапевтична. І трішки навіть містична, каже пані Надія.

- Кожного року починаю плести з традиційного «маминого» трапецієподібного кошика. Якщо тільки почну із чогось іншого – уся зима нанівець, – запевняє.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 8

А ще, розповідає Надія Іванівна, у кожного майстра-кошоплета своя «каліграфія», за якою можна розрізнити, де чия робота. Хоча технологія та візерунки плетіння з рогози напрацьовувались упродовж століть.

«Іду в рогозу»: нове життя стародавнього ремесла - Фото 9

В основі технології лежить поєднання кількох візерунків. «Мотузочка» є основним оплітаючим і найміцнішим візерунком, який використовується майже у всіх виробах; «канатик» – та сама мотузочка, лише з 3–4 рогозин. А ще є «шашечка», яка складається з переплетення горизонтальних і вертикальних рогозин. «Стовпчик», «решіточка з двох рогозин» і «бордюрчик» завершують виріб, переплітаючи кожні дві основи та утворюючи ряд без початку і кінця.

Перед плетінням готують форми, навколо яких по спіралі плетуть вироби. Раніше це були основи, виточені з дерева, сьогодні майстри використовують як дерев’яні форми, так і пінопластові чи пластмасові.

ЗНОВУ В ТРЕНДІ

Надія Іщенко – одна з визнаних майстринь рогозоплетіння. Вона радіє, що вироби з рогозу знову в тренді. Каже, що вони мають попит, причому найбільше – у молоді. Але, вважає, це ремесло потрібно «розкручувати» і надалі.

- Ми й самі дуже стараємося популяризувати наше мистецтво. Коли люди на виставках підходять, мені не треба, щоб вони купляли кошики: послухайте, що це таке, звідки, як вони робляться, щоб щось трішки у голові залишилося, – ділиться майстриня.

Тому на запрошення Вінницького обласного центру народної творчості вона бере участь у фестивалях, місцевих та національних виставках і навіть у міжнародних проєктах, які популяризують українське мистецтво.

НАЦІОНАЛЬНЕ НАДБАННЯ

Традицію рогозоплетіння сіл Щітки та Писарівка внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України у травні 2023 року за поданням Вінницького обласного центру народної творчості, каже провідна методистка Центру Марія Моторна.

Марія Моторна
Марія Моторна

- В Україні це мистецтво не дуже поширене і в чомусь унікальне. А в нас на Вінниччині ця традиція збереглась до сьогодні, і є майстри, які її відроджують. З іменитих – Надія Іванівна Іщенко і Галина Антонівна Заєць. Завдяки їм цей елемент побутує у селах Щітки та Писарівка Вінницької міської громади. Нематеріальна культурна спадщина – це саме жива традиція, яка передається з покоління у покоління. Тому ми рогозоплетіння і подали до Національного переліку, – розповідає Моторна.

За її словами, цьогоріч традицію рогозоплетіння презентували на фестивалі «Жива культура – живий світ» у Музеї архітектури та побуту в Пирогові, що на околиці Києва. Виставляють роботи майстрів, також молодих, і на обласних виставках.

Громада с. Щіток також активно відроджує цю традицію. Як каже в.о. директора закладу культури «Вінницька централізована клубна система» Тетяна Казанська-Гавриш, щоб популяризувати цей вид мистецтва, у селі вже два роки дуже успішно проводиться етновікенд «Заплетемо рогозу».

Тетяна Казанська-Гавриш
Тетяна Казанська-Гавриш

- І цього року в ньому брали участь відомі майстри не тільки з Вінниччини, а і з Черкащини, Львівщини та Тернопільщини. На нього, як мені здається, прийшло усе село, адже це їхнє коріння. Гості з Вінниці теж були. Як бачите, цей елемент і справді в нас живий, і ми намагаємось його існування не лише продовжувати, а й наповнювати, – каже директорка.

Вона розповідає, що у Щітках працює зразкова аматорська дитяча студія рогозоплетіння під керівництвом Тетяни Заєць. У ній займаються близько 30 діток, які значною мірою є спадковими носіями цього елементу. Одна з вихованок, Анастасія Гнатюк, навіть отримала стипендію від Президента України для молодих майстрів народного мистецтва.

А Надія Іщенко навчила цього ремесла молоду жінку із сусіднього села. І та вже цьогоріч сама уперше «ходила в рогозу».

* * *

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Національний перелік налічує понад 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 27 елементів. Частину цих об'єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Антоніна Мніх
Світлини: Олександр Лапін / Укрінформ, Надія Іщенко, Вінницький обласний центр народної творчості



Джерело матеріала
loader