Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»

Бути незалежним журналістом — складна робота.

Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками.

Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Гонгадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.

Дивіться перше інтерв’ю циклу — з Юрієм Макаровим — тут.

Крістіна Бердинських – українська журналістка, розпочинала журналістську кар'єру в Києві з видання «Кореспондент».

У 2012 році виграла в конкурсі для журналістів із країн Східного партнерства «Репортери для репортерів».

Була ведучою авторської програми «Політична кухня» на 24 каналі.

Нині працює журналісткою видання «Новое время».

Я не мала мрії стати журналісткою і потрапила у професію випадково.

Коли навчалася на четвертому курсі факультету політичних наук в університеті Миколаєва, отримала пропозицію писати для рубрики «Політичний вісник» у студентській газеті.

Попередній її редактор саме поїхав до Києва.

Спершу почувалася розгублено, бо ніколи до того не писала жодної статті.

Але спробувала — й мене затягнуло.

Пам’ятаю, була така історія.

Тодішній президент Віктор Ющенко проводив студентський телемарафон.

І місцева влада зібрала нас у залі кінотеатру, звідки мали організувати телеміст.

Але виявилося, що включення з Миколаєва навіть не планувалося, а влада, скориставшись приводом, просто обманула студентів і затягнула на свій захід.

Я зрозуміла, що про таке потрібно писати.

Згодом почала співпрацювати з місцевими ЗМІ.

Була допитливою і швидко відчула смак і силу професії.

Це було майже кохання з першого погляду.

Мої замітки в місцевій пресі читали.

Я почала ходити на пресконференції з чиновниками.

Але до того, щоб мої тексти почали сприйматися серйозно, йшла ще багато років.

Я завжди вважала, що журналістика дає змогу розповідати про несправедливості світу, показувати проблеми — те, що чиновники дуже не хотіли би виставляти чи бачити самі.

Я вже 13 років у професії, й моя спеціалізація — політична журналістика.

Але найважливішими для мене були історії, за допомогою яких змогла допомогти конкретним людям.

Точно знаю про результати двох таких.

Одна пов’язана з операцією в Дебальцевому.

Тоді люди тікали з навколишніх сіл на підконтрольну Україні територію.

Найближчі населені пункти були переповнені.

Люди знімали житло за шалені кошти або безкоштовно зупинялись у санаторіях.

Ніхто не знав, що на них чекає і як довго триватиме така ситуація.

Тоді я поспілкувалася з однією сім’єю, біженцями із селища Чернухіне.

Жінка до останнього працювала медсестрою в лікарні, допомагала українським військовим, і ті попередили, що потрібно тікати.

Ця родина вразила тим, що вони не нарікали.

Втікаючи, привезли продукти й допомагали іншим біженцям.

Однак відчувалося, що перебувають у безвиході.

Казали, що більше не мають мрії і живуть одним днем.

Коли написала їхню історію, мені подзвонив читач і запропонував родині безкоштовне житло в Київській області.

Ті погодилися.

Через багато місяців вони дзвонили мені й дякували: обоє знайшли роботу, селищна рада дала землю, запланували будувати свій дім.

Ця історія точно не була найбільш резонансною в моїй кар’єрі, але допомогла конкретній сім’ї.

Друга історія теж пов’язана з війною.

У 2014-му в Дніпрі я зустріла пару біженців із Луганська.

Вони були активістами Євромайдану, через що хлопець навіть потрапив у полон.

Вони втекли, але проблема була в тому, що мали заплановане в Луганську весілля, яке, звісно, довелося скасувати.

Тоді вони казали мені, що у війну не до весіль, до того ж мають проблеми з документами.

Натомість я переконувала, що саме в такій ситуації варто зберегти одне одного.

А коли брала інтерв’ю в місцевих чиновників, то розповіла історію цієї пари і про їхню проблему.

Ті швидко все організували, пара одружилася.

Нещодавно я зустріла ту дівчину в Києві.

Вона працює в організації «Восток SOS», допомагає переселенцям.

Розповідала, як відсвяткували чергову річницю шлюбу, й подякувала за допомогу.

Я часто не зберігаю контакти людей, але виявляється, що журналістика може діяти, навіть коли ти про це не здогадуєшся.

Хоча 90 % часу присвячую політичній журналістиці, ці дві історії є для мене найважливішими за кар’єру.

Коли постійно висвітлюєш політичний процес в Україні, то бачиш, що будь-яка реформа стикається із шаленим спротивом, займає час.

Режим постійної боротьби за будь-яку позитивну для країни зміни виснажує.

Ти стежиш за цим і, звісно, вигораєш.

Багато людей знаходять вихід у тому, що дистанціюються від політики.

Я своїм завданням вважаю детально стежити за тим, що відбувається, аби мати, з чим порівнювати.

Відповідно, не можу втекти від цього чи розслабитись.

Якщо трапляються великі емоційні кризи, беру відпустку.

Можу поїхати кудись, змінити антураж, відключити інтернет і не читати новин.

Але знаю на 100 %, що після цього мені захочеться повернутися.

Проблема української журналістики, зокрема, в тому, що люди дуже часто йдуть із професії саме через емоційне вигорання.

Вони розуміють, що віддають роботі велику частину життя, можуть стати досить відомим, але великих грошей не зароблять.

Починають шукати себе в піарі, бізнесі тощо.

Я давно для себе вирішила, що журналістика — це те, чим хочу займатися максимально довго й не піду доти, доки мене не виженуть.

Тому питання кинути професію переді мною взагалі не стоїть.

Я про це не мріяла, але знайшла своє покликання в журналістиці.

Я приїхала у Київ, не маючи зв’язків, побудувала кар’єру з нуля й можу сказати, що якщо ти любиш професію, гориш нею, то зробити собі ім’я та кар’єру без корупційних зв’язків легко.

Коли потрапила 2008-го в журнал «Корреспондент», докладала максимум зусиль, щоб навчитися працювати за високими стандартами.

Коли у 2013-му довелося піти, йшла в нікуди, не маючи пропозицій.

Вирішила видохнути і зробити емоційну паузу, переосмислити все, щоби працювати потім знову.

Тоді до мене звернулося чимало ЗМІ з пропозиціями про роботу, це було приємною несподіванкою.

Але я вирішила, що ні.

«Корреспондент» був як родина.

Розпочалася революція, я почала ходити на Майдан і розпочала проєкт «Є люди».

Я навіть не розуміла одразу, що це якийсь новий проєкт, але він мене затягнув.

Коли Янукович втік із країни, мені у фейсбук написав видавець.

Я сказала, що не зможу переписати тексти під книжковий формат, бо це була емоція моменту.

І вдячна, що той погодився видати тексти в первинному вигляді.

Для нього це був ризик, але весь наклад у 5 тис.

екземплярів був розпроданий за перший рік.

За цей проєкт я отримала Премію імені Олександр Кривенка.

Це найголовніша нагорода, яку я отримувала в журналістиці.

Це було важливо, бо показало, що всі зусилля не дарма, їх цінують і читачі, й колеги.

Також це стало величезною мотивацією рухатись і розвиватися далі.

Бо нагорода — це обов’язок: дуже погано, коли здобуваєш нагороду, а через кілька років твоє ім’я стає токсичним, бо ти зайнявся чимось не тим.

Мені було б соромно, якби так сталося.

Мої друзі — це західні журналісти.

Я бачу, як вони працюють, і намагаюся вчитися в них.

В Україні поважаю дуже багатьох колег із різних видань.

Коли нарікають, що в нас погані журналісти, не погоджуюсь.

Мій орієнтир — мій редактор Андрій Смірнов.

Він не публічний, його не знає широка громадськість, але він докладає багато зусиль, щоб журналісти розвивались.

З інших колег поважаю журналістів «Української правди», «Дзеркала тижня», «Ліги», журналістів-розслідувачів із різних проєктів, а також тих, то пише про культуру, скажімо, Ірину Славінську.

Політики постійно шукають підставний інтерес, не вірять, що журналісти можуть працювати чесно, шукають, хто за тобою стоїть.

А за тобою стоять твої читачі.

Інколи читачі в чомусь звинувачують, бо притримуються певних поглядів, але завдання журналіста — показувати політика, як є, незалежно від фракцій і сфер.

Коли політики починають висловлювати невдоволення, кажу: «Друзі, ви в парламенті будете п’ять років, та й те не факт, що досидите каденцію.

Політика для вас — це, можливо, короткий експеримент, замість вас будуть інші.

А я нікуди не піду, моє ставлення до наступних буде таким же, як до вас.

Моя робота — гра в довгу.

Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками».