Руксандра Лупул – молдовська Роксолана

1992 року мій земляк, кіцманський письменник і перекладач Іван Кушнірик, подарував мені книгу румунської письменниці Ельвіри Богдан «Князівна Руксандра», яку він переклав на українську мову. Йдеться у ній про трагічне кохання молодшої доньки молдовського господаря Василя Лупула (1634-1653 рр.) та старшого сина гетьмана Богдана Хмельницького – Тимофія (Тимоша).

Для того, щоб оцінити всю велич і красу цієї історичної постаті (мені видається, що вона повторила шлях української Роксолани, тільки він виявився надто коротким і трагічним), варто знайти цю книгу та прочитати.

Лише рік і два місяці тривало сімейне щастя Руксани і Тимоша, адже 26 жовтня 1653 року він загинув у Сучаві під час жорстоких боїв, коли зі своїм козацьким військом захищав свого тестя Василя Лупула від суперника у боротьбі за воєводський престол Георгія Штефана (Великого). Сили були надто нерівні, на боці останнього були війська волохів, угорців, німців і головного суперника Тимоша у боротьбі за серце Руксандри – польського шляхтича Вишневецького, сина князя Яреми.

Згорьована смертю чоловіка князівна передчасно народила мертвими двох синів-близнюків і на тому закінчився славний рід гетьмана Богдана Хмельницького. Нагадаємо, що 1685 року у Кам’янці-Подільському турки стратили і Юрка, молодшого сина гетьмана, в якого не було дітей.

Залишок свого життя Руксандра, за книгою Ельвіри Богдан, провела самотньою на чужині, у маєтку в Делянах (Делені) до 1687 року, що дістався їй від батьків. Увесь цей час її розшукував розлючений шляхтич Вишневецький, якому вона тричі відмовила у домаганнях руки і серця. Саме один із загонів ляха Вишневецького знайшов Руксандру та позбавив життя, відрубавши голову. Так трагічно закінчилось життя сильної жінки того часу. Народившись і проживши у розкоші 25 років, потім вона була глибоко нещасною та самотньою. У багатьох архівних матеріалах та друкованих виданнях її часто називають Роксандрою, або Розандою.

Очевидно, у читачів виникло запитання, чому згадав ці події? Насамперед - через обов’язок перед поколіннями народів, які населяють Буковину, і нашими сусідами. По-перше, коли йдеться про великого воєводу Молдови Василя Лупула, то спадає на думку рідне село Ошихліби, що на Кіцманщині. Тут за деякими підрахунками мешкали понад 30 родин Лупулів. Інших таких сіл на Кіцманщині й Буковині немає.

По-друге, через згадку про Деляни (Делені). В деяких архівних документах періоду Румунії с. Ошихліби значиться саме так. Про це у своїй книзі «Село над Совицею», виданій 2004 року, наголошує Ростислав Дуб. Князь Йордакій Кантакузіно (найближчий прародич Василя Лупула) передав села Дубівці, Зеленів й Ошихліби у власність польського принца Чарторийського. Це і є першою письмовою згадкою про Ошихліби (2 листопада 1410 року).

Представники Лупулів – це неординарні постаті

Найповажнішою та освіченою родиною, безумовно, є династія Ярослава Лупула. Саме його син Тарас зумів сягнути найвищих вершин у науці і став професором, доктором політології Чернівецького університету. Донька Світлана – лікарка від Бога, практикує у Чернівецькому діагностичному центрі. Ще з дівчини-юнки всі відзначали її неймовірну красу і розум. І якоюсь мірою її образ навіть збігався з образом згаданої князівни Руксандри. Додамо також, що їхній рідний дядько Омелян є професором університету в м. Калгарі, що у Канаді.

Серед найвідоміших династій – безумовно, родина Василя Максимовича Лупула. Цей чоловік мав світлу голову та золоті руки. Під час румунського періоду він був технічним керівником місцевої спиртової гуральні, а згодом у часи СРСР – перебудував її на потужний консервний завод.

Також місцевий завуч сільської школи Олексій Денисович Лупул не захотів «виживати в умовах незалежної України» і з сином Сергієм розпочали власну справу. Сьогодні Сергій Лупул – знаний бізнесмен на теренах Кіцманщини і Буковини. А поважний 88-річний батько – другий за віком найстарший чоловік в Ошихлібах після останнього сільського ветерана Другої світової війни Василя Руснака (94 роки).

Не менш відома не тільки у селі, а й далеко за його межами, родина Дениса та Марти Лупулів. Його батько Никифор був заможним аграрієм ще за Румунії, мав 7,5 гектара землі. Денис ще юнаком не захотів служити у румунській армії, і разом зі своїми друзями, братами Василем й Іваном Ілюками та Якимом Лупулом – перейшов румунсько-радянський кордон у районі Снятина. Думали, що в СРСР буде їм ліпше. Та каральні органи совєтів визнали його румунським шпигуном і з 1940 до 1947 року Денис відбував на уранових шахтах Норильська. Після повернення все життя працював трактористом у місцевому колгоспі «Маяк». Його дружина Марта зараз найстарша жінка в Ошихлібах (91 рік).  

У післявоєнні роки (1944-1949 рр.) зв’язковою ОУН-УПА і персонально бойовика «Вовка» (Георгія Мариновича) була Штефанія Лупул (по чоловікові теж Лупул). Вона мала псевдо – Лисюня. Коли підпілля знищили, щоб уникнути покарання, давши згоду на співпрацю з КДБ, працювала таксисткою у Чернівцях. Як зізнавалась наприкінці свого життя пані Штефка, її чекісти «підкладали» під різних персон та чинів, примушуючи вивідувати для них інформацію. Сама ж Лисюня була жінкою вродливою і розкішною, тому чоловіки-начальники не могли встояти перед її чарами.

Неможливо оминути і непересічні постаті братів Ігнація та Онуфрія Лупулів. Їхній батько Михайло теж був заможним землеробом на хуторі Ізвори. За це братів «приписали» до ОУН-УПА і присудили по 25 років каторги. Онуфрія не врятували навіть заслуги перед СРСР, він був відважним воїном на ІІІ Білоруському фронті під час Другої світової війни. Мав медалі: «За відвагу», «За взяття Кенігсбергу», «За побєду над Гєрманієй», але - марно.

Найбільшим благодійником не тільки в Ошихлібах був Денис Васильович Лупул. Десятки нужденних завдячують йому за допомогу під час будівництва власних домівок. Пізніше у Драчинцях, де був головою колгоспу, незаможні також відчули таку ласку. Насмілюсь порівняти його із володарем Молдови Василем Лупулом, який, за описом письменниці, славився не тільки хоробрістю, мужністю, шляхетністю, а й великою гостинністю та щедрістю.

Цікавими є факти і про Марію Самойлівну Лупул. Вона теж належала до сільських красунь і це її занапастило ще в молоді роки. Було невдале заміжжя, було безліч коханців і дітей народжувала також. Самій було важко доводити їх до ладу. Тому 1980 року вона пише скаргу Генсеку КПРС Леоніду Брежнєву про те, що місцева влада не може визнати справжніх батьків її дітей. А за її переконаннями: перша дитина від начальника районної міліції, друга – від голови колгоспу з Кліводина, третя – від самого районного партійного секретаря... Галасу і балачок було багато, але діти так і росли без батьків. Лише допомогли збудувати невелику хатину. Згодом її прихистив сільський ветеран ще Першої світової війни Корнилько Ключинський і вдова на певний час притихла.

Пригадаємо також представника сучасного покоління Мирослава Васильовича Лупула (відставного міліцейського полковника і сина Василя Ігнаційового), який разом із кубанськими та єнісейськими козаками у Москві будує наперекір Кирилу українську церкву. І вже попросили Томоса у Варфоломія.

Були два Лупули і серед моїх однокласників. Весельчак і гармоніст Василь (Михайлів) після школи здобув професію і працював газоелектрозварником. А коли у сім’ї сестри трапилось горе (загинув 24-річний чоловік), віддав їй успадковану батьківську хату і виїхав на північ СРСР. Там і прожив все життя, там і похований.

А ось Анатолій (Павлів) – мій найближчий сусід і товариш, сьогодні у 68 років працює на фірмі у Лужанах, бо на мізерну пенсію не виживеш. Свого часу з останніми керівниками консервного заводу Калиною Кишкан, її заступником Василем Міциком намагався втримати підприємство у робочому стані. Але тодішня влада знайшла якогось інвестора з Маріуполя, який довів унікальне підприємство до банкрутства.

На превеликий жаль, Анатолій Павлович не витримав навантаження і раптово помер у великодній понеділок, 3 травня 2021 року. Щирі співчуття родині покійного товариша. Вічна пам’ять!

Завершуючи свою розповідь підкреслю, що і давні згадані історичні постаті, які жили у важкий, трагічний період ХVII століття, і неординарні образи моїх земляків ХХ – початку ХХІ століття, заслуговують на повагу і шану. Всі вони були і є достойними людьми, тож гідні заслуженої пам’яті нащадків.

Василь Мойса, с. Ошихліби

 

ФОТО:

1. Професор Калгарського університету (Канада) Омелян Лупул та його племінник Тарас Лупул, професор ЧНУ.
2. В. М. Лупул з першим директором заводу А. Яковенком (сидять), 1948 р.
3. Перший ошихлібський політв’язень СРСР Д. Н. Лупул (1939-1947 рр).
4. .
5. Ошихлібський благодійник Денис Васильович Лупул (1960-1993рр.)