Останнім часом мене непокоять зміни у національному дискурсі.
Точніше нарративи, що лунають з боку дуумвірату офісу Богдана-Портнова, адже керівництво державою сьогодні здійснюють насправді саме ці люди, а не обраний Володимир Зеленський.
Отже, мається на увазі спроба звести патріотичні настрої в суспільстві в бік маргінального націоналізму.
На жаль, це повністю збігається з риторикою Кремля.
І сьогодні дуже важко відрізнити дії дуумвірату від Адміністрації Президента РФ.
Відмова від параду у будь-якому вигляді, навіть без військової техніки, його заміна справжньою демонстрацією в стилі радянських часів з колонами лікарів, вчителів і піонерів, ліквідація комітету з питань ветеранів та відповідного міністерства, - все це кроки на руйнацію патріотичного руху України.
Кроки, що спрямовані на те, аби звести прояви патріотизму в глухий маргінез через який має бути соромно.
Задум простий: лишити країну тих, хто готовий встати на її захист та покласти за неї життя.
Не допустити повторення 2014 року, коли тисячі хоробрих сердець взяли в руки зброю та встали на захист України, не давши Кремлю скористатися розваленою армією, відсутністю керівництва країни й розширити територію Росії ще декількома губерніями.
Цікаво, що Росія навпаки докладає зусиль для мобілізації населення.
Діти в колясках у вигляді танків, хороводи з портретами та інші прояви військового інфантилізму – це спроба Кремля згуртувати прибічників в умовах відсутності ідеї та підстав для справжньої гордості.
Різниця у російському та українському патріотизмі – величезна.
Російський патріотизм спрямований на підтримку та захист влади.
Йому байдуже сьогодення росіян, їх забезпеченість та тим більше їх свободи.
Для них велич вимірюється кордонами на карті, територією, куди більшість з них ніколи не поїде, тому що це нікому не потрібно.
Український патріотизм орієнтований на майбутні покоління і прагнення жити у вільній, успішній державі.
Але зрозуміло, що успішна держава – це незалежна держава, в якій лише її громадяни вирішують власне майбутнє, слідують своїм традиціям, мають свою історію та героїв.
Не дають сусідам спаплюжити своє минуле та замінити бандуру на балалайку.
Сьогодні ветерани й армія – токсичні.
Вони знають, хто ворог.
Вони бачили тих, хто вдерся з-за порєбрика на Донбас та в Крим.
Ветеранів та військових неможливо переконати в тому, що «їх там немає» і потрібно «просто перестати стріляти».
Тому вони незручні в політиці примирення.
Зрозуміло, що юридично через баришевські та басманські суди завжди можна довести, що Україна сама розпочала війну.
Але є ті, хто точно знає винних.
Суд можна купити, але історію купити не можна, особливо коли є її свідки.
Я знаю, що найближчим часом нас переконуватимуть у тому, що український патріотизм, насправді є націоналізм, а націоналізм, то є фашизм.
Методички Кремля рідко змінюються, а їх сутність гарно описана у творах Оруела.
Сьогодні нас переконуватимуть у тому, що комітет з питань ветеранів не потрібний, і краще ці кошти (а насправді комітет коштує «0») спрямувати в бюджет.
Завтра відмовляться від міністерства у справах ветеранів, а їх переведуть під опіку Мінсоцполітики, розмивши в категоріях між пенсіонерами та учасниками Куліковської битви.
А потім ветеранів, як і всіх патріотів заведуть в маргінез.
Останньою стане армія.
Її знову скоротять, будуть виявлені надлишки, що розпродаватимуться.
Наприкінці буде прийняте рішення, що Україна – це мирна нейтральна країна, що немає намірів об’єднуватися у військово-політичні оборонні союзи, а тому армія їй не потрібна.
Адже нападати вона не збирається, а зовнішніх загроз вже немає через проголошення нейтралітету.
Ну, а далі буде приклад окупованої нацистами Швейцарії, Франції та Норвегії під час Другої світової: нібито і прапор є, і уряд маріонетковий, і на карті позначка є, а країни як такої немає.
А все починається з ветеранів.
Єдине, про що потрібно пам’ятати, що в окупації владу не обирають.
Її призначають.
В іншій країні.