230 тисяч українців за роки незалежності України стали живим товаром за кордоном
230 тисяч українців за роки незалежності України стали живим товаром за кордоном

230 тисяч українців за роки незалежності України стали живим товаром за кордоном

Скільки наших сусідів, друзів, просто випадкових перехожих просто зараз перебувають у рабстві, сказати точно неможливо.

230 тисяч - це лише офіційні дані.

Вони просто мовчазні жертви: без документів, без телефонів, без надії на порятунок, йдеться в ТСН.

Холодний барак на двадцятьох.

Гола юшка раз на день чи взагалі без їжі.

«Інколи раз на день нам давали гарячого чаю», - ділиться спогадами одна з колишніх рабинь.

Без документів, телефону і на правах безправної тварини.

«Бувало, працювали сутками.

Півтора суток, якщо ти не виконував норму, тебе змушували, то були і побої», - додає дівчина.

Рабство 21 століття - штука хитра.

Потрапити на гачок набагато легше, ніж ви уявляєте! Приманка часто звучать, як вкрай приваблива пропозиція: тобі оплачують житло, дають гроші на комплексні обіди та ще й новий телефон.

Ви можете думати, що, наприклад, потяг відвезе вас до кращого життя, ви нарешті заробите на машину, квартиру…на будь-що, про що ви мрієте.

Та насправді ця дорога може стати шляхом до темного підвалу і катів.

Коли розумієш, що опинився у професійних садистів, замість грошей ти молишся про одне, аби просто вижити.

Для Андрія золоті гори перетворюються на зламані кістки і вибиті зуби, і скалічену душу.

Раніше усміхнений, з вогниками в очах чоловік, ніні як загнаний звір.

Андрій розповідає свою історію тихо і поволі.

Йому складно вимовляти звуки чітко.

Йому вибили майже всі передні зуби.

Все почалося у 2015.

Мамі Андрія ставлять страшний діагноз.

На лікування йдуть шалені гроші.

Єдиним виходом здавалось - знайти роботу за кордоном.

«Вирішити це питання в Україні було неможливо, бо на той момент таких зарплат не існувало.

Шукав роботу.

Тяжку, не тяжку, щоб можна було заробляти кошти», - пригадує чоловік.

Тоді-то він і побачив це кляте оголошення з усміхненим чоловіком.

Обличчя з портрета наче обіцяло – з нами в тебе все буде добре.

«Це оголошення я побачив біля входу в метро на станції "Вокзальна", коли приїхав на співбесіду», - пригадує чоловік.

Зарплата 7 тисяч на тиждень.

А робота геть не складна – доставляти елетротовари.

Щоправда, в Росії.

Попри те, Андрій вирішує їхати.

Згодом він мільйон разів згадував той злощасний плакат.

І ту хвилину, коли біля нього зупинився.

"Щороку майже три мільйони українців їдуть на заробітки за кордон.

Це люди, які з різних причин опинилися в скрутному матеріальному становищі.

Це люди, які втратили роботу.

Це безумовно молодь, тому що багато студентів», - кажуть у Мінсоцполітиці.

Скількох із них чекає реальна робота, а скількох - рабство, не знає ніхто.

Пастка найчастіше чекає в агробізнесі, на будівництві, у гральному та готельно-ресторанному бізнесі.

«Останні роки у нас було більше торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, в цьому році у нас трудова експлуатація вийшла на перше місце.

Основні жертви – це чоловіки від 25 до 40 років.

У них відбирають телефон, відбирають документи.

Залякування відбувається, коли погрожують життю і твоїм родичам, дуже складно прийняти рішення», - розповідають в МВС.

Андрій показує столичне кафе біля вокзалу.

Саме тут він прийняв рішення, яке змінило його життя.

Саме на цьому місці 2015 він бере квиток із рук роботодавця, а краще сказати вербувальника рабів із ТОВ «Експедиція».

На додачу Андрію вручають смартфон і бажають удачі в поширенні міксерів та мікрохвильовок.

Є одна умова - фото на тлі вокзалу.

І по прибутті в Москву Андрій його робить як і вимагав роботодавець.

Більше в обличчя він ніколи своїх справжніх господарів не бачив.

Ні в Україні, ані в Росії «Нікого взагалі не бачив.

Але була особа, яка давала мені вказівки», - ділиться чоловік.

Указівка перша – відкрити рахунок у банку, їхати до хостелу та чекати на роботу, вона з’явилась за два дні в Бєлгороді.

У російській глибинці Андрію надходить нове повідомлення.

І раптом він розуміє – розносити буде зовсім не мобільні телефони.

«Приходить повідомлення «Біля дерева стоїть коробка, бери коробку.

Транспортуй по адресі, яку ми тобі вкажемо».

Я кажу, що не буду цього робить.

Ви як хочете, а я збираюся і їду до України.

Яка нормальна фірма залишає під кущами ящики?» - пригадує Андрій.

У ящику виявилася наркотики.

Так звані спайси.

«Я сказав, що піду до поліції.

А вони – тоді попрощайся із своєю сім’єю.

Ти їх більше не побачиш», - додає чоловік.

Андрій вирішує тікати.

Та не встигає.

«Він зателефонував, сказав, що «Мама – це не робота.

Я приїду і все розповім», - пригадує мама постраждалого.

Невдовзі після цього зв'язок із Андрієм обривається.

«Після того він зник на 4 місяці.

Телефон не відповідав, а я не знала навіть, де він знаходиться», - додає мама Андрія.

Геть усі, хто почав пручатись, через кілька годин опинились обличчям у землю.

Відмову не пробачають і Андрію.

Його мама чотири рази писала заяви до поліції тут, в Україні, аби дізнатись хоч якусь інформацію про сина.

І чотири рази їй надходить відповідь – сина немає серед живих.

Поки мама Андрія молиться і шукає сина, Андрій сидить навіть не у СІЗО.

А у якомусь підвалі.

«На мої питання - ви хто- витягають посвідчення федеральна служба контролю за наркообігом.

Я зрозумів, що я попав дуже серйозно.

Тримають не у в’язниці, а в підвалі якомусь.

Думки були одні – що буде далі.

І що буде з мамою», - згадує чоловік.

Його примушують вербувати друзів з України.

І після кожної відмови – ламають все більше кісток: «Мені зламали щелепу, а потім я відключився.

А прокинувся, зубів уже не вистачало», - розповідає колишній бранець.

За словами Андрія, офіційно в поліції РФ його оформили аж після двох тижнів катувань у підвалі.

Він підозрює, наркокур’єрами українців у Росії роблять саме російські силовики.

«Це може бути структура пов’язана з ними, це може бути структура, організована колишніми ФСКНовцями», - переконаний Андрій.

Саме тому врятуватися після вербовки майже неможливо.

Поїхали на заробітки, загалом, тисячі.

Лише по справі «роботодавців» Андрія у російських тюрмах зараз 300 українців.

«Вони мають офіційний статус – жертви торгівлі людьми, яких обманним шляхом завербували і втягнули в злочинну діяльність.

Приблизно 60 чоловік знаходиться в Україні вже», - підсумовують в МВС.

Двоє вже не повернеться ніколи, вони померли у російській колонії, відбуваючи покарання за злочин, який не вчиняли.

І таких компаній, як ТОВ «Експедиція», безліч.

В метро, на стовпах, в Інтернеті.

Натрапити на них можна будь-де.

Тому думайте, куди їдете, ще вдома.

А на місці постійно тримайте зв'язок із консульством та обов’язково рідними.

«У вас мусить бути кодове ім’я чи ще що.

Якщо мама подзвонила, то ти відповів їй – все добре.

Або слово якесь сказав таке, щоб мама зрозуміла, що щось уже не так.

І щоб старалися кожен день спілкуватися», - радять волонтери, які допомагають не потрапити до рук рабовласників.

Андрія знайшли через чотири місяці мовчання і лише завдяки мамі Андрія, яка попри хворобу, обнишпорила всю Росію.

Нарешті Андрій повернувся.

Вже місяць він вдома на волі.

Та він тепер зовсім інша людина.

І світ навколо нього теж змінився.

У нього забрали набагато більше, ніж здоров’я і час.

«Поки я був там, вона лишила мене батьківських прав.

Зараз я хочу відновити це право, щоб бачитися із сином», - каже чоловік.

Насправді, запідозрити недобре Андрій мав би одразу.

Надто велика зарплата ще й житло і це без досвіду роботи.

Варто було би викинути смартфон, який йому дали вербувальники, аби вони не могли відстежити його переміщення.

Та всі ці "треба було" можуть стати лише попередженням для інших, тих, хто прямо зараз пакує валізи.

Час Андрію вже не повернути.

Єдине, що тепер належить Андрію – мінімальна компенсація від держави.

І ще консультація психолога.

«Відповідно до нашого законодавства ця категорія людей може отримувати фінансову допомогу в разі потреби і ця сума сягає від 4800 до 5600 гривень.

Це разова допомога», - кажуть у Мінсоцполітиці.

На жаль, навіть відновити стоматологічну усмішку Андрію обійдеться в двадцять разів дорожче.

Але усміхатись йому треба вчитись заново.

І на це можуть піти роки.

Источник материала
Поделиться сюжетом