/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F81%2F643f163e46b6334925250033773e6e7b.jpg)
Євро-2021 і гопник-інгліш
Медійні матеріали про чемпіонат Європи з футболу, як і загалом спортивні публікації, особливо висвітлюють проблему, яка й загалом характерна для сучасних ЗМІ, але чомусь найбільше от саме для спортивної тематики. Те, що завжди змушує скреготіти зубами й підозрювати в авторів публікацій відсутність атестату про середню освіту.
Йдеться про передання іноземних антропонімів і топонімів (імен людей та географічних назв) українською мовою — як і російською для російськомовних публікацій.
Почнімо з близького, з братів-слов'ян. Ніби ж існує правило, згода: слов'янські прізвища прикметникової форми — а вони є в усіх без винятку слов'янських народів — передаються українською з закінченням “ий”, зокрема “ський” - ідеться про прізвища чоловіків. Мені не надто зрозуміло, чому роблять виняток.для таких самих прізвищ людей слов'янського походження, що є громадянами неслов'янських країн — історія склалася так, що всі слов'янські народи мають великі діаспори. Менше з тим, хоча би польські, словацькі та чеські прізвища прикметникової форми заведено передавати українською з закінченням на “ий”. Тим паче, що в переважній більшості слов'янських мов такі прізвища відмінюються дуже подібно до української мови.
Й от же дивно: в більшості ЗМІ щодо польських, словацьких, чеських політиків — усе гаразд, хіба що чеські прізвища типу Новотний, Опатрний тощо все ще даються важко. Скажімо, посла Польщі в Україні у наших ЗМІ звуть Бартош Цихоцький — хоча, все ж, коректніше було б Ціхоцький. А от коли заходить про футбол...
Наприклад, гляньмо, що писали про матч Швеція — Польща. Отут: “Але головна зірка поляків Роберт Лєвандовскі зумів красивим голом скоротити відставання”. Отут: “Голи: Форсберг, 2, 59, Классон, 90+4 - Левандовскі, 61, 84”. Отут: “На 2-й хвилині Еміль Форсберг розпечатав ворота Войцеха Щенсни ударом метрів з 12 після сольного проходу... а потім і добивання їхньої головної зірки Роберта Левандовські прийшлися в поперечину”. Вже прогрес: не “скі”, а “ські”. Хоча у родовому відмінку мало би бути не лише “Роберта Левандовсього”, а й “Войцеха Щенсного”.
Отут: “Роберт Левандовскі”.
А тепер — гранди. Отут. Спочатку з'являється “кут воріт Войцеха Щесни”. Потім — “удари Роберта Левандовськи”. Ще потім — “удар Пьотра Зелінскі”. У наступному абзаці той Пьотр міняє прізвище, й з'являються вже “удари Зелінськи” (може, малися на увазі удари по-зелінськи, фірмові якісь?). А там і зовсім драма: “Знову Щесни пробив Форсберг”. Хто кого пробив і чим, де називний відмінок, а де знахідний — не питайте. Ну, й ще двічі фігурує “Левандовськи”.
А тут уже ціла колекція буцімто польських прізвищ (орфографію збережено): Щесни, Берешиньскі, Южвяк, Крихов'як, Свідерські, Зьєлінскі (ой людоньки!), Левандовскі, Скорупські, Фабьянскі, Давидовіч, Кендзьора, Козловські, Лінетти, Рибус, Лахета, Франковські, Ковнацкі, Шверчок. Отут практично те саме, тільки російською мовою, й ще є Швидерски.
То, все ж, “ськи”, “ські” чи “скі”? Повне враження, що транскрибували з польської на українську через російську, та ще й різні люди. Язика зламаєш. Бо мало б бути Щенсний, Берешин(ь)ський, Юзьв(')як, Крихов(')як, Зєлін(ь)ський, Левандовський, Скорупський, Фабянський, Давидович, Козловський, Франковський, Ковнацький. А можливо, й Лінеттий — радше за все, поляки відмінюють і це прізвище. От уже й звичні прізвища, приємні й для вуха, й для язика, й, головне, у правильній транскрипції.
А ще С(ь)відерський та Сьверчок, бо м'які свистячі звуки в польській мові шепелявлять, але не до тієї міри, щоби їх передавали через шиплячі, та ще й тверді — принаймні, не заведено так.
А після матчу Швеція — Польща посол Швеції в Україні оприлюднив мем. Як звуть того посла? Респектабельне видання пише, що Тобіас Тайберг. Якось не по-шведськи звучить? Залізаємо в гугл — з'ясувати, як його прізвище пишеться в оригіналі. Гугл дає пораду: а може, Тіберг? Але, все ж, дає перелік ЗМІ, які пишуть про Тайберга — здебільшого російських, але й шановних українських.
Так, після переходу за порадою гугл дає посилання на статті про посла — й теж багато посилань на матеріали ЗМІ. Українська вікіпедія дає його прізвище як Тиберг, так само дають його “УП” та “Європейська правда”. Судячи з вікіпедії, в оригіналі воно — Thyberg.
А от “Дойче Велле” називає посла Швеції Тобіас Тюберг. А це видання зазвичай точне в переданні власних імен, та й із германськими мовами знайоме найкраще. Бо в усіх скандинавських плюс фінській, а також у нідерландській мовах літера “у” позначає звук, найбільш схожий на нейотоване “ю”.
Гаразд, про це можна не знати — але звідки взявся Тайберг? Усе, що написане латинкою, читаймо на англійський манер?
Як тут не пригадати проведений за часів Януковича такий самий чемпіонат Європи з футболу 2012 року, який приймали міста України та Польщі. Тоді на Трухановому острові в Києві для шведських уболівальників улаштували табір, де вони могли мешкати під час чемпіонату. Провладна пропаганда тоді на всі лади розхвалювала цей табір — от, мовляв, яку гостинність виявила влада Партії регіонів.
Особливо тоді пишалися — з численними репортажами й фотознімками, - як усі написи в таборі спеціально для шведських гостей було продубльовано “їхньою” мовою. Їхньою в лапках — бо це була англійська мова, жодного слова шведською в тому таборі не було — в облаштованому спеціально для шведів і за фінансового сприяння посольства Швеції таборі. Ніби ніхто — ну геть ніхто — ані в посольстві України у Швеції, ані в посольстві Швеції в Україні не міг перекласти простенькі написи саме шведською. Така от була розпіарена й розрекламована “гостинність”.
А все було просто: “проффесорам” із тодішньої влади просто й на думку не спало, що існує така мова — шведська, й для шведів рідною мовою є саме вона.
Але гаразд: “проффесори” гімназіїв не кінчали, в них були інші “університети”. Але ж чимало авторів ЗМІ продовжують їхню справу — вочевидь, виходячи з тієї самої настанови, що “є наша мова — російська, й є їхня мова — англійська”. Така от простенька бінарна картина світу. “В них усіх долари, тож і в нас у колишньому СРСР мусять бути рублі” - з тієї самої серії, неодноразово чуте. Картина світу типових “новых русских” 1990-х років — таке враження, що в багатьох наших ЗМІ вона застигла. Оце намагання прочитати будь-які латинські написи на ламаний-переламаний англійський манер — воно саме звідти, від “крутих пацанів 1990-х”.
А ще таке враження, що чимало журналістів і в руках ніколи не тримали атлас світу. Бо, здавалося би, чи є що-небудь простіше — звірити топоніми, тобто географічні назви, з мапою. З bona fidе, а не з якоюсь лівою. Тоді не з'являлися б у наших ЗМІ польські міста Вроклав та Катовіс, а з'являлися би Вроцлав та Катовіце, а то й Катовиці. Не було би в публікаціях чеських міст Жаблонек та Ліберек, а були би нормальні Яблонець та Ліберець. Не страждали би читачі, намагаючися збагнути, що то за угорські міста Місколк та Дебресен, а зустрічали б у ЗМІ нормальні Мішкольц та Дебрецен. Не гадали б, де це в Латвії Желгава, Льєпажа та Мацсалака, бо одразу дізнавалися би: це — Єлгава, Ліепая та Мазсалаца.
А от як ви гадаєте, хто така Ірена Джарокка, з якої вона, принаймні, країни? Тримайтеся міцніше: це — відома в минулому польська співачка Ірена Яроцька.
Коли є час та натхнення, можете запустити в гуглі всі згадані потвори й насолоджуватися десятками сторінок результатів — вечір позитивного настрою вам гарантовано. Далі на захід не йду — бо з назвами французьких, іспанських, португальських, та й німецьких зі скандинавськими, міст чого тільки у ЗМІ не витворяють — рівно як і з іменами громадян цих країн. І знову: є ж мапи. Є вікіпедія — вкрай неточна за фактажем, але стосовно назв та імен безпомилкова. Дві хвилини справи максимум. Якщо ж ідеться про діяча, який іще не встиг або не став “вікіпедизуватися”, то не гріх і до посольства зателефонувати, перш ніж копіпейстити сумнівне джерело в темпі “дайош-дайош”.
Й от що спало на думку: ще більше така сама картина спостерігається в російських ЗМП, тобто засобах масової пропаганди. Цілком може бути, що вони навмисне транскрибують слов'янські імена, прізвища та назви так, щоби вони звучали якомога не по-слов'янському. Щоби переконати: слов'яни — то лише тріада “росіяни-українці-білоруси”. Адже саме таке розуміння слова “слов'яни” російська пропаганда й навіює. Звідти, найімовірніше, й підкреслене невідмінюванння польських прізвищ на “skі”, й форми родового відмінку “у Барбары Брыльски”.
До речі, білоруські прізвища прикметникової форми теж білоруською мовою мають закінчення “і”. Але в російських медіа, та й в українських так само, ви ніколи не зустрінете білоруса Маліноускі — тільки Малиновського. Бо це ж - “миодіннарод”, чи не тому?
І ще одне припущення: наші спортивні журналісти найбільше з усіх копіюють із російських першоджерел та орієнтуються на них — бо ж не політика.
Фото: Flicker

