Коли помер Сталін, мати сказала: "Ой, що ж це тепер буде", а вітчим, тихо: "Слава Богу"

У класичній музиці застій триває із 1970-х.

Моя мати була росіянкою.

Після вузу її направили на роботу в Кривий Ріг.

Брала участь у будівництві Криворіжсталі.

Жила в селі Глеюватка, звідки родом мій батько.

У війну був партизаном.

Його затримали нацисти, а він так вправно забалакав по-їхньому, що подумали: німець із колоністів.

А він – український селянин, який добре вчився у школі.Вони з матір'ю розлучилися, коли мені було півтора року.

Батько був ласий до жінок.

Із вітчимом переїхали до Києва, коли мені було 3.

Спершу жили біля кінотеатру "Київ", а тоді перебралися на вулицю Різницьку.

Небагато можу пригадати про вітчима.

Він помер, коли мені було 9.

Приходив додому пізно, часто бував у відрядженнях.

Працював інструктором ЦК.

Писав правдиві звіти про те, що бачив, – завідувач відділу брав те все, зіжмакував, викидав і казав: а тепер напиши, як треба.

Вітчим був якщо й комуніст, то чесний.

Думав, що можна щось виправити.

Коли помер Сталін, мати сказала: "Ой, що ж тепер буде", а він тихо: "Слава Богу".

Дивилася на нього й думала, що живе з ворогом народу, розповідала.

Їй пропонували вступити в партію, але вітчим одрадив.

Ми з хлопцями подивилися радянський фільм, де критикували попів, то й собі почали їх висміювати.

Аж батько кличе.

Це був єдиний раз, коли я по сраці отримав.

Інструктор ЦК повчив мене "політкоректності".

Смерть вітчима стала для мене й брата величезною втратою.

Був молодий, ніколи не скаржився на здоров'я.

Після чергового відрядження поїхав у санаторій, і нам повідомляють, що в нього розрив серця.

Казали, з чоловіками його віку таке буває.

Але хтозна, чому так сталося.

Такі люди були не дуже потрібні системі, у неї не вписувалися.

У 92-й школі на вулиці Леніна (теперішня Богдана Хмельницького.

– Країна) училися діти партійної верхівки й творчої інтелігенції.

Моїм однокласником був син письменника Михайла Стельмаха – Ярослав.

Він став яскравим прозаїком і драматургом.

Учителі з дітьми на перервах розмовляли українською, що Києву було непритаманно.

Потім ця школа двічі горіла – й педагогів розкидали по інших закладах.

Початкову музичну освіту отримав у студії при Палаці заводу "Арсенал".

Мені пощастило з учителем.

Валерій Кравець був людиною з добрим музичним смаком.

У студії на мене дивилися з надією.

Тому вирішив вступати до музичного училища на баян.

Потрапив у клас до Івана Івановича – брата композитора Миколи Різоля.

Він був сильний викладач, але ми з ним мали деякі непорозуміння.

Я часто ходив на концерти – до філармонії, в оперу.

Дивився, наприклад, як веде себе на сцені диригент Стефан Турчак.

Перейняв його збентеження музикою, несамовитість при виконанні.

А Іван Іванович: "Зовні не треба це проявляти, музикою передай".

Можливо, якби я був старший, порозумілися б.

Сольфеджіо й гармонію викладала Лія Малявська.

Загадала гармонізувати якусь мелодію.

Коли я приніс завдання, це стало для неї несподіванкою.

А хлопці кажуть: та він музику пише.

Я насправді її не нотував, це були імпровізації.

Захотіла послухати.

А тоді зібрала теоретичний відділ, і там вирішили, що мені варто вступати на композиторський до консерваторії.

А для цього мушу повчитися на музично-теоретичному відділі в училищі.

На третьому курсі склав іспити й перевівся.

Моїм учителем був Валерій Подвала.

Допоміг зрозуміти: інтонація – це невід'ємна частина музичної свідомості й людського спілкування взагалі.

Подвала належав до покоління Грабовського, Сильвестрова – молодих композиторів-авангардистів.

Але тримавсь осторонь.

Не в усьому з ними погоджувався.

На другому курсі училища я почав щось писати, награвати на фортепіано прелюдії.

До консерваторії вступив 1968-го.

Мій викладач Мирослав Скорик був на 10 років старший.

Він був гарним прикладом – молодий, успішний, україномовний.

Тоді я дізнався, що людей, які приходять до пам'ятника Шевченку 22 травня, арештовують.

Мене це неприємно здивувало.

Хтось сказав: ти ж українець, чому своєю мовою не говориш? Перейшов на українську.

До третього курсу поводився зухвало й навіть провокаційно.

Міг прийти в консерваторію в блакитній сорочці й жовтій нашийній хустині.

На ногах були постоли, а в руках замість портфеля – плетений кошик.

Це було таке самоствердження й вияв національної свідомості.Коли закінчував третій курс, після іспиту з політекономії працівниця відділу кадрів попросила зайти в кабінет.

Побачив двох чоловіків.

І так жартома: а-а-а це хлопці з КДБ, будуть мене, мабуть, бити.

Так і сказав, дурний.

А вони тільки переглянулися: "Ми за вами спостерігаємо, ви були радянською людиною, чесною, порядною.

Ваша душа почорніла.

Розумієте? Треба цю чорноту на папері викласти.

А інакше постає питання про членство в лавах комсомолу і подальше навчання".

Запитали, хто в консерваторії розмовляє українською.

Мав назвати всіх поіменно.

Сказав, що ректор, викладачка історії української музики, пару галичан.

Цього було недостатньо: "Подумайте добре".

Кум порадив відмовитися від свідчень.

Бо невідомо, що може бути з тими людьми.

Так я й зробив.

Кадебіст прочитав, і в мене було враження, що йому навіть легше стало.

Після цього я вже знав, де та червона риска, через яку не варто переступати в спілкуванні.

Став обережніший.

Після консерваторії мене направили працювати до Рівного.

Три роки викладав сольфеджіо, гармонію, народну творчість.

Постійно їздив до Києва.

У мене вже було двоє дітей – Тарас поїхав із нами, а Оксана залишилась у столиці з бабою.1976-го вступив до Спілки композиторів.

Міг продавати свої твори Міністерству культури.

Коли приносив музику до видавництва, була певність, що надрукують.

Перший успіх – твір для оркестру народних інструментів Українського радіо.

Це була спроба нового використання цимбалів, бандури, сопілки, зозульки в українській музиці.

Хтось із редакторів, послухавши запис, подумав, що я грав на синтезаторі.Маю три твори, які називаю "виповідь".

Це спроба знайти наш відповідник до слова "симфонія".

Перша й третя – для камерного оркестру, друга – для українських народних інструментів.

У 1970-х задзвонив композитор і мій кум Микола Каландьонок: "Володю, хочеш програвача?" Звичайно, хочу.

"Іди до мене, віддам, собі купив нового".

Вдома ніякої пристойної сумки не знайшлося, взяв мішок для картоплі.

Кум на мене подивився трохи здивовано, хоч йому й відома моя безпосередність.

Я взяв того програвача і пішов на трамвайну зупинку біля Печерського мосту.

Вже сутеніло.

Стоїть літній міліціонер і дивиться з підозрою.

А я, крім того, що ніс програвач у мішку, мав сандалі на босу ногу.

У радянському суспільстві це було надто сміливо.

Свідчило про буржуазний смак.

Міліціонер зупинив – що це в тебе таке? Він був сільським дядьком, говорив українською мовою – це мене підкупило.

Відповів, що взяв у кума програвач.

Попросив показати.

Я розкрив мішок, а він: "Ага, я зараз як нахилюсь, а ти мене по шиї".

А паспорт є? У мене був при собі.

Він бере документ – і в кишеню.

Тепер, каже, підемо в міліцію.

Сідаємо на трамвай, дістаємося моєї зупинки, навпроти якої був відділок.

Спитали, де працюю.

Відповів, у видавництві "Музична Україна".

– "А, композитор.

То будеш камерну музику писати".

Відповів: "Це якраз мій напрямок".

Години дві посидів у мавп'ятнику.

Наприкінці 1980-х режисер Борис Савченко запропонував написати музику до кінофільму "Меланхолійний вальс".

Якщо композитор пише лише академічну – для певного кола слухачів, то замикається у своєму просторі.

З нього часом необхідно вийти.

Кіно мені в цьому допомогло.

Незалежність я сприйняв із величезними сподіваннями.

До цього майже 10 років жив на творчих хлібах.

У 1990-х закупівлі з боку Міністерства культури дедалі зменшувалися, музичні видавництва, кіно занепадали.

Я не знаю, як сьогодні живуть композитори.

Може, хтось отримує який грант.

Але чи багато таких? Декому з мого покоління виплачують невелику президентську стипендію, дяка й за це.

Для мене композиторство – вже не фах, а втіха.

Розквіт кар'єри припав на 1980-ті.

Мої твори лунали на радіо, їх виконували в концертних залах усього СРСР.

Від середини 1990-х більше пишу до шухляди.

Через відсутність замовлень відпала звичка дотримуватись дедлайнів.

Професія перетворилася на "чисте мистецтво" – один чи декілька творів можна дописувати, вдосконалювати до нескінченності.У класичній музиці триває доба застою.

Почалася у 1970-ті.

Студентом я читав польський журнал Ruch Muzyczny.

Натрапив на статтю, що якість твору визначає наявність прийому, якщо ще ніхто не застосовував.

Тобто композитор перетворюється на вправного ремісника.

Найвищий рівень майстерності у музиці – це коли слухач просто захоплений настроєм твору, красою звуку.

Останнього разу мою музику виконували рік тому у ворзельському "Уваровському домі".

Пролунали "Думка й Шумка".

Виконавці – лауреати міжнародних конкурсів Ольга Аколешнова – скрипка та Микола Чикаренко – фортепіано.

"Думка" – це прелюдія, а "Шумка" – скерцо.

Українські композитори почали давати такі назви своїм творам у ХІХ столітті, що було своєрідною українізацією класики.

Але в ХХ столітті цю традицію перервано.

Останній, хто її дотримувався, був Микола Лисенко.