/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F201%2F718cfc6f672724ce2e85b72b77e122de.jpg)
Як звучить артголос України на Венеційській бієнале
Цьогоріч на 61-й Міжнародній мистецькій виставці La Biennale di Venezia голос України звучить особливо потужно та багатогранно. Окрім офіційного Національного павільйону і масштабного проєкту від PinchukArtCentre, українська присутність розширилася завдяки резонансним мистецьким інтервенціям. Разом ці чотири ініціативи створюють цілісну картину країни, яка, попри війну, продовжує не лише творити, а й переосмислювати світовий контекст через власну трагедію та незламність.
![]()
Фото Валентини Ростовікової для Українського павільйону
Національний павільйон
Цьогоріч Україна презентує проєкт «Гарантії безпеки» — виставку Жанни Кадирової за кураторства Ксенії Малих і Леоніда Марущака. Український павільйон, зокрема, фокусується на темі порушених обіцянок і втраченої безпеки. Центральним образом стала скульптура Жанни Кадирової «Оригамі Олень». Створена у 2019 році як символ миру для парку в Покровську, вона стояла на місці демонтованого радянського літака — носія ядерної зброї. Проте у 2024-му, коли фронт наблизився до міста, «Оленя» довелося експортувати — він подолав 7 тисяч кілометрів, ставши символом вимушеного переселення. Експозиція розділена на дві частини: безпосередньо скульптура, підвішена на крані вантажівки у Giardini, та документація її шляху в Арсенале, що супроводжується архівними матеріалами про Будапештський меморандум, нагадуючи світу про невиконані гарантії безпеки України.
![]()
Фото Валентини Ростовікової для Українського павільйону
«Коли ми створювали скульптуру у 2019 році, вона мала інший сенс. Це була декоративна скульптура для мирного парку. Зараз реальність зовсім інша — парку більше не існує, Покровськ повністю зруйнований. Позаду мене ви можете бачити відеоінсталяцію, що зафіксувала дорогу скульптури з Покровська до Венеції. Ми проїхали майже 7 тисяч кілометрів, і в кожному місті, в якому ми зупинялися, ми зустрічали людей з Покровська. У цьому проєкті є багато рівнів, і один з них — про людей», — розповіла художниця Жанна Кадирова.
Комісарка павільйону Тетяна Бережна підкреслила, що назва павільйону — «Гарантії безпеки» — є прямим нагадуванням про міжнародні зобов’язання, які виявилися недостатніми у момент найбільшої загрози для України. Вона також нагадала, що напередодні відкриття міжнародні партнери виступили зі спільною заявою на підтримку України та наголосили на необхідності консолідованої позиції щодо російської агресії та злочинів проти української культури. Тетяна Бережна наголосила, що українська культура сьогодні є однією з цілей російської агресії, а її захист є частиною національної безпеки.
![]()
Фото Антона Ткаченка
![]()
Фото Валентини Ростовікової для Українського павільйону
Інтервенція «Відлуння»
Дар’я Кольцова, українська мисткиня, яка живе та працює в Парижі, обрала для своєї акції особливу візуальну мову, щоб підтримати увагу міжнародної спільноти до війни в Україні. В основі концепції проєкту, який є частиною окремої серії інтервенцій, іконічний образ Венеції — звичай місцевих жителів сушити одяг на мотузках, натягнутих над каналами та вулицями. Для художниці ці лінії з білизною є справжнім «візуальним кодом» міста та мовою, за допомогою якої можна зчитати життя мешканців: від соціального статусу до професії (наприклад, за чорним одягом гондольєрів). Використавши цей знайомий венеційцям формат, авторка прагнула донести українські сенси зрозумілою для міста мовою.
![]()
фото Анастасія Гавриленко
Місце проведення інтервенції було обрано не випадково. Досліджуючи архітектуру району поблизу Арсенале та Джардіні, художниця віднайшла вулицю Ramo de la Tana. Назва «Tana» відсилає до давнього найменування району Азова (Танаїс), звідки свого часу до Венеції постачали сировину для виготовлення канатів. Проєкт «Відлуння» став метафоричною присутністю на Бієнале тих, хто сьогодні не може бути частиною мистецького свята через війну. На венеційських мотузках замість цивільного одягу з’явилася реальна військова форма.
![]()
фото Анастасія Гавриленко
Дар’я Кольцова залучила до проєкту друзів-художників, які наразі перебувають у лавах ЗСУ. Їхній одяг став символом їхньої невидимої, але значущої присутності у світовому культурному контексті.
![]()
![]()
Окрему увагу приділено ролі жінки. Художниця провела паралель із венеційською історією: саме виготовлення канатів стало першою офіційною роботою, що дозволила жінкам вийти з домашнього простору в «спільні з чоловіками майстерні Венеційського заводу «Арсенале», змінивши суспільний устрій. Цей історичний факт підкреслює внесок українських жінок-військових, чию форму також було включено до експозиції. За сприяння волонтерки Тати Кеплер до проєкту було передано форму бійців підрозділу «Азов», що додало роботі особливої документальної та емоційної ваги.
![]()
фото Олексій Іванов
![]()
фото Анастасія Гавриленко
«Невидимий павільйон»
Найбільш щемкою стала ініціатива «Невидимий павільйон», реалізована за сприяння Network Associazioni per Ucraine (NAU). Це павільйон, якого не існує фізично, але його афіші заполонили Венецію. На них — анонси поетичних читань, презентацій і воркшопів, які могли б відбутися, якби їхні автори — українські митці не були вбиті Росією. Кожна афіша містить прізвище реального діяча культури зі списку втрат (наразі це понад 274 імені, за даними моніторингового сайту, створеного командою українського клубу PEN Ukraine) та напис «СКАСОВАНО». Проєкт відповідає на закиди про «недостатню присутність» української культури у світі, наочно демонструючи, що автори майбутніх шедеврів назавжди залишилися в списках загиблих, і нагадуючи про ціну, яку Україна платить за право мати свій голос.
![]()
![]()
![]()
Дизайн афіш: Ольга Кузовкіна
![]()
Фото: Зоя Звиняцьківська
Виставка STILL JOY
У межах офіційної паралельної програми Фонд Віктора Пінчука та PinchukArtCentre представили виставку «Тиха тривка радість» (Still Joy). Проєкт об’єднав провідних українських та міжнародних митців. Катерина Алійник (Україна), Пьотр Армяновський (Україна), Джанет Кардіфф і Джордж Б’юрес Міллер (Канада), Жуліан Шар`єр (Швейцарія), Тасіта Дін (Велика Британія), Раян Ґандер (Велика Британія), Ґабріель Ґолаят (ПАР), Нікіта Кадан (Україна), Жанна Кадирова (Україна), Алевтіна Кахідзе (Україна), Роман Хімей та Ярема Малащук (Україна), Павло Ковач (Україна), Богдана Косміна (Україна), Катя Лесів (Україна), Катерина Лисовенко (Україна), Сімоне Пост (Нідерланди), Ашфіка Рахман (Бангладеш), Деніел Тернер (США), Альваро Урбано (Іспанія), Леся Васильченко (Україна), а також Олексій Сай та Юрій Грузінов (Україна) згуртувалися навколо ідеї радості не як розваги, а як життєвої сили та акту людяності під час катастрофи. Наскрізною лінією виставки стали свідчення Гліба Стрижка — морського піхотинця, який вижив у російському полоні. Його історії інтегровані в експозицію як скульптурні елементи, що перетворюють крихкі фрагменти реальності на стійкі мистецькі висловлювання, доводячи, що здатність відчувати світло є найвищою формою супротиву.
![]()
Ryan Gander, Can You Measure Time Another Way_, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World_Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
![]()
Nikita Kadan, After All, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World_Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
![]()
Roman Khimei & Yarema Malashchuk Open World, 2025. Still Joy — From Ukraine Into The World_Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
