45 років тому, 14 травня 1975 року київське «Динамо» вперше в своїй історії здобуло євротрофей – Кубок володарів кубків.
У фінальному поєдинку на стадіоні «Сент-Якоб Парк» у швейцарському Базелі кияни перемогли з рахунком 3:0 угорський «Ференцварош» із Будапешта.
У першому таймі – на 18-й і 39-й хвилинах – двічі відзначився Володимир Онищенко.
Спершу нападник «біло-синіх» отримав передачу від Олега Блохіна, обіграв одного оборонця і пробив у кут.
Другий м’яч Онищенко забив дальнім ударом.
Змістившись справа ближче до центру, він не дуже сильним ударом застав воротаря Іштвана Ґеці зненацька.
Довершив розгром на 67-й хвилині Блохін.
Отримавши пас на хід від Володимира Мунтяна, майбутній володар «Золотого м’яча-1975» спершу хитнув оборонця і увійшов до карного майданчика, а потім поклав обманним рухом воротаря і пробив по напівпорожній стулці влучно.
Тренерський тандем Валерій Лобановський – Олег Базилевич виставив на цей матч найсильніший на той час варіант складу і ця 11-ка відіграла весь матч без замін.
У воротах діяв Євген Рудаков.
Роль ліберо виконував Михайло Фоменко.
Стоппер – Стефан Решко.
Справа в обороні грав Володимир Трошкін, зліва – Віктор Матвієнко.
Опорний хав – Анатолій Коньков.
Трохи вище на атаку діяло тріо Віктор Колотов – Володимир Мунтян – Леонід Буряк.
У нападі грала пара Блохін – Онищенко.
«З того матчу запам’яталися спроби мадярів тиснути на нас морально, - розповідав Стефан Решко.
- Вони ж нас сприймали як совдепію, як поневолювачів.
1956-й закарбувався в пам’яті кожного угорця назавжди.
Тому наслухалися під час матчу від гравців, а коли здійснювали коло пошани, то змушені були лише до півполя добігти.
До тих воріт, за якими сиділи фанати «Ференцвароша», вирішили не приближатися.
Там вочевидь сиділи в основному націоналісти, які після совєцької окупації змушені були тікати з Угорщини.
То щойно ми до них трохи приблизилися, в наш бік полетіли банки, різні речі, фрукти.
Добре, що є що кидати.
За нашими мірками то були дефіцити.
Ми ще дивилися – підняти б кинуті з трибун банани (сміється).
У ті часи в наших магазинах легше банку ікри було купити, ніж банан.
А то ж капіталісти, вони гнили-прогнивали тоді й продовжують загнивати зараз (усміхається).
Ми ж навіть саму перемогу стримано сприймали.
Отримали медальки, випили шампанського з кубка.
То Петрашевський потурбувався, ще до матчу підготував ящик чи два «мускатного».
Федерація футболу СССР преміювала, давши по 500 інвалютних рублів, еквівалент, здається, 705-ти доларів.
Якби програли, то отримали б по 300 рублів.
Там же, в Швейцарії ті гроші швидко й витратили.
Купили в основному техніку.
Але ж сильно не накупишся.
Техніка тоді була дорогою.
Скажімо, відеомагнітофон коштував 2000 доларів.
Тому купували в основному телевізори вартістю 500-600 доларів.
Я придбав програвач і магнітофон «Панасонік».
Працює по нинішній день.
Усе те добро могли везти без проблем, бо Володимир Щербицький вперше виділив нам спецрейс, окремий літак.
До того ж, як правило, добиралися з пересадками, через Італію чи Іспанію, звідти – до Москви й лише потім до Києва.
Звісно, всі ці колонки, телевізори й магнітофони носити-виносити було б незручно.
Втім, прилетівши до Києва, додому не заїжджали взагалі.
Відразу пересіли в автобус і поїхали на базу, адже через три дні мали проводити важливий з точки зору боротьби за перше місце у відборі до чемпіонату Європи-1976 матч зі збірною Ірландії».