/https%3A%2F%2Fdetector.media%2Fdoc%2Fimages%2Fnews%2Farchive%2F2016%2F164326%2Fi150_ArticleImage_164326.jpg)
«Давай, танцюй!»: християнська філософія у примітивній обгортці
![]()
Роботу над ним розпочали чотири роки тому.
Відтоді Олександр встиг зняти ще одну стрічку, «Шляхетні волоцюги».
Бо зйомки «Давай, танцюй!» неодноразово зупиняли через брак коштів.
Врешті, чималу суму – яку не розголошують – виділив мобільний оператор «Київстар».
Проте дистриб’юторам весь час щось у фільмі не підходило.
2017 року його презентувала прокатна компанія MMD, але він злетів із плану релізів.
2018-го вигулькнув у планах компанії B&H.
А цього року знову перекочував до MMD.
Може, між дистриб’юторами точилася боротьба за право володіння, а не навпаки?.
@video=//www
Якщо дивитися з боку і зважати на орієнтацію виробників на молодіжну аудиторію віку 15–20 років – а це найбільш ласа частина глядацької аудиторії для кінотеатрів, – танцювальний фільм у стилі хіп-хоп, брейк і «контемпорері» з використанням музики Монатіка цілком може виглядати привабливим для прокатника.
А якщо повірити на слово ще й продюсеру, який на післяфільмовій прес-конференції серйозно заявляв свій фільм як «реально хорошее кино» і що його треба дивитися, бо «мы много работали», то взагалі перед нами мав би бути потенційний хіт.
На жаль, так не вийшло.
Попри справді видатну роботу постановників, операторів та звуковиків.
«Смешались в кучу кони, люди»...
Назагал історія про хлопця, який приїздить до Києва, щоб виграти танцювальний конкурс, а за отримані від перемоги гроші зробити операцію молодшому брату, – зрозуміла, соціально уніфікована і прийнятна для пубертатного глядача.
З долученням до історії симпатичної дівчини, кохання до неї й потреби геройського рятування предмета палких почуттів із рук злочинців, випливає щось на кшталт нинішніх американських екшен-мелодрам для підлітків.
Вершиною шоу стають самі танці, зняті винахідливо, яскраво, моторно і захопливо.
Чим стрічка завдячує операторові Микиті Кузьменку та постановникам трюків і танцювальних номерів.
Такого в Україні ще не знімали.
Втім, усе псує найважливіше в кіно – деталі.
Ці кляті білі нитки лізуть в очі від початку, впродовж фільму, а у фіналі перетворюються на канати, що вивалюються з екрана.
І цьому, як це не дивно, потурає персонаж Римми Зюбіної, мами героя, яка на вокзалі десь-із-Донбасу намагається комічно показати гіперопіку, а виходить несмішна карикатура на недолугих людей.
Потім так само чинить персонаж Олександра Пожарського, таксиста з оселедцем, що ганяється за хлопцем із видраним важелем коробки передач у формі булави.
Щоб не перелічувати весь список такого ґатунку ролей, є сенс згадати про Данила Вулицького – одного з небагатьох магнітів у фільмі з цілком сильним тяжінням уваги і точним попаданням в образ – ідеальна аферистсько-бандитська зовнішність із доброю гіперболою реакцій, які й потрібні були для втілення комедійно-злого персонажа (хоча Данило, незважаючи на його акторську професію, під час зйомок фільму працював директором Національної кінематеки України, колишнього «Київнаукфільму», де частково проходили зйомки «Давай, танцюй!»).
І це при тому, що роль у нього була епізодична й лише під фінал.
Натомість про виконавців головних ролей – Дениса Реконвальда, Валентину Войтенко і Романа Чухманенка – можна говорити тільки зі співчуттям: намагання, потуги на акторство більше дратували своєю неоковирністю, аніж змушували співпереживати їхнім героям.
І біль розчарування фільмом міг би бути трохи притлумлений тим фактом, що артисти не є професіоналами в лицедійстві – їх вибирали півроку на кастингу з-поміж «актерствующих танцоров и танцующих актеров», як чудово висловився режисер.
Справді, можна було б закрити очі на дебют.
Якби не дика вербальна частина фільму.
Якою мовою говорили герої – досі загадка.
Як стверджував продюсер на прес-конференції, вони намагалися вигадати (?) суржик для персонажів, адже, на їхню думку, у країні (!) мало хто може добре говорити українською.
І це було сказано без сміху, хоч і з усмішкою на вустах.
Ба більше: спостерігаючи за ліпсингом акторів, неважко було побачити російську вимову.
Тобто фільм знімався російською, а потім дублювався тією мовою, яку назвали суржиком.
Але ж можна було попрацювати над словами, виписати яскраві фрази, погратися на контрастах.
Намагання були, а хто ж перекладав сценарій, виробники чомусь так і не сказали.
Як і про наявність українських редакторів.
Укупі з левовою частиною російськомовних пісень у фільмі, хай і написаних лучанином Монатіком, концепт фільму «Давай, танцюй!» проситься назвати «зробленим під російський ринок».
Хіба що не дуже туди попадає дрібна гомосексуальна сюжетна лінія – один із танцюристів поклав око на головного героя.
Втім, ця лінія була швидко й метафорично обрубана головною героїнею, яка сказала, що, мовляв, Попелюшка чекає на принца з правильною орієнтацією..
Таким чином, фільм обрубав собі хід до Європи, де за такі вислови можуть і звинуватити у гомофобії.
Цікаво, що одним із персонажів фільму є священик, трохи притрушений і зовсім не класичний, але з довгим волоссям, цапиною борідкою на молодому обличчі і православним хрестом на рясі.
І в розмові з танцюристом, ображеним на Господа, він порекомендував тому звернутися до Бога в молитві, зауважуючи на згадку про везіння: «Везінням керує Бог».
Від такої мудрої й абсолютно несподіваної у фільмовому контексті фрази може й заціпити.
На що, можливо, далекоглядно розраховували виробники, які самі мають стосунок до релігії.
Через священика протягується у фільм ідея глибшої, християнської філософії, коли випадковості – не випадкові, забобони є дурницями, а той, хто вболіває за праву справу, отримує згідно з ділами його.
І це потужний хід – у маячню з примітивним сюжетом вкласти християнську думку і завуалювати її попом-неформалом.
Таким чином ми маємо вибухоподібну суміш із банальними і часом зовсім несмачними інгредієнтами, але не простим наміром.
На хайпі молодіжного збудження від драйву «споживання» фільму виробники можуть отримати аудиторію, яка матиме нагоду поставити запитання: як усе працює у світі насправді? Якщо в порожнечі таке питання виникне, «Давай, танцюй!» справді не стане всуціль змарнованими часом, грошима і глядацькою увагою.

