Василь Палагнюк: Сьогодні такий стан у світі, як було перед світовою війною
Василь Палагнюк: Сьогодні такий стан у світі, як було перед світовою війною

Василь Палагнюк: Сьогодні такий стан у світі, як було перед світовою війною

Василь Георгійович родом із Кіцманя. Після закінчення дев’ятирічної освіти у місцевій школі приїхав до Чернівців, щоб вступити до художньо-ремісничого училища №5.

- Там я опановував спеціальність «ліпник-модельник». Ліпнину, яку вчився виготовляти, сьогодні ще можна побачити на старих австрійських будинках у Чернівцях. Паралельно з навчанням в училищі відвідував спортивну секцію, де займався боксом, - пригадує юначі роки пан Василь.

Загалом боксу чоловік присвятив 10 років, займався цим видом спорту з 16 до 26 років.

- Які найкращі результати мав з боксу? Я був чемпіоном Чернівецької, Львівської і Брянської (Росія) області. Але найвище досягнення – третє місце в Україні серед дорослих 1961 року, - пригадує свої спортивні успіхи чернівчанин. – Того ж року вступив до Львівського державного інституту фізкультури, який закінчив 1966 року. Згодом поїхав у Брянськ, куди переїхав мій тренер Сулімов із Чернівців. Ще коли ми з ним листувалися, він писав: «Приїжджай, тут квартиру отримаєш». І я приїхав, заледве там влаштувався на роботу. Спершу працював вчителем фізкультури. Через три роки отримав квартиру й обміняв її на чернівецьку. Відтак повернувся додому. Працював інспектором міського відділу освіти, директором дитячо-юнацької спортивної школи, головою Чернівецького міського комітету по фізкультурі і спорту, начальником управління у справах молоді і спорту Чернівецької ОДА, головою обласного спортивного клубу «Гарт», директором спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву із стрільби з лука…

Також В. Палагнюка  двічі обирали депутатом Чернівецької міської ради (1976-1984 рр.) та один раз – до обласної ради народних депутатів (1990-1995 рр.). Каже, ще балотувався до Верховної Ради, але не пройшов.

- Пане Василю, який маєте стаж роботи?

- Мій загальний стаж – 60 років, якщо захопити навчання у профтехучилищі, раніше це також враховували. Перебуваючи на пенсії, працював ще 13 років поспіль. Однак пізніше мені вже було бажано вийти на заслужений відпочинок, враховуючи вікові особливості.

- Не хвилювалися, що на заслуженому відпочинку залишитеся без зарплати, змушені будете виживати на одну пенсію?

- Я не можу сказати, що ми бідно жили. Дружина працювала у торгівлі, я – у спорті. Ростили одного сина. Тож реальний вихід на пенсію не був для мене болісним.

«Пенсіонер в Україні – найбільш обділена людина»

- Що можете собі дозволити, коли йдете у супермаркет і на що тратите найбільше?

- У мене дружина – торговий працівник продовольчих товарів. Вона у цьому розбирається, вона купує, а я можу лише піти з нею, щоб допомогти додому принести. Все. Чи на машині під’їхати, коли здійснюємо закупи, наприклад, картоплі на зиму. Звичайно, найбільші наші видатки – це харчування та комунальні послуги. Також ще за інтернет треба сплачувати, за дачу раз на рік, за гараж щомісяця по 100 гривень віддаю, і набирається чимала сума.

Буває, йду з дружиною в магазин, а вона каже, що суттєво підвищилися ціни на олію, курячі яйця, борошно, цукор... Тобто на ті продукти харчування, які необхідні в першу чергу.

Оце трохи додали до пенсії і ще планують. Я підтримую чинне керівництво держави  цьому питанні, бо пенсіонер – найбільш обділена людина, яка не може десь заробити, хіба діти допоможуть, але і дітям також потрібні фінанси.

Треба жити з оптимізмом навіть під час пандемії

- Як сьогодні, на вашу думку, пенсіонерам не потонути у безвиході, коли є чимало негативних зовнішніх факторів, на які неможливо впливати?

- Треба жити з оптимізмом. Якщо людина занурюється в якісь сумні думки та неприємні речі, то це дуже негативно впливає. Особливо ця пандемія вибиває з-під ніг землю, адже коронавірус дуже важко переносять люди похилого віку. Окрім того, хочу сказати, що і температурні коливання позначаються на самопочутті, ця весна досить неприємна у цьому сенсі.

Також негативно впливає і міжнародна політика. Ви знаєте, я ще й історик за фахом, заочно закінчував історичний факультет ЧНУ. І хочу сказати, що сьогодні такий стан у світі, як було перед Першою та Другою світовою війною. Коли держави між собою сварилися, воювали, захоплювали, вели політичні війни і це страшно було. Так само практично і зараз, з цією пандемією. Це все позначається на людях, особливо на мешканцях старшого віку.

Тому вважаю, що особливо людям старшого віку не бажано сидіти вдома, нидіти і плакатися. Треба йти до людей, щодня ходити пішки і не по 100-200 метрів, а хоч 1-2 кілометри. Необхідно відвідувати різні тематичні заходи і цікавитися всім, що відбувається в місті. Це підтримує людину духовно та морально. Інакше неможливо жити. Якщо починаєш впадати вже в якісь стреси, то вийти з цього дуже складно.

- Маєте зараз якесь захопливе заняття для душі?

- Коли гарна погода, то стараюся їхати на дачу. Ми там не вирощуємо великих врожаїв, але нам з дружиною приємно діткнутися до природи. І скажу, що колись дачі, здебільшого, брали ті люди, які звикли працювати на своїх ділянках, які є вихідцями з сіл. Ось я – з районного центру, у нас був досить великий город, 25 соток землі. Також я корову пас, тож до сільського господарства був і залишаюся небайдужим. А ось міські, хто в місті виріс, їх не дуже тягне копирсатися в городі. Моя дача на Цецино. В основному, на тих шести сотках сад, а також вирощуємо огірки, редиску, помідори. Коли працюю на землі – це приносить неабияке задоволення, бо милуюся природою і водночас радію її цвітінню та дарам. Це не значить, що працюю на дачі у поті чола, я працюю так, щоб мати приємність. Роблю те, що мені подобається.

Ось дружина підказує, щоб згадати про злодіїв. Зазвичай не було на дачі значних крадіжок. А оце прийшли зо пів місяця тому і побачили, як вирвали з м’ясом металеві решітки, які зварив для декору будиночка. Лавку вкрали з металевими боковинками, забрали красивий, великий, литий австрійський умивальник, який колись врятував від сміттєзвалища. Було дуже неприємно, навіть думав міліцію викликати. Звісно, стараюся не звертати уваги на це, щоб не псувати собі здоров’я та настрій. Тим паче злодіям все одно те вийде боком.

- Нещодавно видали фотонариси з історії боксу…

- Так, я є автором видання «Фотонариси з історії боксу в Чернівцях і на Буковині». Два роки працював над створенням альбому, а п’ять років шукав гроші. Ця книга цікава, насамперед, боксерам Чернівців. Бокс уперше з’явився у Чернівцях 1931 року, це був румунський період. І в районі Головпоштамту був відповідний спортивний зал. А потім уже бокс найбільше розвивався після 1945 року, тобто після війни, коли у Чернівцях було багато військових.

Також у виданні зафіксовано мій особистий період – з 1960 по 1970 рік, коли 10 років поспіль займався боксом.

Тішуся, що залишив для нащадків таку книжку. Чому для мене це важливо? Тому що бокс дав мені дуже багато. Я став активним, сміливішим, аніж сільська дитина. Ось наведу один приклад. Виходжу на ринг і заздалегідь знаю, що опонент сильніший за мене. Але мушу вийти, пересилюючи себе, тому що мені соромно буде спасувати перед труднощами та й від тренера буде непереливки. І оце виробило характер і створило мене як людину.

- Знаємо, що і зараз готуєте до друку нову книгу. Про що вона?

- Уже майже готова книга в мене. Це маю дев’ять похресників. Вважаю, що досить багато, враховуючи, що хрестили їх тоді, коли був членом комуністичної партії. Лише за одного могли виключити з партії і вигнати з роботи. Але чомусь не боявся. Звичайно, думав про ймовірні наслідки, але не особливо. Якби дуже боявся, то не погоджувався б. Та хіба міг відмовити друзям, які мали дітей? Оце приїхав з Брянська і тут вперше 1969 року запросили стати хрещеним батьком. Це дитина мого товариша, з яким навчалися у Кіцманській школі, потім у Львові навчалися, лише в різних вузах, але жили рік на квартирі. І так вийшло, що з часом у мене їх з’явилося дев’ятеро. І колись похресникам робили подарунки, але за радянські часи то все було втрачено. Тож вирішив написати про цих дітей книгу, щоб про них та їхніх батьків дізнався весь світ.

- Якби мали необмежені повноваження та ресурси, то що б першочергово зробили для міста, країни?

- Насамперед, найголовніше поповнити бюджет країни. Відтак підвищити зарплати і пенсії людям. Це потрібно у першу чергу для поліпшення життя. Також необхідно подолати корупцію, яка захлеснула нашу державу. Однак Україна – неймовірна і багата на чорнозем, корисні копалини та хороший працьовитий люд, який цінують у Польщі, Угорщині та інших державах світу. То чому не можемо собі раду дати? Поки не подолаємо корупцію - не буде порядку. Звісно, ще й Росія своїми військовими діями не дає нам нормально розвиватися.

- В які часи вам легше жилося?

- У радянські часи ми, люди, які працюють, були майже в однакових умовах. Не такою разючою була різниця між багатшими і бідними. Багаті навіть боялися показувати свої статки, тому що комуністична партія це присікала. А зараз не скажу, що погано. Але оце, що одні злидарюють, а в інших безкінечне збагачення, оце дражнить людей і розколює суспільство, тоді як необхідно бути дружніми, активними і радіти життю.

Ольга ШУПЕНЯ

Теги по теме
Спорт Общество Бокс
Источник материала
Поделиться сюжетом