Президент Зеленський, неочікувано для багатьох оглядачів, 9 березня ц.р. на пресконференції за результатами Всеукраїнського Форуму
"Україна 30. Культура. Медіа. Туризм.» заявив про свій намір провести зустрічі окремо з кожним з учасників Нормандського формату. Мовляв, «гора не йде до Магомеда, то доведеться йти до гори». Така не підготовлена, як виявилося, і навіть спонтанна, ініціатива була сприйнята неоднозначно в експертних колах України. Одні затято критикували, у тому числі й автор цього матеріалу, інші доводили, що раціо там є.
Проте за декілька тижнів після того, як ідея була пущена «в люди», нічого не трапилося. Ні з ким Президент України переговорити не зміг.
Більше того, після загибелі під Шумами чотирьох українських військовослужбовців, Президент Зеленський 26 березня ц.р. знову заявив про свій намір найближчим часом переговорити з лідерами усіх держав нормандського формату. І … знову тиша.
Натомість Кремль зробив «хід конем», анонсувавши, і блискавично реалізувавши план по перехопленню дипломатичної ініціативи в України, провівши відеоконференцію з лідерами Німечини та Франції.
Подія не пересічна. Тому варто розібратися що ж насправді відбулося по формі і по суті.
По формі.
Насправді, це не перша така тристороння розмова. Президенти Росії і Франції та канцлерин Німеччини і раніше спілкувалися у тристоронньому форматі. Причому неодноразово і з різних питань. На піку внутрішньополітичної кризи в Білорусі, наприклад, така розмова відбулася 18 серпня 2020 року, і вочевидь там завданням Кремля було на упередження зупинити європейців у їх намірах якимось чином допомогти білорусам звільнитися від тирана Лукашенка.
Були такі розмови й по Ірану, Лівії тощо. Говорили звичайно і про Україну.
За Президента Порошенка його контакти з Президентом Франції та канцлерин Німеччини теж відбувалися регулярно. Перед погодженням так званого Мінську - 2 Меркель і Олланд навіть прилітали в Київ разом, щоб узгодити позицію з Президентом України.
Так що за формою нічого дивного в тому, що хтось зустрічається без когось не має. Звичайно, формула «Нічого про Україну без України» - це красиво. Проте в сучасному світі заборонити комусь обговорювати когось абсолютно не рельно. Так було й раніше. Так буде й завжди.
Водночас, набагато важливіше те, про що йдеться на таких розмовах, а головне які домовленості досягаються і які їхні інтерпретації подаються публічно.
А от тут, як уявляється, не все так просто.
Про зміст.
Прес-релізи на офіційних сайтах Кремля та Президента Франції і Канцлера Німеччини суттєво відрізняються.
По-перше. Порядок денний.
Як випливає з повідомлень наших німецьких і французьких друзів, відеоконференція була присвячена як мінімом семи питанням, COVID, Україна, Білорусь, Лівія, Сирія, Іран, Навальний. При цьому обговорення першого питання зайняло більшу частину часу, в силу спільного розуміння актуальності і глибини проблеми, а питання Навального французькою стороною навіть піднято на другу сходинку в шкалі пріоритетів, після COVID.
Водночас, згідно з російським прес-релізом, найбільш детальне обговорення відбулося саме «Українського питання». Більше того, росіяни виокремили тему стану відносин РФ з ЄС. При цьому заявлено про готовність Росії до відновлення «нормальної деполітизованої взаємодії з ЄС, якщо буде виявлена зустрічна зацікавленість».
Про що це свідчить? Скоріш за все про те, що сторони підходили до цієї розмови з різним уявленням щодо шкали своїх пріоритетів. Якщо для Росіян архіважливе питання - нав’язати свій Спутнік V, як своєрідну політичну зброю з армії soft power, продемонструвати свою готовність до повновлення business as usual з європейцями за умови їхньої відмови від України, то для німців і французів питання дотримання прав людини та повернення в русло дотримання міжнародного права Росією та в Росії було і залишається ключовим пріоритетом.
По-друге. Термінологія.
Звертає на себе увагу факт дедалі більшого акцентування уваги російською стороною на необхідності виконання так званого «Мінську - 2», в той час як німецька і французька сторони вживають загальний термін «Мінські домовленості», який вочевидь стосується всіх трьох мінських документів, зокрема Протоколу від 5 вересня 2014 року, Меморандуму з його виконання від 19 вересня 2014 року, які прийнято називати Мінськом - 1 або «мінськими угодами», та Комплекс заходів з виконання цих мінських угод від 12 лютого 2015 року.
З одного боку, ніби дрібниця. Водночас, це свідчення збільшення розриву між загальним розумінням сторонами Нормандського формату того, на основі яких документів має відбуватися повернення ОРДЛО в конституційне поле України. Росіяни воліють забути про мінські угоди, адже в них чітко проглядається, що саме Росія є стороною міжнародного конфлікту з Україною, і вона мала бути позбавлена контролю над відповідною ділянкою українсько-російського кордону ще у вересні 2014 року, в тому числі шляхом «запровадження зони безпеки в прикордонних районах України та Росії».
По-третє. Позиції сторін.
Президент Макрон та Канцлерін Меркель наголосили на необхідності для Росії «забезпечити дотримання режиму припинення вогню та врегулювати кризу відповідно до Мінських угод». Плюс вони акцентували увагу на необхідності «проведенння переговорів в Нормандському форматі».
Кремль повторив свої звичні мантри про «внутрішній конфлікт в Україні», необхідність «виконання київськими властями досягнутих раніше домовленостей», «серйозні занепокоєння у зв’язку з провокуванням Україною ескалації збройного протистояння» та «відмовою від перемир’я». Єдиний позитив, якщо звичайно хоча б щось у російській позиції можна вважати позитивом, - констатовано, що «політичні радники Нормандського формату продовжать спільну роботу».
І що ж в сухому залишку?
Виходячи з того, що передувало вчорашній відеоконференції трьох, як вона відбувалася, та як подано публічну верхівку айсбергу (а те, що про хід розмови повідомлено явно не все, не можна навіть сумніватися), варто зробити три ключових висновки.
Висновок номер один. Наші європейські друзі позицію тримають. Про жодну зраду України не може бути й мови. Як би цього не хотілося Кремлю. При цьому прірва в позиціях між ними та Росією росте.
Висновок номер два. Росії конче необхідно зупинити маргіналізацію своїх відносин з ЄС, зокрема з огляду на очікуване посилення тиску адміністрації Байдена, відтак Кремль вдався до серйозної активності, намагючись довести свою потрібність європейцям, зокрема в питанні боротьби з COVID, та врегулюванні міжнародних конфліктів, які турбують європейців. Водночас, виходити з України, навіть частково, політичної волі в Москві як не було, так її досі ще і не має. Причина очевидна - Путіну Україна потрібна для торгів з колективним Заходом про новий світоустрій, про які він спить і мріє щодня. Тому відпускати просто так, навіть за зняття санкцій він українців не буде.
І висновок номер три, неприємний для України. Дипломатія не справцьовує. Непророблені сирі ініціативи завершуються пшиком. Росія і досі, на восьмому році війни запросто перехоплює ініціативу тоді, коли їй це порібно. Відтак, слід невідкладно вносити серйозні корективи в свою лінію поведінки з нашими західними партнерами. Рецепти виправлення ситуації прості і давно всім відомі, - демонструвати історію успіху всередині країни, у тому числі посилювати власну інституційну спроможність, й узгоджувати заздалегідь з партнерами власні зовнішньополітичні ініціативи, перш ніж їх пускати публічно «в люди».
Воночас, і посипати голову пепелом причин теж немає. Принаймні поки що. Вчорашня відеоконференція Меркель і Макрона з Путіним підтвердила status quo. Воно не на користь Україні. Проте і не на шкоду.