«Основи» видали ілюстрованого «Доктора Серафікуса». Чому ця книга знакова?

Розповідаємо про автора, книгу та причину читати українську класику.

Це експериментальний роман Віктора Домонтовича, написаний в 1929 році, але виданий лише двадцять років потому. Як писав сам автор – це документ часу та свідчення, якою б могла бути українська література в другій половині 20-х років. У книзі розповідається історія дивакуватого професора Комахи, його дружби з п’ятирічною Ірцею, платонічних кохань до акторки Вер і художника Корвина, а також любов до «наукової роботи». Видавництво «Основи» видало його у продуманому візуальному оформленні, яке переносить читача в конструктивістські урбаністичні ландшафти початку ХХ століття. Нове видання  роману супроводжують спеціально підготовлені коментарі сучасних дослідників творчості В. Домонтовича Катерини Глинянович і Павла Крупи.

Хто такий Домонтович?

В. Домонтович — це літературний псевдонім Віктора Петрова (1894 –1969 р.), українського письменника й науковця, одного з найскладніших і найменш однозначних авторів українського модернізму. Він поєднував художню прозу з активною науковою роботою в галузях етнографії, археології, антропології та літературознавства, а його тексти часто поєднували художнє письмо, філософське есе і наукову рефлексію.

За визначенням Соломії Павличко, яка писала першу передмову до книги, наприкінці 1920-х років Домонтович був третім творцем «нового українського роману», поруч із Миколою Хвильовим і Валер’яном Підмогильним, але з цілком іншою біографією та мистецькою долею. Якщо його сучасники були передусім письменниками, то Петров, за словами дослідниці, був передусім науковцем, який сприймав літературу як екстравагантне хобі.

Віктор Петров здобув класичну університетську освіту й рано увійшов у академічне середовище. Він працював в Українській академії наук і вже наприкінці 1920-х років вважався однією з найяскравіших постатей молодого покоління гуманітаріїв. Як підкреслює Павличко, він справив відчутний вплив на кілька гуманітарних дисциплін.

У літературі Домонтович дебютував романом «Дівчина з ведмедиком» (1928 р.), підписаним псевдонімом, який і став його найвідомішим літературним ім’ям. Упродовж наступних років він опублікував також «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша», а згодом фактично припинив публікувати художню прозу. Соломія Павличко пов’язує це і з критично стриманим прийомом першого роману, і з загальною трансформацією культурного поля наприкінці 1920-х років, зокрема із закриттям приватних видавництв.

Подальше життя Віктора Петрова було схоже на поєднання декількох цілком відмінних життів, що майже не перетиналися між собою: академічна кар’єра в СРСР, воєнний і повоєнний досвід еміграції, робота в наукових інституціях у Німеччині, загадкове зникнення 1949 року і повернення до Києва у середині 1950-х. Після цього він остаточно зосередився на археології, а його літературні іпостасі Домонтович і Віктор Бер зникли з публічного простору.

Павличко називає Петрова «ребусом», «сфінксом» української культури і водночас зазначає, що попри всі суперечності біографії, перед нами один із чільних українських прозаїків ХХ століття та ключова постать гуманітарної науки цього періоду. Його інтелектуальна проза іронічна, провокативна, несентиментальна й досі залишається викликом для читача.

Попри все у літературі Домонтович відомий передусім як автор інтелектуальних романів 1920–1940-х років «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». Ці тексти зосереджені на внутрішніх конфліктах персонажів, парадоксах мислення, раціоналізмі.

Про що роман «Доктор Серафікус»?

«Доктор Серафікус» — це роман про людину модерності, що намагається жити за законами розуму, але раз у раз стикається з ірраціональністю бажань, почуттів і самого життя. 

У центрі оповіді дивакуватий професор Василь Хрисанфович Комаха, науковець, що сприймає світ через схеми, класифікації й наукові примітки, але водночас опиняється втягнутим у складні, суперечливі стосунки. Роман вибудуваний навколо кількох ліній, які не зводяться до традиційного, звичного читачам, сюжету. Це дружба Комахи з п’ятирічною Ірцею, платонічні й уявні форми кохання до акторки Вер та художника Корвина, а також постійна «наукова робота». 

Соломія Павличко пише, що всі інтелектуальні романи Домонтовича є водночас любовними романами, але радикально несентиментальними. Почуття тут не ведуть до щасливого фіналу, вони радше показують, наскільки кохання крихке й навіть руйнівне, а разом із ним хитаються звичні моральні опори. Сам Комаха постає як варіант «технічної людини» — раціональної до межі саморуйнування, людини абстрагованої фаховості, для якої власний інтелект стає пасткою.

Важливу роль у романі відіграє місто, а саме ретельно виписаний київський простір із вулицями, кав’ярнями, ресторанами, трамваями та приватними інтер’єрами. Саме в місті розгортаються всі ключові інтелектуальні й емоційні конфлікти.

Форма роману незвична, у тексті багато вставних есеїв, філософських і культурних відступів, іронічних коментарів і парадоксів. Домонтович не прагне цілісності чи «красивого» сюжету, зовсім навпаки він прагне створити інтелектуальну провокацію, в якій роман працює як простір для мислення.

Як ілюстрували роман?

Нове видання «Доктора Серафікуса» від видавництва «Основи» оформлене ілюстраціями Ольги Оттенхейм-Селищевої. Робота над ними почалася ще у 2018 році разом із тодішньою артдиректоркою «Основ» Ганною Копиловою. За основу взяли естетику початку ХХ століття та свідомо обмежили палітру чотирма кольорами — червоним, жовтим, синім і чорним. Це базові барви Баугаузу, близькі до конструктивізму, який неодноразово з’являється в романі. Таке звуження кольорів, за словами ілюстраторки, пов’язане з образом головного героя. Комаха сам обмежує себе в почуттях, а його реальність постійно змішується з уявними образами і це відбивається у стриманій, контрольованій кольоровій гамі. 

Ілюстрації не переказують сюжет буквально, а працюють поруч із текстом, допомагаючи зчитувати його настрій і внутрішні зрушення героїв. Разом із коментарями дослідників і самим романом вони формують цілісне й уважне до деталей видання.

Чому варто читати роман сьогодні?

Під час презентації нового видання «Доктора Серафікуса» неодноразово звучала думка, що цей роман не зводиться до історичного документа 1920-х років. Навпаки, він напрочуд точно говорить про досвід сучасної людини, про сьогодення, про нас і про те, що відбувається зараз.

Роман Домонтовича передбачає ті ідеї, які значно пізніше будуть сформульовані європейською філософією. Зокрема, Соломія Павличко, як було згадано на презентації, вважала, що цей текст є першим голосом в українському наративі, який говорить про екзистенцію людини в умовах модерного світу, задовго до того, як ці питання стали центральними для екзистенціалізму.

«Доктор Серафікус» працює з кількома великими проблемними питаннями, які залишаються актуальними й нині: це питання емансипації, емансипації жінок і людської сексуальності, а також секуляризації, модернізму та модернізації. Саме тому «Доктор Серафікус» сьогодні сприймається, як текст про сучасність, про людину, яка живе у світі, де все рухається, змінюється й не гарантує остаточних відповідей.

Щоб зрозуміти актуальність тексту Домонтовича, його стиль та важливість варто зазирнути безпосередньо в його працю. Нижче — уривок з одного із розділів:

Розділ 1

Мінливо й мляво перебігають світлі струмки на великій круглій фонтанній мушлі. Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт води символізують для Комахи усталений спочинок на пів години в скверику, коли він, напрацювавшись у бібліотеці, повертається після врочистої мовчазности бібліотеки, де лунке шепотіння й рип пера виростають у погрозу уявленої катастрофи, після книжкової тиші, коли біла одноманітність прямокутників паперу, книжок, лискованої площини стола замикає в собі обрій вражень, — зелень дерев і дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоює тим, що дратує.

Ірця біжить підстрибуючи назустріч:
— Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комахо!
Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сідає.
— Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваєш?
— Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, які в тебе сьогодні книжки.
Власне, її цікавлять не книжки, а малюнки. Ірці байдуже, що дивитись, аби дивитись. Вона охоче переглядатиме й праці акад. Павлова, і Рошерівський Mythologisches Lexikon, і атлас Мікенських розкопин, і таблиці з уламками посуду в «Трипільському уанівському збірнику», і портрет Ервіна Роде або Федора Вовка.

В Ірці досить розвинене почуття умовности, щоб на свої запитання задовольнитися з тих двох відповідей і пояснень, які вона дістає від дяді Комахи, дарма що деякі з цих відповідей ме-жують із знущанням.

— Що це? — питає Ірця, показуючи малюнок доби палеоліту, де на камінці вирізьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.

— Це, — пояснює Комаха із щирою й непідробленою сумлінністю людини, що звикла ніколи не зважати на авдиторію, — це рінерит з оріньякської стоянки Реб’єр.

Дівчина одриває голову від книжки, щоб подивитись, чи він жартує, чи ні. Упевнившись, що він говорить серйозно, і, муслячи п’ятерицю слиною, вона перегортає сторінки далі.

Людські постаті у тваринних машкарах, подібні на американських мавпочок із дротяними ніжками, привертають увагу Ірці. Ірця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторінці пляму, і питає:

— А це?

— Це малюнок на костяній тарахкальці Мадленського шару з-під скелі Меж на півдні Франції. Оці-о люди танцюють святий танець сарн.

Ірця захлинається од веселого реготу.
— Які смішні! Які вони смішні! І я хочу так!

Ірця починає плигати, у стилізованій подібності відтворюючи рухи людей кам’яного віку.

Таблиці в книжках з рефлексології можуть зворушити її не менше од картин сучасних французьких та німецьких експресіоністів. Цікавість Ірчина така різноманітна й всеосяжна, що досягає ступенів мудрої й лагідної байдужости: їй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнків, ані таблиць.

Перегорнувши таку книжку з початку до кінця і ще раз розкривши її, щоб саму себе перевірити, вона розчаровано каже:

— Який ти, справді, такий, дядю Комахо!
— Який?
— А такий… — вона відшукує слова і несподівано для себе знаходить: — Такий абсолютний дивак!.. Навіщо ти носиш із собою зовсім порожні книжки?

Комаха заздрить Ірці. Після тридцятьох років усі книжки здаються прочитаними і всі продуманими. Він уже пізнав ту гірку огиду пересичености перед книжками, отеє taedium libelli, що з року в рік збільшується і що від нього, попри всі зусилля, вже ніколи не можна звільнитись, коли зникає колишня юнацька віра в книжки і марною стає надія, що якась нова книжка раптом, як виграш у лотереї, принесе несподіваний дар визволення.

Така доля кожної людини, що має справу з книжками. Книголюби, які все своє життя проводять у бібліотеках, приходять до бібліотеки з любови до книжок, щоб серед книжок загубити її. Бібліофіли, бібліологи, бібліотекарі майже ніколи не пишуть книжок. Іноді, правда, серед них можна натрапити на осіб, що з маніякальною упертістю протягом десятиліть незмінно працюють над однією якою-небудь працею, але вони ніколи її не кінчають.

Це як у шлюбі: перше почуття оджито і від кохання лишилася тільки звичка, якої нема змоги з себе скинути. Коли й є будь-які рештки кохання, то тільки ті, що притаманні звичці. Тільки звичка та ще млявість і байдужість не дають повстати проти ко- лишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Діяни Ефеської й Омар, небіж Магометів, Олександрійську бібліотеку.

У віці, через який уже переступив Комаха, і думки, і книжки здаються такими нерадісними й безобрійними, як і дні, що їх віддано книжкам, лекціям і бібліотеці. В байдужості Комахи не лишилося вже жадної краплі цікавости. Нічого, окрім звички.

Ірцю турбує питання: «Чи буде ще раз літо?» Для неї рік — доба. Рік згодом вона зовсім не та, що рік тому. Для Комахи дні, тижні, роки зливаються в один одноманітний плин, що в ньому тижні, місяці, навіть роки линуть і зникають непомітно. Для Ірці кожен день — відкриття нових країн і незнаних обріїв. Невеличкий обшир коло неї в садку, на майдані, де вона бавиться, ховає безліч ніким не знайдених і не вловлених скарбів. Кожен новий наступний день для неї радісний і щедрий подарунок всеблагої долі. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмінно в певні години і хвилини повторених вулиць, бльокнотних нотаток, прочитаних лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів і переглянених студентських справ. Для Ірці день безмежно довгий.

У розпорядженні Комахи є лише пів години, коли він дозволяє собі посидіти в садку, погрітись на осінньому сонці, порозмовляти з Ірцею — єдиний його протягом дня співрозмовник, — щоб потім поспішати додому, заснути на годину і сісти ввечорі знов за книжку, коректи й рукописи.

З людьми Комаха ніяковий, стриманий і мовчазний. З Ірцею він балакучий і веселий. З Ірцею він навіть жартує і бавиться, чого в інших випадках од нього аж ніяк не можна було б сподіватись.