У 2020 році пропагандистські зусилля Росії спрямовуються на розхитування й розкол українського суспільства.
Для цього використовуються нові лінії соціальної напруженості, які проявилися під час коронавірусної кризи в Україні.
Проте не забуває Кремль і про традиційне провокування лідерських і партійних міжусобиць за право визначати політику стосовно Донбасу, проведення ключових реформ і втілення вимог Революції гідності.
Мета російської влади лишається незмінною: довіра громадян до влади та один до одного має впасти до нуля, а ненависть — змусити одну зі сторін нового громадянського протистояння вкотре покликати по «братерську допомогу».
Огляд за серпень читайте тут.
Почнімо з висновків, які випливають із політики Кремля у «білоруському питанні».
Народний протест проти влади у країнах, що входять до уявної «зони ексклюзивних інтересів» Росії, має право на існування й перемогу тільки тоді, коли його гасла спираються на кремлівські уявлення про «легітимність» та породжені меседжами «русского міра».
Якщо ж цим двом умовам відповідає влада, протест такій владі розглядається як підривна робота «Заходу».
А ще з 2007 року Путін чітко заявив, що він буде робити у відповідь на наближення «Заходу» до кордонів Росії та проникнення у вже згадану зону виняткових інтересів.
У цьому контексті Україна з 2014 року, де переміг «нелегітимний» і «прозахідний» протест, стала прикладом поразки Кремля та особисто Володимира Путіна.
Окупація (в російському наративі «повернення додому») Криму та війна на Донбасі так і не змогли виправити цю реальність попри те, що всередині Росії була створена альтернативна «кримнашівська» медійна реальність.
Її основні засади:.
протест проти влади — технологія повалення влади зовнішніми силами заради запровадження зовнішнього управління;.
наслідки перемоги протестів — всеохопна деградація країни, в тому числі розпад і громадянська війна;.
протести на теренах колишнього СРСР — це лише нова форма ворожого впливу Заходу і продовження планів із поневолення «народів» Російської (радянської) імперії;.
єдиний засіб відвернення катастрофи — відновлення «братерства» народів та союз держав на чолі з Росією;.
Росія має право (обов’язок) робите все можливе, щоб відвернути катастрофу й допомогти «братнім народам» / «легітимним режимам».
Нав’язування цієї реальності було й лишається головною метою російського інформаційного впливу в Україні.
На початку 2019 року російська влада нарешті отримала «доказ», який вирішила витлумачити на користь ефективності свого впливу на бунтівного сусіда.
Політичні сили, що здобули владу завдяки Майдану та чинили опір Росії протягом п’яти років, вщент програли вибори.
До керма прийшли політики-популісти, серед яких не було однозначного ставлення до російського наративу: конфронтаційне ставлення до всього російського вони переважно відкидали («треба просто перестати стріляти»), а дехто навіть погоджувався з деякими російськими меседжами.
Як виявилося, двомовний, неагресивний та егалітаристський (а тому більше інклюзивний) популізм команди Зеленського став для російської влади навіть серйознішим викликом, ніж націоналістична й войовнича позиція команди Порошенка.
Насамперед тому, що програма перегляду політичного курсу 2014–2019 рр.
не включала в себе курс на зближення з Росією, з неодмінними поступками в питаннях Криму, Донбасу, декомунізації тощо.
Водночас строкате суспільне поле підтримки популізму Зеленського давало Кремлю привід і нагоду випробувати різні пропагандистські «пряники» й «батоги», щоби вплинути на політику нової української влади.
Оскільки нова команда прийшла на гаслах подолання війни та бідності, Росія взялася за активне формування уявлень про те, якими насправді мають бути цілі та засоби виконання цих, як здавалося у серпні 2019 року, ключових обіцянок Зеленського.
Як медійні «пряники» подавалася готовність і добра воля Кремля сприяти виконанню цих обіцянок.
Обмін послугами передбачав готовність нової влади переглядати рішення, які заважали втіленню російських інтересів в Україні.
Найбільш красномовним прикладом пропонування такого «обміну послугами» став процес обміну полоненими та діалог у рамках «нормандської четвірки».
Кремль легко віддав знакових «політичних в’язнів», а згодом погодився на саміт у Парижі, що команда Зеленського змогла «продати» масам своїх прихильників як «доказ» власної ефективності.
Але поруч завжди лежали й «батоги» — меседжі та рішення, які мали перешкодити Зеленському дотримуватися слова перед виборцями.
Зрештою, росіяни мали «відкрити очі» прихильникам нового президента на «правду» й навернути їх у свою «віру».
Прикладами таких інформаційних атак є звинувачення Зеленського в потуранні націоналістам, у «переписуванні» історії «великої вітчизняної війни», у зраді російськомовних виборців через нехтування їхніми потребами і продовження мовної «політики Порошенка».
Якщо в перші місяці роботи нової влади такі засоби слугували переважно для мобілізації виборців проросійських сил («Опозиційна платформа — За життя», Партія Шарія), то у 2020 році вони стають основою комунікаційної активності російських та проросійських ЗМІ в Україні.
Росіяни мали на озброєнні й «гібридні» політичні рішення та пропаганду, коли певна тема включала в себе різні й часом протилежні меседжі, розраховані на різну українську авдиторію.
Наприклад, у вересні — грудні спостерігалося активне просування російської інтерпретації «формули Штайнмаєра».
Такі пропагандистські зусилля мали, з одного боку, налаштовувати проти команди Зеленського потужний суспільний прошарок «патріотів» і, водночас, лити воду на млин проросійського табору, даючи приводи для звинувачення президента у «непослідовності» та «небажанні миру».
Свіжим прикладом такого «гібридного» впливу став інформаційний супровід перемир’я на Донбасі, проголошеного 27 липня 2020 року.
Росіяни, з одного боку, поширювали меседжі про «ненадійність» та «нетривкість» перемир’я через небажання української сторони йти на політичні поступки, а з іншого — вказували на слабкість Зеленського та його схильність до поступок під російським тиском.
Тут варто зробити невеликий відступ від головної теми тексту і зробити деяке пояснення.
На думку автора, успішність одночасної трансляції таких несумісних меседжів спиралася не стільки на задум їх російських авторів, скільки на використання ними вже наявних суперечностей в українській політиці.
Зокрема, через прагнення команди Зеленського поєднати у своєму популізмі патріотичні та проросійські мотиви.
Проте коронавірусна криза, її соціальні та економічні наслідки, загострення непорозумінь з олігархами створили виразне тло, на якому висвітлилися помилки і прорахунки влади.
Популістські конструкції «Слуги народу» почали розвалюватися під натиском критики з боку «патріотичних» та проросійських опозиційних сил.
І виявилося, що у владної команди насправді немає необхідних ресурсів, щоби втілювати свої обіцянки.
Про це яскраво засвідчила негативна динаміка рейтингу довіри до влади та підтримки нового президента.
Ще до приходу пандемії в Україні, у січні-лютому 2020 року Кремль повертається до моделі жорсткого інформаційного протистояння з Києвом.
Не дочекавшись від команди Зеленського виконання своїх вимог, російська сторона поновлює пропаганду про «нелегітимність» постмайданної української влади й наближення чергового «колапсу» української держави.
Розгортання пандемії змушує Кремль у квітні-травні зайнятися внутрішніми справами.
Проте вже у травні росіяни використовують наслідки коронавірусної кризи в Україні для поширення й маскування своєї пропаганди під гаслами різних опозиційних сил.
На тлі розгортання соціально-економічної кризи й падіння рейтингів влади російська сторона починає активне просування тем, покликаних спровокувати суспільно-політичну кризу: штовхнути на силове протистояння владу й опозиційні сили, центральний уряд і мерів, посіяти ворожнечу між різними прошарками українського суспільства.
Зокрема, повертаються теми засудження Майдану («масове вбивство в Одесі 2 травня», влітку «одкровення Жванії про вбивства на Майдані»); новий поштовх здобуває поширення меседжів про «мовний геноцид» російськомовних громадян; про встановлення «зовнішнього управління», що має на меті загарбати всі «національні багатства» України.
Проти самого президента Зеленського інформаційна атака розгортається за кількома напрямками:.
його називають «перевиданням» Порошенка, щоб відштовхнути виборців, які підтримують Зеленського як «альтернативу» чи як «свого» (некорумпованого, відкритого, демократичного);.
його звинувачують у «некомпетентності» під час реагування на пандемію та економічну кризу на противагу «досвідченим професіоналам» із табору «ОПЗЖ»;.
його висміюють за слабкість і страх перед «націоналістами», на відміну від «безкомпромісних борців» на кшталт Анатолія Шарія.
Оскільки вся конструкція нової влади спирається на самого Зеленського, за можливим задумом, знищення його «рейтингу» має призвести за «принципом доміно» до розпаду «Слуги народу», парламентської та урядової кризи, позачергових виборів у розпал економічної кризи і паралічу державної влади взагалі.
Тобто, до «колапсу», який так наполегливо пророкує російська пропаганда.
Російська сторона може розраховувати, що під тиском таких неприємних перспектив команда Зеленського все-таки піде на поступки у важливих політичних питаннях, в першу чергу по Криму і Донбасу.
Тим більше, що тривалість режиму припинення вогню цілковито залежить від Росії, і зрив перемир’я перед виборами стане ще одним ударом по рейтингу українського лідера.
Утім, поступки в питанні Донбасу можуть призвести до антиурядових заворушень по всій країні, що теж не буде суперечити цілям Кремля.
Проте в серпні власні помилки Кремля дарують Зеленському можливість перехопити ініціативу в інформаційній боротьбі.
По-перше, народне повстання проти Лукашенка повертає в інформаційний обіг цінність свободи та актуальність загроз, які несе в собі політика зближення й поступок Росії.
Зворотний, жахливий бік білоруської «стабільності, порядку і добробуту» неможливо приховати в умовах українського медійного плюралізму.
Навіть проросійські медіа, не маючи чітких наказів «із-за поребрика», спочатку показують поліцейське насильство.
Лише після сигналу від Медведчука тему «протестів у Білорусі» намагаються приховати під зливою меседжів про «націоналістичну загрозу», падіння економіки та відсутність прогресу в мирних переговорах на Донбасі.
Добровільне повернення проросійських ЗМІ до кремлівських інтерпретацій білоруських протестів як прикладу «зовнішнього впливу та управління» здатне звести нанівець усі пропагандистські досягнення перших семи місяців 2020 року.
По-друге, отруєння Навального й засудження причетності Кремля до цього злочину дає Зеленському шанс аргументовано обґрунтувати відсутність миру на Донбасі теж як наслідок небажання Кремля припинити збройну агресію.
І фактів, які свідчать про агресію Росії на Донбасі, для підкріплення такої аргументації достатньо.
Впевнено можна стверджувати лише те, що Кремль не зменшує тиску й не збирається припиняти «боротьбу за мир», незважаючи на шість років невдалих спроб повернути контроль над Україною.