/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F2baaee6f6ffde391fb16f92bb0205754.jpg)
Що потрібно знати про виставку Марини Абрамович та Улая – однієї з найяскравіших пар світу мистецтва
Ретроспектива художників Марини Абрамович та Улая у словенській столиці досліджує складні стосунки однієї з найяскравіших пар у сучасному мистецтві.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F1115b57becf0e820b5643423c0423d79.jpg)
Виставка "Art Vital – 12 років Улая та Марини Абрамович" відкрилась у галереї Cukrarna в Любляні в день народження митців – 30 листопада. Рівно через п’ятдесят років від їхньої першої зустрічі та за чотири роки після смерті Улая – наче епілог спільної історії. У ній було все – життя разом, кохання, творчість, епічне прощання на Великому китайському мурі (перформанс "Закохані" Марини та Улая 1988 року. – Прим. ред.), роки мовчання, знову возз’єднання, за яким спостерігали мільйони – і наживо, і онлайн – під час перформансу Абрамович 2010 року у нью-йоркському музеї MoMA, а потім – нові цикли суперечок, судових процесів і, зрештою, примирення.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fa7c33af8be266fdba3f75922bd2464aa.jpg)
Як узагалі почати розплутувати легенду, якою стали Улай і Марина? "А скільки у нас буде сторінок? – сміється Абрамович, коли ми зустрічаємося для інтервʼю. – Немає потреби повертатися на початок – усі знають, як ми познайомилися. Почнемо з кінця. Книга "Любов. Ненависть. Прощення", яку ми написали з Леною (вдова Улая, словенська дизайнерка Лена Післак. – Прим. ред.), – мабуть, це те, чим я пишаюся найбільше. Виставка – про все це. За чотири роки після його смерті я можу сказати: ми, напевно, ніколи б не зробили її разом з Улаєм, і я дуже рада, що Лена взяла участь у цьому процесі. Вона знову нас об’єднала".
![]()
Я ніколи не була певна, як саме розгорталися події, – чи справді Марина та Улай після розставання у 1988-му зустрілися аж за 22 роки, під час перформансу Абрамович "У присутності митця" (The Artist is Present, 2010) у Нью-Йорку? Коли сталося справжнє, щире примирення, не на публіку? І як у цю хронологію вписуються численні судові процеси? У 2015 році Улай подав позов проти Абрамович, стверджуючи, що вона порушила умови укладеного між ними в 1999-му контракту щодо робіт, які вони створили разом. У 2016 році нідерландський суд зобов'язав Марину Абрамович виплатити колишньому партнерові чверть мільйона євро компенсації та атрибувати авторство їхніх спільних творів.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fd0c2ff26473ca05181ebbbce12207d14.jpg)
"Так, це справді був перший контакт після довгої тиші між нами, але потім сталося багато неприємного, – згадує мисткиня. – Після судів, усе втративши, я поїхала до невеличкої усамітненої аюрведичної клініки в Індії. Прибула о шостій ранку, втомлена після 36-годинного перельоту, – а там Улай із Леною. Чиста випадковість. Ніхто не знав про мої плани. Вони приїхали відпочити, а я шукала бодай трохи спокою після надзвичайно тяжкого для мене періоду. Коли побачила їх, подумала: "Що, чорт забирай, мені тепер робити?" Перша реакція – втекти. А потім я відчула: має бути якась причина, чому він тут, чому я тут – певна синхронія, логіка, доля. Як могло статися, що ми опинилися в одному місці в той самий час? І я залишилася.
![]()
Лена заслуговує на велику подяку – саме вона влаштувала все так, щоб ми почали говорити та в певний момент пробачили одне одного. Мені надважливо, щоб ця тема була частиною розмови про виставку. Прощення – неймовірно красиве слово, але ми вживаємо його надто легковажно. Справжнє прощення вимагає зусиль".
Ідея спільної виставки народилася, коли Улай уже хворів на рак (діагноз поставили у 2013 році, митець помер у березні 2020-го. – Прим. ред.). У 2018-му разом із Мариною вони встигли зняти документальний фільм "Немає передбаченого кінця" (No Predicted End), присвячений їхнім взаєминам. Проте повністю втілити задумане йому вже не вистачило сил. Після смерті Улая його вдова Лена разом із Мариною написала книжку-присвяту художникові, яка вийшла 2022 року. "Це були дві різні версії однієї людини, з якою ми обидві жили, і цією виставкою я закриваю надзвичайно важливий розділ. Він про 12 років життя, які ніколи не показувалися повністю", – каже художниця.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fa076cbe0a31dc6491dc34e946befacbc.jpg)
Я обіцяла Марині, що ми не повертатимемося до початку, але неможливо не згадати радикальні спільні експерименти митців з тілесними межами, які наприкінці 1970-х вони показували в Нідерландах та Югославії. У роботі "Невизначеність" (Imponderabilia) Марина та Улай стояли оголеними біля входу до галереї, змушуючи глядачів проходити між ними; у "Стосунках у часі" (Relation in Time) протягом 17 годин сиділи спиною до спини, звʼязані косами; у "Стосунках у просторі" (Relation in Space) оголені художники бігли назустріч одне одному, зіштовхуючись; в "Енергії відпочинку" (Rest Energy), перформансі про довіру та страхи, Улай тримав натягнутий лук зі стрілою, спрямованою в серце Марини, яка, своєю чергою, тримала тятиву. Ці роботи визначили їхні кар’єри, ставши каноном сучасного перформативного мистецтва.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F6fcc8fc127f823d1a18e33d097c1d9d8.jpg)
"Твори Улая й Марини Абрамович, більшість із яких представлено на виставці в Любляні, розсували межі, шокували публіку, викликали подив, огиду, гнів, захоплення, – розповідає співкураторка експозиції Аленка Грегоріч. – П’ять років вони жили у фургоні мандруючи Європою – Францією, Італією, Нідерландами. Постійно в русі, у подорожах, пошуках, розмовах, експериментах. Їхній кочовий дух, безмежна енергія та дослідження зв’язку між собою й навколишнім світом стали головними рушіями творчості. Вони були невпинні, вони були єдині. Життя для них було мистецтвом, а мистецтво – життям".
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F528896051dbeeec348502eee26a7bb81.jpg)
![]()
Абрамович погоджується: "Ми пробачили одне одному, бо зрозуміли: особисте – це одне (у ньому було багато дурниць), але наша спільна творчість важливіша. Між нами була особлива хімія. Ми вже увійшли в історію перформансу – цього не скасувати. Тож треба було відпустити минуле".
Марина та Улай не могли ані залишатися разом, ані остаточно розійтися – їх все одно поєднувало невидиме внутрішнє тяжіння. 1983 року вони оголосили свій останній спільний проєкт – перформанс The Lovers ("Закохані"). Спершу він задумувався як шлюбний ритуал: художники мали пройти Великий китайський мур назустріч одне одному, зустрітися посередині й одружитися. На отримання дозволів пішло п’ять років – за цей час їхні стосунки остаточно себе вичерпали. 30 березня 1988 року Марина та Улай розпочали свій шлях пішки із протилежних кінців муру, який також називають "Сплячим драконом": Абрамович рушила на захід від голови дракона – біля Бохайської затоки, Улай стартував із хвоста, в глибині пустелі Гобі. За дев’яносто днів вони зустрілися, обійнялися – і розійшлися. До Амстердама повернулися різними рейсами. Після років близьких стосунків настали двадцять два роки абсолютного мовчання.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fbaa2313b378c9a1874670604950c8cea.jpg)
Шо відчувала Марина в літаку, повертаючись назад? "Абсолютний страх. Коли ми вирішили жити й працювати разом, я була готова залишитися з ним назавжди. І справді в це вірила – уявляла, що існуватимемо вічно, – каже художниця. – Після прощання на Великому мурі я впала в глибоку депресію. Мені було сорок; усі наші перформанси – спільні, підписані двома іменами. Я залишилася водночас без коханої людини й без власної спадщини. Це було жахливо. Зазвичай, коли щось ішло не так, я рятувалася мистецтвом. Але тепер не могла, бо не мала нічого свого, лише наше спільне. Довелося винайти новий підхід. Я усвідомила, що для мене надзвичайно важлива аудиторія – так народилися "Перехідні об’єкти" (Transitory Objects, 1995–2001), серія перформансів, що запрошують глядачів стати активними співучасниками. Поступово я повернулася до практики перформансу. І багато років по тому, під час ретроспективи у MoMA в Нью-Йорку, усе знову зійшлося – тільки замість Улая навпроти мене сиділа незнайома публіка".
Аленка Грегоріч часто повторює: "Вони були невпинні, вони були єдині". Таке злиття приховує найбільшу небезпеку. Постає одвічна проблема: як залишатися собою і водночас належати іншому? "Питання про те, як ми працювали разом, дуже важливе, – каже мисткиня. – Ми поєднали найкраще з мого і його світів. Те, що ми народилися в один день, – не випадковість. У багатьох сенсах ми з Улаєм маємо спільну ДНК, і одна з найважливіших речей, якої ми навчилися заради нашого мистецтва, – стримувати его, бо в кожного художника воно величезне, немов гора. Ми домовилися ніколи не розкривати, кому належала початкова ідея перформансу. Ми називали їх "те саме" – воно не було ані моїм, ані його, а чимось іншим – спільним. Іще одна важлива річ – це Art Vital, наш маніфест. Ми були сучасними кочівниками – постійно рухалися, бралися за різні справи, бо не могли заробляти мистецтвом на життя. Це було важко – і водночас прекрасно".
Робота мисткині "Сім смертей Марії Каллас" (Seven Deaths of Maria Callas, 2020), розповідає історію легендарної співачки, переслідуваної образами із семи оперних партій, які вона виконувала впродовж життя, – "Травіати", "Тоски", "Мадам Баттерфляй", "Кармен", "Отелло", "Лючії ді Ламмермур" та "Норми". У кожній із них героїня Каллас помирає заради кохання. Кохання перетворюється на ненависть, ненависть – на любов, а символічна смерть дарує остаточне звільнення. "Я хотіла створити оперу про Марію Каллас, бо вона буквально померла від розбитого серця у своїй паризькій квартирі через Онассіса (грецький мільярдер Арістотель Онассіс. – Прим. ред.). Вона повністю зруйнувала кар’єру заради нього. У моєму випадку робота стала порятунком; у її – на жаль, ні. Тому я відчувала потребу зробити їй присвяту. Я показала лише момент смерті. Перформанс тривав 1 годину 36 хвилин. Опера мала великий успіх, і всі наполягають, щоб я виконувала її знову, – але мені вистачило одного разу".
Нині Абрамович перебуває на півночі Англії, де працює над "найбільшим проєктом свого життя" – оперою-перформансом "Балканський еротичний епос". "Для мене будь-яке місце – дім, бо я справді вірю, що живу у власному тілі, а не в просторі. В Англії постійно дощить, погода жахлива, але я готую неймовірний проєкт, який ґрунтується на народній культурі та язичницьких ритуалах. У ньому залучено 120 людей, і я працюю щодня у скаженому ритмі. Ця нова чотиригодинна опера починається з похорону Тіто (комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто помер у 1980 році. – Прим. ред.)". Вона є реконструкцією однойменного перформансу Абрамович 2005 року – так само як виставка Art Vital у Любляні оживляє спільний шлях Марини та Улая.
Як це – повертатися назад? Як відбувається реконструкція робіт? "Просто показати архів недостатньо. У ретроспективі має бути живий момент, перформанс має жити, – розповідає Абрамович. – У виставі братимуть участь переважно словенські митці. Крім того, будуть роботи, яких ніхто раніше не бачив. Буде інсталяція з кісток і дроту, яку показували лише раз – у нідерландському Ейндховені. Також привезуть фургони, у яких ми жили. Стільки всього, чого глядач – і навіть я сама – ніколи ще не бачив в одному місці".
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Ffce8b2f67ed9d5c16cb8b701aeb8e692.jpg)
Наприкінці нашої зустрічі художниця міркує про своє життя та вічність: "Мистецтво не рятувало світ у минулому – і не врятує в майбутньому. Єдине, що воно може, – пробудити свідомість, змусити людей зупинитися й замислитися: що ми робимо, чому знову й знову повторюємо ті самі помилки, ті самі війни? Я справді вірю, що мистецтво – це місія. Наступного року мені виповнюється 80, і я запитую себе, скільки в мене лишилося часу? Тож роблю тільки те, що мене захоплює. Не витрачаю сил на дурниці. Зараз розробляю аватар – хочу зрозуміти, як краще взаємодіяти з молоддю, і досліджую, як це може допомогти мені трохи сповільнитися. Мій графік розписаний до 2028 року. Життя – це диво, але ніколи не знаєш, коли воно закінчиться. Тому треба працювати. Мною керує єдина ідея – знаходити велике в малому".
Текст: Теодора Яремич
