Британія чи Танзанія? Медіапідсумки 9–15 листопада 2020 року

П’ятого листопада Велика Британія оголосила чотиритижневу карантинну заборону на роботу торгових центрів, кінотеатрів, ресторанів, готелів, спортивних клубів, перукарень тощо і закликала мешканців країни не виходити з дому окрім як на роботу та в інших невідкладних справах. У той же самий час у Танзанії переобрали на другий президентський термін Джона Магуфулі, який оголосив повну перемогу у своїй країні над коронавірусом, просто припинивши надавати ВООЗ дані про хворих іще наприкінці квітня.

Україна в багатьох питаннях традиційно обирає якийсь середній шлях між розвинутими та нерозвинутими країнами. Абсолютно ігнорувати коронавірус у нашого політичного істеблішменту, за винятком мерів окремих міст, не вистачає безвідповідальності. Запровадити дієвий карантин і змусити всіх громадян його дотримуватися не вистачає навичок.

Коли хтось в Україні починає ставити за приклад жорсткі карантинні заходи, що їх запроваджують країни західного світу, у відповідь обов’язково лунають згадки про грошові компенсації з боку держави. Про наші можливості щодо компенсацій усе зрозуміло, але я цю історію переверну трохи з іншого ракурсу й покажу вам, як зараз британський уряд пояснює громадянам свої дії: «Ці нові заходи зменшать розповсюдження вірусу, що, своєю чергою, 1) запобігатиме перевантаженню системи охорони здоров’я, 2) забезпечить, щоби школи, коледжі та університети залишалися відкритими, 3) забезпечить, щоби якомога більше людей могли продовжувати працювати».

При цьому в Британії багато разів подумали про те, щоби кінотелевиробництво було однією з галузей, які мають змогу працювати і в карантин. Наприклад, будь-який із зачинених об’єктів — торговий центр, концертний зал, спортивний клуб тощо — можна відкрити, щоби знімати там кіно чи інший контент. А іноземці — члени знімальних команд, які приїжджають із неблагополучних коронавірусних країн, мають право протягом 14 днів самоізоляції бути повноцінно присутніми на майданчику — і не важливо, знімають вони при цьому високе артхаусне кіно про долі людства, серіал про домогосподарок чи рекламу дезодоранту.

Танзанія нічого не говорить про кіно, її керівництво зайняте проблемами експорту кеш’ю. А шкода. Тільки уявіть, який би міг бути концепт: збираєте знімальну групу з антитілами і приїжджаєте фільмувати натуру — ні маскового режиму, ні обмежень на масові зібрання, ні ризику, що оператора не впустять у країну, бо в нього на батьківщині захворіли маленькі звірятка, з яких шиють шуби.

Не знаю, як британське суспільство реагувало на запропоновані його урядом послаблення для кінотелевиробництва. Чи палав фейсбук злими теоріями про те, що, мабуть, принц Вільям хоче зняти серіал, як він щоразу спалахує здогадками про президента Володимира Зеленського, котрому, мені здається, уже давно не до «Сватів»? Добре, що наші хейтери хоча б не вчепилися в те, що «Танцям із зірками» залишили можливість робити прямі ефіри по неділях, а «Дизель шоу» зніме новорічний концерт навіть із глядачами.

Спостерігаючи за реакцією нашого суспільства на ті чи інші навколокаратинні новини, я намагалася знайти закономірність: чому виділення урядом 100 млн гривень на виробництво серіалів чи жарт «Епіцентру» про 72-годинну п’ятницю викликають несприйняття, а рішення Івано-Франківської міськради про визнання субот і неділь робочими днями вітаються як робінгудство? Мабуть, справа в тому, що українці співчувають малим та середнім бізнесам і нічого не пробачають великим. Отже, великим компаніям потрібно докладати багато зусиль, щоби пояснювати, яку користь вони приносять. А деяким середнім компаніям потрібно робити все, щоби ніхто не здогадався, що вони вже майже великі.

Коронавірус не так сильно звузив можливості для спостереження за світом поза межами України, як може здатися. Кордони і Британії, й Танзанії відкриті для нас, ми зараз маємо з обома країнами пряме авіасполучення. Але особисто ви де хотіли б опинитися?