Зйомки нового історико-пізнавального проекту Акіма Галімова «Таємниці великих українців» «Плюси» анонсували ще в квітні минулого року.
Обіцянку, дану зацікавленим глядачам, почали виконувати: прем'єра справді відбулася 2020-го, як зазначено (канал «2+2», 9 березня, 18.20).
Цього разу є цікава деталь, яка стосується виробництва.
А саме: проект серіалу брав участь у конкурсі Міністерства культури з надання державної фінансової підтримки на виробництво і розповсюдження фільмів патріотичного спрямування.
Тоді зазначалося, що проект вироблятиме «Тет продакшн».
Заявлений бюджет складав 13,7 млн грн.
За результатами конкурсу проект на 90 % профінансований Мінкультом.
Що цікавого? А ось що: не лише творці цих «Таємниць…» встигли застрибнути в потяг тодішнього Мінкульту під назвою «Фінансування фільмів патріотичного спрямування».
Про інших щасливчиків неодмінно згадаю всякий раз, коли оглядатиму результати їхньої праці.
Але мене тут і надалі більше цікавить інший факт – то був перший і єдиний потяг, що набирав пасажирів у цьому благородному напрямку.
І всім охочим на нього квитків не вистачило.
Результати тогочасного конкурсу кіно- й телеспільнота чудово знає.
Вони спричинили нехай локальний, проте – все одно скандал.
Наслідком якого стала відмова Мінкульту від фінансування проектів за подібною програмою.
Більше того: «патріотична» тематика справді є одним з найбільш дискусійних питань у творчих колах та спільнотах України.
І дратує не лише так звану «вату» чи відверто проросійський контингент.
Цілком притомні проукраїнські творці теж бояться перебору з пафосом і несмаку, трешу й угару під прикриттям несамовитої любові до рідної неньки.
Але, дивлячись «Таємниці великих українців» Акіма Галімова, зітхаєш полегшено.
Звісно, доколупатися можна й до стовпа, звинувативши його в надмірному патріотизмі чи навпаки, в невиконанні патріотичної місії.
Але за результат мені як україноцентричній людині не соромно.
Звідси три риторичні запитання.
Перше: чи готові критики «патріотичного» контенту визнати власні перегини й безпідставну істерику довкола ще не створеного ідеологічного продукту.
Друге: чи готовий Мінкульт із новим керівництвом та за сприятливих умов поновити подібну програму або перекласти цю місію на УКФ.
Третє: чи зрозуміє нове керівництво Держкіно й експерти, від яких залежить кінцеве рішення, що патріотичний контент не кусається, не є чимось маргінальним і компромісним варіантом буде зміна визначення.
Тобто, прибрати дражливе й затягане слово «патріотичний», замінивши його милозвучнішим – але залишивши чітку ідеологічну складову.
Судити готовий продукт – справа, як на мене, більш вдячна.
Тим більше, що фінансування вже дає результат.
Творці звітують готовими україномовними стрічками, їх завдяки «патріотичній» програмі вже з'являється чимало, і горя від того точно нема.
Бо кому погано від того, що завдяки тодішній підтримці Мінкульту купа народу лишилася у професії й нарощувала м'язи.
Виграли, здається, всі – як держава, так і небайдужі громадяни.
Але все одно кожен окремий проект потребує окремого погляду.
Коли йдеться про постать Роксолани, реальну й міфологізовану водночас, дивитися й слухати слід дуже уважно.
Команда Акіма Галімова вже не вперше пропонує питомо український погляд на наше минуле, виокремлює історичних персонажів, робить їх живими та об`ємними.
А інтриги додає вдячний формат історичного детективу.
Проте, обравши героїнею Роксолану, таємницю варто було шукати трошки в іншому напрямку.
Та спершу – про те, що в згаданій серії «Таємниць…» є.
Автори заповзялися розгадати загадки впливу Роксолани, однієї з сотень наложниць османського султана Сулеймана Пишного, на свого володаря та державну політику Османської імперії.
Перша версія – парфуми з особливим складом, який стимулює потенцію.
Мовляв, перед першим візитом до покоїв Сулеймана незаймана дівчина окропила себе, мов Жан-Батіст Гренуй із роману «Парфюмер» – і все, султан біля її сексуальних ніжок.
Адже як пояснити, чому наступного дня Сулейман пішов на безпрецедентний крок – наказав зробити для Хуррем (так називали Роксолану в гаремі) окремий вхід до своєї спальні.
Проте місія пронести навіть найменшу скляночку з парфумами, рівно й будь-який інший сторонній предмет, до покоїв повелителя виявилося технічно неможливою, доведено в фільмі.
Інша версія звучить правдоподібніше.
Роксолана, за свідченням із віднайдених особистих листів до Сулеймана, виявилася дівчиною з гарно підвішеним язиком.
Вона вивчила перську мову й закохала в себе володаря вербально.
Десь так, як Шехерезада, авторка казок із «Тисячі та однієї ночі».
З того, що розповідають у фільмі, стає зрозуміло: Роксолана завжди говорила й писала султанові те, що він хотів від неї почути.
Вона була ідеальною співрозмовницею, жила його інтересами.
Інформація напевне дратуватиме феміністок, проте Роксолана досягла вершин і стала могутньою повелителькою лише тому, що розчинилася в султанові – й водночас маніпулювала їм.
Цитати з її листів Сулейманові на війну не що інше, як зразок НЛП-технологій.
Третє припущення: Роксолана застосовувала не маніпуляції, а реальні чари.
Адже походила з чаклунського роду.
І звідси починається найцікавіше.
Автори вирушають на Поділля, де, за переказами, є мала батьківщина Насті Лісовської – саме так охрестили майбутню Роксолану Хуррем.
Хоча насправді їм логічніше дізнаватися не про ймовірне спадкове чаклунство героїні, а про те, чи така дівчина взагалі існувала в природі.
Ось вона, головна нерозгадана таємниця великої українки.
У своїй пізнавальній книзі «Errare humanum est: 50 нарисів із українського примарознавства» києвознавець Яків Гордієнко зазначає: точне місце народження Роксолани та її християнське ім`я науці не відомі.
А «роксолана» в ті часи було таким самим маркером всякої полоненої уродженки українських земель, як нині всіх дівчат із колишнього СРСР іменують «наташами».
Також у його книзі є підказка – дівчину могли звати Олександрою, і вона – донька священика з Рогатина.
Саме її використав письменник Осип Назарук, коли в 1930-му писав повість «Роксолана» – й тим самим дав поживу не лише Павлові Загребельному, автору популярного українського однойменного роману, а й авторам однойменного українського телевізійного серіалу.
Таким чином, Роксолана – це більше міф, віртуальний образ.
Хоча реальна Хуррем таки мала українське походження й справді майже три десятки років правила Османською імперією разом із Сулейманом, а потім – після його смерті.
Є свідчення того, що Хуррем чимало витрачала на благодійність.
Та Яків Гордієнко, погоджуючись із цим, категорично заперечує, що Роксолана також піклувалася й про малу батьківщину.
Ким би султанша не була, вона прийняла новий статус, іншу віру, здобула психологічну владу над чоловіком і робила все, аби здобутого не втратити.
Так, маємо величну історичну постать українського походження.
Але її родовід досі залишається таємницею.
Як на мене, Акімові Галімову та його команді слід було б узятися за розгадку особистості самої Роксолани, простежити слід до гарему, нехай імовірний, нехай – кілька версій.
Бо поки доводиться раз по раз йти до перевірених фактів, відштовхуючись від фактів не перевірених.
Та вивчати не реальну людину, а тримати в голові літературного та серіального персонажа.
Але подібний особистий висновок зовсім не заперечує того факту, що фінансування Мінкультом патріотичної, тепер уже без лапок, програми створення фільмів було правильним рішенням.
Й дало якісний результат.
Принаймні, є довкола чого сперечатися і що обговорювати.