/https%3A%2F%2Fdetector.media%2Fdoc%2Fimages%2Fnews%2Farchive%2F2016%2F174651%2Fi150_ArticleImage_174651.jpg)
«Вікінги»: історична профанація чи іронічні паралелі з сьогоденням?
Якщо ви гадаєте, що лише у нас здатні робити історичну профанацію на кшталт «Захара Беркута» чи видавати за високе мистецтво такий треш, як «Пекельна хоругва», подивіться останній сезон ірландсько-канадських «Вікінгів».
Утім, на відміну від згаданих українських стрічок, «Вікінгів» дивляться по всій Європі, на Близькому Сході та в Південній Африці, набираючись маячні, поданої як розумні промови, нехай і відверто екшенізовані та з відчутним серпанком фентезі.
І тут важливо зрозуміти, чи навмисно автори вдаються до переписування історію, чи це лишень прикра непрофесійність? Як показують факти, у професійній непридатності аж ніяк не можна звинуватити творців «Вікінгів».
Всесвіт серіалу породив великий британський сценарист Майкл Хьорст, творець славетної дилогії «Єлизавета» та революційного серіалу «Тюдори», одного з перших, що відкрив шлях на кабельне телебачення розлогому використанню сексу та насильства.
Своїми «Вікінгами» Хьорст дав поштовх і для розвитку художніх серіалів на американському каналі History Channel (тепер він є європейським і має назву History), хоча перед цим канал виробляв і транслював винятково реаліті-шоу та окремі телевізійні фільми.
Новий художній серіал відразу зазнав успіху, бо вправним режисерам, на кшталт Кірана Доннеллі («Тюдори»), Кена Гіротті («Закон і порядок») та Джеймса Вулноффа («Темний янгол»), розв’язали руки, дали добрі бюджети і взяли за основу справді «історичну» історію, про реального конунга вікінгів Рагнара Лодброка, оспіваного в сагах скандинавського епосу.
Як говорилося в серіалі, «Рагнара любили люди», так само полюбили і серіал.
Але наприкінці другого сезону і в повній мірі в третьому з’явився син Рагнара, Бйорн, і саме між ним і його братом Іваром ділиться час шостого сезону.
Після того, як Івар програв боротьбу за трон, він подався на схід, шляхом, у нас знаним як «із варяг у греки», а у світовій історії – шовковим, що віддавна тягнеться з Китаю.
Цитуючи «Повість минулих літ», шлях ішов через Варязьке море (тобто Балтійське), озеро Нево, річку Волхв, озеро Ільмень, річку Ловоті і далі Дніпром, власне, до Русі.
Саме тут серіал почало лихоманити, ніби до організму потрапив вірус – видаючи карколомну інформацію про минуле, тасуючи карти не гірше шахрая, а часом і навмисно допікаючи до живого сучасності.
Велике питання – для чого це все робилося?.
Вже в першій серії сезону до табору Івара посеред засніженого густого лісу влітає загін вершників, які дорогою виробляють піруети, знайомі всім із цирку – зістрибують з коней на ходу, відштовхуються від землі тощо.
Але вражає навіть не цей цирк і не те, як легко нападники вбивають досвідчених воїнів-вікінгів супроводу Івара, а як вони вбрані: в шапки, оторочені хутром, і з китицями на вершечку з кінським волосом, у чорних шкіряних кольчугах, з вусами і трохи азійськими рисами обличчя.
Тобто саме так, як нам відомо з досліджень (і родової пам’яті на ріні ДНК) про татаро-монгол..
Тим не менш, уже за хвилину нам повідомляють, що це – русичі.
Про зв'язок з татаро-монголами я скажу пізніше.
Дізнавшись, що Івар – король, нападники забирають його з собою до столиці, Києва.
Камера показує, як вершники скачуть полем до великого міста, розташованого на рівному, як стіл, плато (хоча ще з давніх давен Київ був відомий як «місто на п’яти пагорбах»).
Прямуючи вулицями, вершники доїжджають до палацу, за яким видніються круглі, цибулеподібні, московітського штибу бані церков, з хрестами на стінах і в оздобленні.
Втім, серіал вірно нам повідомляє, що християнство справді прийшло до Києва набагато раніше, таким чином даючи можливість самотужки поринути в історію.
Принаймні, тим, хто захоче довідатися трохи більше, ніж він знає.
Коли Івара притягають до князя, один з підлеглих каже: «Він – з Норвегії».
Чудасія в тому, що на той час однієї об’єднаної назви «Норвегія» не існувало.
Але третій і головний шок – що київського князя, власне, Олега, грає актор Данило Козловський, російський актор.
А це на сьогодні, коли Росія веде війну проти України, відверта (чи прихована) зневага, яка цілком має навмисний характер.
Політичний? Як передбачувана рукавичка, кинута в обличчя? Чи це не зневага, а постріл угору посеред площі, повної людей, щоби привабити погляди розніженого і байдужого натовпу?.
Звісно, легко подумати, що роль Козловському запропонували через його попередню роль у російському фільмі «Вікінг», де він грає іншого київського князя, просто більш пізнього в історії Русі, Володимира Великого.
Але британець Майкл Хьорст не міг не осягати всієї соціокультурної та історико-політичної картини.
Він точно мусив тримати руку на пульсі часу, віддаючи належне давнім, постійним і теперішнім інсинуаціям Росії у світі і, зокрема, у Британії.
Про визнання Росією себе правонаступницею СРСР та амбіції її президента повернути все назад.
Про чисельні спроби переписати історію шляхом створення пропагандистських маніпулятивних фільмів та мультфільмів, як-от «Альоша Попович і Тугарин змій», «Князь Володимир», «Ярослав.
Тисячу років тому», «Віщий Олег» і вище згаданий «Вікінг», де проводиться лінія від Русі через Московію й до теперішньої РФ, а про «київське» першоджерело не згадується (чергова сміховинність, адже Русь називалася просто «Русь», і тільки в Московії XVIII сторіччя з’явилося означення «Київська»).
Про втручання РФ у політику багатьох країн, підтримку сепаратистських рухів та радикальних організацій, створення пропагандистських ЗМІ та «п’ятих колон», замовні вбивства та шпигунство – словом, про дестабілізацію на глобальному рівнів.
Так само, британці не можуть не знати про теперішню російсько-українську війну, що триває з 2014 року.
З огляду на все це, ідея надання ролі Олега російському акторові видається не спробою показати історичний зв'язок Київської Русі з московським князівством і Російською Федерацією, а іронією над російськими політтехнологами та керівниками країни, які в пошуках своєї цивілізаційної колиски вдаються до таких бздурів.
І Хьорст, прописуючи серіальну історію, міг втілити цю ідею.
Адже крім статусу сценариста він має статус і шоураннера – керівника проекту – з правом вибору акторів, режисерів та локацій.
На користь ідеї навмисно іронічного вибору Козловського можуть свідчити й інші моменти в серіалі.
Наприклад, у першій серії князь Олег каже: «Тепер ми християни».
І тут справа не тільки в тому, як він це каже – з відверто хижою усмішкою вовка, вдягнутого в овечу шкуру, – а в тому, що сам Олег не був християнином.
За літописом «Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля», Олег був вікінгом з роду Рюрика, першого володаря на Русі, і правив Новгородом, а після, коли забажав правити й Києвом, пішов і вбив двох київських правителів, братів Аскольда і Діра.
Це вони були християнами, які охрестилися під час походу на Константинополь і вперше принесли християнство на Русь (Аскольда навіть записали до списку мучеників православної церкви).
У серіалі ми бачимо підміну подій та фігур і виведення певної моралі.
Герой Козловського говорить, що це він, коли ходив на Константинополь, забив щит у ворота Царгорода, хоча за «Повістю минулих літ» це зробив Аскольд.
Олег у серіалі є братом Аскольда й Діра, хоча насправді вони були лише «боярами» Рюрика.
У серіалі Олег убиває своїх братів, аніскільки не переживаючи з цього (перед цим він убив свою дружину, і з цього він переживає).
У серіалі говориться, що Олег сидить у Києві, а прийшов знищити братів до Новгорода, хоча за «Повістю минулих літ» було навпаки.
Олег отруює Аскольда, а Діра піддає тортурам і садить на ланцюг, провитий через його щоку.
Врешті Олег хоче завоювати й Норвегію, бажаючи взяти штурмом Каттегат, місто Бйорна Залізнобокого, і щоб йому в цьому допоміг Івар.
Звірячість Олега зчитується відразу, з перших кадрів його появи на екрані, коли він відходить від трупа в калюжі крові, тримаючи в руці сокиру, оповиту рунами.
В історії, яка послуговується ледь не єдиним документом, літописом Нестора, ні про що подібне не йдеться.
Тож відповідь на питання, чому так, є консолідованим клубком ідей-ниточок.
Одна з них тягнеться від початкового нападу в лісі, де орудували воїни з характерним виглядом не русичів, а татаро-монгол.
Не складно запідозрити автора серіалу в намірі провести паралель у цьому епізоді між поведінкою Олега, його псевдохристиянством, виглядом «київських» воїнів з новітнім російським націогенезом, виведеним у праці 1992 року «Від Русі до Росії» Лева Гумільова.
Там автор іронізував з приводу визначення «іга», вважав його «не завоюванням, а політичним розрахунком, що вдався», бо «влада Литви над споконвічно російськими землями – Києвом, Волинню, Білорусією» і призвела до того, «що там практично повністю зникла російська культура» і відбувається «постійне насадження католицизму».
Така паралель є доволі сміливою, але виправданою європоцентричними обставинами сьогодення.
Про те, що автор (чи автори) серіалу транслюють на минуле теперішнє бачення, свідчать і кілька принципових відмінностей сьогодення від минулого.
Наприклад, персонажі батьків неодноразово говорять своїм дітям, що вони їх люблять, а це навіть сторіччя тому у Європі було немислимим, не кажучи про Скандинавію IX сторіччя (саме поняття дитинства з’явилося тільки на початку XVIII сторіччя).
Так само неможливо в середньовіччі уявити той ступінь прав і можливостей, які в серіалі мають жіночі персонажі, схожі на фемінізованих жінок сучасних європейських країн чи Канади.
«Російський слід» у «Вікінгах» може бути структурно (або хаотично, що теж цікаво) продовженням низки серіалів масового характеру, де Росія виступає на перший чи другий план у вигляді зрозумілого і підступного зла, з ніби давно забутого, тепер тривалого чи з небажано прийдешнього.
Так виглядає у «Вікінгах», так є у «Макмафії» і так може статися, якщо втілиться жах серіалу «Роки й роки», який робить крок від сьогодні на 40 років у майбутнє.
Можливо, Майкл Хьорст і не так усе спланував.
Але своє ставлення до «русів» він вклав у вуста одного з вікінгів, який, отримуючи мізерну плату за свою «достойну» зраду, резюмує: «Жлоби бісові!».

