"На фінал з Динамо добиралися з пригодами".
Творив вінницьке диво, захоплювався біохімією, вчив юного Пятова і тягнув пенальтіFootball.
ua розповідає історію однієї з найбільш відомих постатей футболу Вінниці.Він закінчив школу із золотою медаллю, а згодом продовжив навчання у двох провідних вузах країни на зовсім не спортивних факультетах: біохімія та іноземні мови.
Наука не заважала йому будувати успішну футбольну кар'єру: у 15 років дебютував за дубль київського Динамо, викликався у юнацьку збірну СРСР, а згодом зіграв у фіналі Кубка України.
Володимир Циткін вважався фахівцем з пенальті — саме за його участю відбулися чи не найбільш епічні серії післяматчевих ударів з позначки в історії українського футболу.
Завдяки цьому голкіпер став улюбленцем Вінниці, яка у середині 90-их переживала справжній футбольний бум — Нива дивувала всю країну.
Протягом десятиліття Циткін працював із воротарями у юнацьких збірних України, донедавна вів футбольний блог на одному із сайтів, а навесні "розірвав" Другу лігу разом із винницькою Нивою вже у якості тренера.
Володимир Борисович прийняв наприкінці січня кризову команду на дні таблиці, проте без розкачки і тривалої підготовки зробив її одним із лідерів своєї групи.
І здається, що це далеко не межа.
Домовляємося на інтерв'ю одразу після матчу Ниви у Львові проти Карпат.
Якщо більшість тренерів не готова була б говорити через емоції та нерви, то Циткін не бачить у цьому жодної проблеми.
Згадуємо його спілкування з Яшиним, незвичні відносини з Колотовим, особливе ставлення до Школьникова, а ще лід замість трави у Комарному, пропущений гол через усе поле від воротаря та футбольне вбивство у Полтаві.
Подій настільки багато, що з'являється переживання — як вкластися у регламентовані півгодинні рамки.
Ниві ще ж треба повертатися додому.
"Спочатку я трохи сумнівався — все-таки президент на полі".
- Щойно закінчився сезон для вашої команди.
Як оціните його?.
- Якщо я скажу, що погано, то це буде неправда.
Якщо скажу, що усім задоволений, то теж кривитиму душею.
За п'ятибальною шкалою поставив би нам "четвірку".
Це результат роботи всього клубу, зокрема президента, який створив належні умови і вирішив проблеми фінансового характеру.
Зараз їх майже не існує.
Це означає, що хлопці працюють і не задумуються над тим, що у них буде вдома.
- Коли ви бралися за цей проект, мали сумніви?.
- Ні, адже я знав більшість футболістів Ниви.
Познайомився з президентом, кілька разів зустрілися, обговорили принципи роботи.
З першого дня все пішло належним чином.
Почали формувати колектив, зробили ставку на вінницьких футболістів.
Декого, наприклад, повертали з-за кордону.
- Президенту Ниви Артуру Загорульку лише 28 і він паралельно є гравцем команди.
Одразу домовилися, що у роздягальні він передусім є футболістом?.
- Однозначно.
Дійшли згоди про це на самому початку.
Можу лише подякувати йому.
Артур — професіонал, людина футбольна, з доброю школою Шахтаря і Чорноморця, він грав у єврокубках.
Розмовляємо однією футбольною мовою.
Спочатку я трохи сумнівався — все-таки президент на полі… Ми знаємо кілька таких історій, зокрема, Владислава Гельзіна з Олімпіка.
У нас все по-іншому.
Коли Загорулько переступає поріг роздягальні, то стає футболістом, до нього такі ж вимоги, як і до всіх інших.
- У тренувальному процесі жодних претензій?.
- Абсолютно.
Сьогодні у грі з Карпатами він, наприклад, травмувався, але повністю виклався.
Мені зручно ще й тому, що в інших командах існують проблеми з комунікацією.
Передзвонити президенту, знайти вільний час… А тут президент постійно поруч, можу вирішувати усі питання напряму.
- Більшість вашої тренерської кар'єри минуло у роботі в збірних.
Не складно було перелаштуватися?.
- Певні труднощі відчув.
Тут не просто інша специфіка, це зовсім різні тренерські професії з різними підходами до тренувального процесу і комплектування.
Я працював тренером воротарів у клубах УПЛ, у збірній Молдови допомагав Семену Альтману.
Певне уявлення в мене було.
Використав знання, які отримав від своїх наставників, пропустив це через себе і почав роботу.
- У фінальну заявку на Євро-2020 потрапило кілька ваших вихованців.
У "молодіжці" з Андрієм Пятовим ви працювали дуже давно.
Зате порівняно недавно тренували Богдана Лєднєва, Дениса Попова і Миколу Шапаренка.
- Пятов у моїй молодіжній збірній був навіть не другим, а третім воротарем.
За спиною у Ширяєва і Богуша.
Проте Андрій — працьовитий хлопець і всього досягнув своєю працею.
Дуже радий за Попова і Шапаренка.
Але додам ложку дьогтю в медову бочку.
Вважаю, що за своїм потенціалом і Шапаренко, і Лєднєв зараз мали би грати на ще більш високому клубному рівні.
Це далеко не їхній максимум.
Можу помилятися, але мені видається, що Микола загубив 2-3 роки, а Богдан не може переналаштуватися на дорослий футбол.
Дениса Попова ж вважаю одним з найнадійніших захисників в українському футболі.
"Зателефонував клерк з УАФ і розповів, що я повинен приїхати".
- Зі збірними ви попрощалися спонтанно.
За кілька місяців до старту юнацького чемпіонату Європи припинили роботу з УАФ.
Осад залишився?.
- Так, він присутній.
Якщо я розповідатиму, як усе відбувалося, то не всі будуть задоволені, особливо один відомий у минулому львівський тренер.
Насправді комунікації не було ніякої.
Мені зателефонував якийсь другорядний клерк з відділу кадрів УАФ і розповів, що я повинен приїхати і підписати контракт на три місяці.
Я на це не пішов.
Просто не продовжити контракт вони не могли, адже ми пробилися у фінальну частину Євро.
Традиційно контракт підписували на рік, півтора.
А тут лише 3 місяці.
- Обурило таке ставлення?.
- Якби хоча б подзвонили, обговорили ситуацію, пояснили все.
Я себе поважаю і не хотів опускатися до цього.
- Для тренера юнацької збірної процес селекції є ключовим.
Як помітити 14-16-річного хлопця у провінційній команді і запросити його у збірну?.
- Все залежить від тренера.
Наприклад, коли у Львові був фінальний турнір ДЮФЛ, то я провів тут понад тиждень і передивився усі команди.
А так під час селекції ознайомився майже зі всіма хлопцями 1998 року народження.
Це орієнтовно 400-500 футболістів.
У збірній через мої руки пройшла сотня найбільш талановитих, звісно, з моєї тренерської точки зору.
Проблема в іншому — гравець у 14 років може щось показати, а потім згаснути.
І навпаки — приклад львів'янина Ореста Лебеденка є промовистим, коли він проявив себе пізніше.
А такі хлопці, як Шапаренко, Лєднєв, Топалов, Русин, Луньов або Чеберко вже у юному віці виділялися серед однолітків.
- Протягом десятиліття у збірних ви відповідали виключно за воротарів.
Назвете трійку улюблених?.
- Мені усі хлопці імпонували.
На перше місце поставлю Богдана Шуста.
Він зростав на моїх очах, ми дотепер товаришуємо.
Крім того, у Богдана чудові людські якості.
На друге місце поставлю усіх інших.
Чесно скажу, не було воротарів, з якими я мучився чи відчував дискомфорт.
Приємно на душі, коли хлопці ростуть.
Наприклад, Олега Білика я помітив ще дитиною, коли він грав за моршинську Скалу.
А зараз він, очевидно, стане першим номером в Олександрії.
"Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах".
- У футбол ви потрапили незвичним чином — побачили оголошення про набір у газеті.
- Я мав уроджені проблеми з серцем, тому мама серйозно побоювалася чи варто займатися професійним спортом.
Однак моя наполегливість і впертість дали результат.
Мама просто боялася, що одного дня я піду з дому.
Відтак, повела мене на футбол, хоча була впевнена, що нічого доброго з цього не вийде.
На щастя, вона помилилася.
- Ваш дитячий тренер В'ячеслав Семенов, який ставав чемпіоном Союзу із Зорею у 1972-му, називав вас своєю гордістю.
- Працювати під керівництвом В'ячеслава Михайловича — справжнє щастя.
Поталанило і з першим тренером — Віктором Несторовичем Шевченком.
Це батько Вадима і Віталія Шевченків, відомих судді і футболіста.
У нас був хороший випуск.
Зокрема, Олег Деревинський вигравав Кубок СРСР з Металістом.
Я пройшов чудовий вишкіл на дитячому рівні.
- Ви закінчили школу із золотою медаллю, а ще займалися баскетболом.
Як усе встигали?.
- Наша шкільна команда виграла першість Києва з баскетболу, мене кликали у баскетбольну збірну, але футбол пересилив.
Я навчався у київській школі №175 у спецкласі.
На 08:00 вирушали на базу, де відбувалося тренування.
Потім йшли у школу на другий урок, а згодом обідали.
Після 7-го уроку відвідували ще одне тренування.
Знаєте, як кажуть — якщо людина хоче щось зробити, то шукає для цього можливості.
Мені пощастило і з учителями, які постійно йшли мені на зустріч.
До того ж я в юнацьку збірну Союзу викликався, отже, пропускав чимало занять.
Потім, щоправда, наздоганяв.
Мені було цікаво вчитися.
- На цьому ваші успіхи в науці не обмежуються.
Ви закінчили два університети: КНУ імені Шевченка та Чернівецький національний університет імені Федьковича.
Факультети також обрали цікаві.
- П’ятеро однокласників вступали у київський інфіз.
Я почувався через це ніяково, вважав, що можу замахнутися на більше.
Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах.
Тому хотів паралельно обрати цей фах.
Але "чиста" хімія — не дуже прикладна наука для футболіста.
Інша справа — біохімія, це вже ближче до футболу.
Вступив з першого разу, жодних проблем.
Перші два роки провчився на стаціонарі, далі була армія, а останній курс завершував "заочником", адже грав у Чернівцях.
Там вступив у місцевий університет на факультет іноземних мов.
- У вашому оточенні футболісти часто читали книжки?.
- Зараз у Ниві намагаюся призвичаїти хлопців до читання.
Дехто впирається, а деякі гравці — дуже начитані.
Перекази про дурних футболістів — це міф.
Кожен вид спорту або професія потребують знання, а, отже, читання.
Все залежить від самої людини і її прагнення розвиватися.
"У Динамо навіть боявся в їдальню зайти".
- В дубль Динамо ви потрапили спонтанно — у 15-річному віці.
Допоміг випадок?.
- Виглядало все максимально дивно, але приємно.
За мною до школи приїхав Віктор Колотов — надзвичайно добра і хороша людина.
Сприймав його не як зірку, а як щось навіть вище.
Раніше таких людей я тільки з трибун стадіону бачив.
А тут він приїжджає за мною — я сідаю на літак і їду грати у Москву проти місцевого Торпедо.
Таким був мій дебют.
Лише згодом почав постійно тренуватися в дублі.
- В основі Динамо у той час виблискували Віктор Чанов та Михайло Михайлов.
Перетиналися з ними?.
- Раніше все виглядало інакше — я навіть боявся у їдальню зайти.
Чекав, поки вони вийдуть, а тоді вже сам заходив.
Почувався сором’язливо і фразу "смачного" важко було витиснути з себе.
Приїжджав на базу на рейсовому автобусі і радів, коли просто перетинався з глибами на кшталт Лобановського, Пузача, Колотова чи Михайлова.
- З Валерієм Васильовичем повноцінно жодного разу не спілкувалися?.
- У ті часи — ні.
У 2000-му році у складі Оболоні грали спаринг у Конча-Заспі проти національної збірної, яку тренував Валерій Васильович.
Ми перемогли 2:0, а в одному з епізодів я притримав м’яч, взяв паузу і не поспішав з введенням у гру.
Спочатку Сергій Ребров гукнув, мовляв, "давай швидше", а потім і Лобановський (посміхається).
Ще раз грали проти Динамо на Кубок.
Динамівці, які тоді виступали у Лізі чемпіонів, купили Георгі Пєєва.
В одному з епізодів зіштовхнулися з болгарином і він зазнав ушкодження — все-таки я трохи більший і важчий за нього.
- Отримали на горіхи?.
- Суддя навіть не свиснув, але Пєєв травмувався.
Після гри Валерій Васильович дочекався мене і пояснив, що у них на носі Ліга чемпіонів, а я травмую його гравців.
Все просто — якби Пєєв не полетів на мене, то не зламався б.
- У вашому житті було ще одне знакове знайомство.
Як вдалося зустрітися з Левом Яшиним?.
- Читав у дитинстві багато спортивних книжок про нього.
Яшина сприймав, як щось неземне, іншу галактику.
Я перебував у складі юнацької збірної СРСР у Новогорську.
Лев Іванович працював у спорткомітеті.
Можливо, його на наше тренування запросив Анатолій Бишовець, який тренував нас, не знаю.
Виходжу після заняття, а назустріч Яшин: "Ти воротар?" Перекинулися кількома словами, але ті емоції залишилися на все життя.
А ще Лев Іванович подарував фотографію з автографом — бережу її дотепер.
"Павлов просив, щоб ви йому подзвонили".
- На старті кар’єри ви перенесли кілька операцій.
Вони завадили вам повноцінно розкритися?.
- Це болісна тема, адже тільки на одному коліні я мав 7 чи 8 операцій.
Вже з рахунку збився.
У кожного є своє слабке місце — от я з колінами й намучився.
- Перша серйозна команда на початку ваших виступів — потужна першолігова Зоря.
- Я провів за луганців 4 гри.
Потрапив туди посеред сезону.
На жаль, то був не найкращий час Зорі — вони перебували у зоні вильоту, я почувався не дуже комфортно.
За луганців виступали, у більшості, вікові футболісти: Юрій Ярошенко, Олександр Малишенко, Володимир Кобзарєв, Валентин Єлінскас та інші.
Це чудові виконавці, у яких можна було повчитися футбольної мудрості, але загалом обставини для мого розвитку не назву ідеальними.
- Після "молодіжки" Динамо ви переїжджаєте у сусідній Ірпінь.
В одному з матчів проти Поділля трапився курйоз.
Кіпер хмельничан Валерій Фурцев відзначився голом у ваші ворота через усе поле.
Як це виглядало?.
- Збіг обставин.
Після тієї гри я одразу потрапив у лікарню.
Відбулося неприємне зіткнення з суперником, вдарився скронею.
Спочатку начебто почувався нормально, але з кожною хвилиною розумів, що просто пливу… А тут ще й холод сильний і вітер шалений.
Я вийшов трохи з воріт, Фурцев вибив м’яч, наш останній захисник намагався його перехопити і зачепив головою.
Траєкторія змінилася і я просто не встиг зреагувати.
- У 1990-му році ви переїжджаєте у Чернівці.
Той випадок, коли знайшли свою команду?.
- Буковина — дуже хороший період для мене в усіх аспектах.
Рідко так трапляється, коли воротар отримує естетичне задоволення від гри своєї команди.
Партнери, тренери, завжди забитий стадіон у Чернівцях — це фантастичні емоції.
Колектив був таким дружнім, що найбільше жовтих карток отримував форвард Віктор Олійник.
Чому? Бо був найбільш габаритним у Буковині і постійно заступався за маленького Віктора Мглинця, якого били захисники суперників.
- Творцем тієї Буковини був Юхим Школьников.
Якось ви навіть матеріал про улюбленого тренера написали.
- То була річниця до дня народження Юхима Григоровича.
Хтось зі знайомих журналістів попросив написати спогад.
Навіть від самого процесу написання я отримав задоволення.
Додаткова згадка про чудову людину.
Школьников багато разів допомагав мені і я міг звернутися до нього за порадою щодо будь-якого питання.
Юхим Григорович — не просто тренер, скоріше, як сучасний менеджер.
Як на мене, він міг працювати у серйозніших командах, але нагору його не допускали.
- У вас був варіант з Дніпром у 1993-му, але ви поїхали слідом за Школьниковим у Вінницю.
- Наприкінці сезону ми грали з Дніпром — після поєдинку до мене підійшов помічник Миколи Павлова, дав візитку і сказав: "Микола Петрович просив, щоб ви йому подзвонили".
Одна справа, коли тобі телефонують й інша — коли ти сам.
Думаю, що правильно вчинив і поїхав у Вінницю.
- Повертаючись до блогів.
Донедавна ви активно дописували для одного сайту.
Незвично бачити футболіста, який пише статті.
З чого почалися ці дописи?.
- Один знайомий журналіст сказав, що є майданчик для висловлення особистих думок.
А я маю певний погляд на речі, які відбуваються в українському футболі.
Своїх поглядів я не боюся, але інколи плюралізм думок є небажаним для оточуючих.
Тому намагаюся на телебачення не ходити.
Брехати не хочу і не вмію.
Говорити те, що думаю? Це хороший варіант.
Але інколи дратівливий для інших.
Свого часу писав про можливий розпад українських клубів, про олігархів, однак отримував у відповідь багато негативу.
Зараз можу сказати, що чимало прогнозів збуваються, але це мене зовсім не тішить.
"Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”.
- Вінницька Нива ваших часів вважалася грізною зброєю в українському футболі.
Вершина успіхів — вихід у фінал Кубка України та єврокубки.
Похід вінничан у Кубку кубків зупинив швейцарський Сьон.
Шансів було небагато?.
- Ми розуміли рівень суперника і не мали ілюзій.
Зате з Вінниці у Швейцарію вирушила наша делегація, частину якої складали друзі та бізнес-партнери президента клубу з агросектору.
Один із її членів не сумнівався у нашій перемозі: "Скільки там у їхньому місті населення? 13 тисяч? Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”.
А Сьон у тому сезоні став чемпіоном Швейцарії, грав у Лізі чемпіонів.
Так, ми могли поборотися, але вдома, я вважаю, вибрали неправильну тактику, запропонували їм атакувальний футбол і поплатилися: 0:2 і 0:4.
- Виходу Ниви у фінал Кубка України у 1996-му передувала епічна битва на стадії 1/16 фіналу в Комарному, що на Львівщині.
Пригадуєте той матч?.
- Основний та додатковий час поєдинку з Газовиком закінчився внічию 0:0.
А далі почалася комедія.
Жалкую, що відео не збереглося — ми грали у прямому розумінні на льоду.
У серії пенальті ми схибили наш останній п'ятий удар.
Тобто наступний влучний постріл суперника приносив їм путівку в 1/8 фіналу.
Проте місцеві вболівальники почали святкувати передчасно і кинулися на поле вітати свого голкіпера Тараса Чопика.
- Як вдалося пояснити, що це ще не кінець?.
- Судив ту гру Вадим Шельменко, з яким я грав ще в Ірпені.
"Вадиме, скажи, що треба ще один гол забити", — попросив рефері.
Витримали паузу, усі заспокоїлися, нарешті дозволили пробити.
Той удар я взяв, а наступним забив сам і ще раз відбив постріл суперника.
Ми висіли на волосині, але врятувалися (посміхається).
- У півфіналі того розіграшу Нива перемагає Шахтар, а ви знову стаєте героєм.
3:0 у серії післяматчевих пенальті — ви берете всі три удари.
- Я був дуже спокійним.
Якщо ми тоді програли б, то це було б вкрай несправедливо.
Напередодні матчу виникали різні підводні течії.
Дивна історія з так званим отруєнням донеччан, якого, як на мене, не було.
Не знаю чому, але відчував, що пройдемо далі, тому зберігав спокій.
Нива перемагала по пенальті в ті роки не тільки Шахтар, а і Динамо, і ЦСКА, і Прикарпаття.
То була наша фішка.
Взагалі не пам'ятаю, щоб ми програвали у серії пенальті.
- Обслуговував гру з Шахтарем Вадим Шевченко, син вашого першого тренера.
- Дуже поважаю Вадима.
На зорі моєї футбольної юності, коли мені було років 14, поїхали на гру в Рівне.
Нашу команду очолював Шевченко-старший.
На розминці у мене зламався шип на бутсі.
Вадим, який тоді виступав у Рівному, перебував на стадіоні і приніс мені у роздягальню свої "адідаси".
Потім неодноразово згадував ту історію.
- Фінал з Динамо склався не за вашим сценарієм — ви травмувалися, а Нива програла 0:2.
Що пішло не так?.
- Майже все.
Починаючи з екіпіровки, яку нам повинні були надати спонсори.
Вони запізнилися, форма виявилася неякісною, я так взагалі грав у своєму светрі.
Та й до стадіону з пригодами добралися, кружляли по Києву.
Не могли потрапити на арену, бо не мали міліцейського супроводу.
Відповідно і не встигли вчасно провести розминку перед грою.
Звідси і моя травма.
Словом, цей хаос відобразився на підсумковому результаті.
"Коли виконували третій пенальті, то хотілося сміятися, щоб не плакати".
- Вас за кар’єру кілька разів вилучали з поля.
У 90-их наші арбітри могли вразити неадекватністю?.
- У мене не дуже складалося з суддями.
Один арбітр, якого вже немає з нами, тому прізвище не називатиму, відверто нас засудив.
Нива тоді грала у Першій лізі.
Я не стримався і трошки придушив його.
- У прямому розумінні?.
- Так.
Отримав за це дискваліфікацію.
Розумію, що не треба цього робити, але в певних епізодах реально важко було тримати себе у руках.
- У 1996-му в поєдинку з Ворсклою у ваші ворота призначили три пенальті.
Хоч один з них був справедливим?.
- Ні (посміхається).
У тому матчі просто не було нічого спільного з футболом.
Коли виконували третій удар, то хотілося вже сміятися, щоб не плакати.
- Після шести сезонів у Вінниці ви їдете у Прикарпаття.
Ниву покидали через неприязнь до нового наставника Олександра Іщенка, який очолив команду?.
- Так, з першої зустрічі.
Не хочу вдаватися у подробиці, але Іщенко — не мій тренер, а я не його футболіст.
Анатолій Заяєв давно запрошував до себе.
В Івано-Франківську я відіграв лише кілька матчів.
На жаль, проект виявився не дуже серйозним.
- Ви закінчували кар'єру в київській Оболоні.
Як працювалося з Петром Слободяном?.
- Я отримав подарунок долі — приємна команда, класні тренери.
І Петро Слободян, і Володимир Мунтян.
За два роки піднялися з Другої ліги в елітний дивізіон.
Я ще встиг пограти півроку у Вищій лізі.
Не думав, що встигну.
- Останній матч ви провели у 36 років.
- Я пригадую свій заключний поєдинок, хоча на той момент не думав, що прощатимуся з футболом.
У кінці сезону виявилося, що необхідно робити чергову операцію на коліні.
Після неї зрозумів, що повернутися не зможу.