Ціна життя 20-річного хлопця і 50-річного чоловіка – однакова
Ціна життя 20-річного хлопця і 50-річного чоловіка – однакова

Ціна життя 20-річного хлопця і 50-річного чоловіка – однакова

Якби цього свята не було, то його варто було би запровадити. Бо роль захисника Вітчизни з початку збройного протистояння на сході України незрівнянно зросла і набула нового значення.

З початком російської агресії в Криму та на сході України чимало патріотів добровільно йшли захищати кордони нашої Вітчизни, знаючи, що заплатити за це можуть здоров’ям і навіть власним життям. Не відгородився від навислої над Україною загрози втрати суверенітету полковник у відставці, колишній заступник командира 66-ї механізованої дивізії Андрій ДІДУШКО (на фото). У військкоматі йому вказали на вік, однак він добився свого і повернувся на службу у Збройні сили України і більшість часу з 2015-го по 2019 рік провів на передовій. Що спонукало полковника Дідушка до такого рішення?

Вік патріоту не перешкода

– Досі важко забути ту тривогу, коли розпочалося російське вторгнення. В цій ситуації були чоловіки, які всіляко уникали мобілізації. На відміну від них, ви пішли добровольцем. Чому?

– Відповідь надзвичайно проста. Зі вступом до військового училища я все життя готувався до захисту своєї Вітчизни. Пройшов усі етапи кар’єрного зростання – від взводу до заступника командира дивізії. І коли розпочалися бойові дії на Сході, без роздумів і вагань пішов до обласного військкомату, пройшов медичну комісію і задекларував бажання повернутися на службу у Збройні сили України. Однак на той час мені вже виповнилося 56 років. Звісно, мені вказали на вік. Але я не збирався відступати. Поїхав до Києва, добився прийому в керівництва Генштабу. Зустрівся з генерал-лейтенантом Іваном Чубенком. Розповів про те, що по мобілізації до війська забирають молодих чоловіків, які не мають бойового досвіду, я ж віддав службі у Збройних силах понад 26 років. Генерал зателефонував комусь й обнадіяв: «Повернетеся на Буковину, зайдіть у військкомат і напишіть рапорт, а там побачимо». Це був серпень 2015 року. До речі. До того часу я провів сина Віктора на війну, а ще двох племінників – Андрія і Сергія. Між іншим, Андрій згодом став Народним героєм України.

Тоді, пригадую, відбулося наше знайомство й ексклюзивний проєкт…

– 2015 року я працював цивільним співробітником обласного військового комісаріату. З самого початку усвідомлював, що найслабша ланка у нашому протистоянні з проросійськими збройними формуваннями – інформаційний голод. Щоб ліквідувати цю прогалину – потрібно надати солдатові доступ до інформації. Адже в окопах і бліндажах не було доступу ні до радіо, ні до телебачення, ні до Інтернету. На той час Донецьку телевежу захопили сепаратисти, на Карачун-горі – її підірвали… Сигнал з українського боку практично не доходив, отож єдиним джерелом надходження інформації до військових підрозділів могло бути друковане слово. А його в окопах і бліндажах немає. Виникла ідея, я прийшов до редакції найближчої до військкомату газети «Буковина», обговорили питання з головним редактором і вирішили видавати як додаток до неї інформаційний бюлетень «Захисник». Виходила він на спонсорські кошти. Світ побачили 24 випуски. Як з’ясували пізніше, це був правильний хід. Бо волонтери довозили видання у підрозділи на передову, а з нього бійці дізнавалися про новини у державі, області…

Коли військові відчувають, що про них дбають, вони готові до кінця боронити свою Вітчизну

– Чи мала продовження ваша ідея, коли ви повернулися на службу?

– За весь період повернення до війська я не служив у кабінеті, а постійно був на передових позиціях – від Станиці Луганської до Маріуполя. Немає такого ротного опорного пункту, де б я не був. Коли ж приходив до солдата й цікавився, а що він читає, то чув здебільшого, що читає все, що знаходить. Наприклад, книги з розбомбленої сільської бібліотеки. Адже їм, за винятком бойового чергування, потрібно читати, щоб зайняти себе, відволіктися від дійсності. І великою проблемою було те, що військові не отримували інформації взагалі. Крім того, у ротах не було офіцерів, що відповідали за морально-психологічне забезпечення. Отож, коли приїздили на передову, то привозили газети зовсім несвіжі, але бійці читали їх із захопленням.

Я доповів про це командуванню. І почув у відповідь: «А де брати кошти?» Почали шукати патріотично налаштованих людей. Знайшли в «Нафтогазі» одного керівника і менеджера з інформаційного забезпечення Максима Білявського, вони один раз у місяць виділяли гроші на друкування 20 тисяч примірників газети «Народжені вільними».

Ефективність присутності Центру

Чим займалася ваша група у Збройних силах України?

– Мені доручили сформувати Центр морально-психологічного забезпечення, в якому очолив відділ спецпропаганди. До нього входили кілька фахівців, у тому числі військовий капелан. Ми часто діяли у режимі пожежної команди. Ось, до прикладу, ширилися чутки, що військовослужбовцям заборонили стріляти у відповідь під час «шкільного», «хлібного», ще якогось перемир’я. Протилежна сторона ніколи цих домовленостей не дотримувалася, а в наших рядах роздули цю проблему до небес. Мовляв, у військових забрали патрони, залишивши багнети і саперні лопатки. Резонанс був неабиякий – почали протестувати дружини й матері військовослужбовців. Між тим, було чітке розпорядження головкому, коли дозволено застосовувати зброю. Йшлося, що вогонь у відповідь відкривають, коли є реальна загроза життю і здоров’ю військовослужбовців за рішенням командира підрозділу. Але нижчі чини внесли свої корективи й дійшло до абсурду. І тоді начальник генерального штабу генерал армії Віктор Муженко створив групу, яка доставила наказ до кожного взводного опорного пункту, котрий роз’яснював механізм застосування зброї. Наказав, якщо команди командирів будуть відрізнятися від моїх – сигналізуйте напряму невідкладно. Група поїхала по передовій, роз’яснили військовим. І тоді настрій швидко піднявся в оборонців.

– Чи часто доводилося контактувати з місцевим населенням?

– Ми з місцевим населенням не працювали, але зустрічалися з людьми. Маю позитивні й негативні спогади. Наприклад, поверталися ми на позиції біля Бахмута. Зупинилися на автобусній зупинці у селі Кодима, щоб одягнути бронежилети і шоломи. Знали тоді, що деякі місцеві люди доносять про пересування українських військових ополченцям. Помітили, як неподалік жіночка проїхала на скутері, побачивши нас, відразу комусь зателефонувала. На жаль, не надали цьому значення і спокійно поїхали далі. І тут у наш бік полетіли п’ять 120-х мін. Ніхто, правда, не постраждав, крім автотранспорту. Однак були й позитивні випадки. Поверталися з передової, зайшли до придорожнього кафе випити кави. Зустріли водія «Опель-Кадета» з дружиною. Вони помітили військових і розповіли, що закололи свиню. Вирішили половину віддати військовим, а ще везли цибулю, картоплю, моркву, буряки… Не знаю, чи є ще аналоги у світовій історії, коли так військовим допомагали волонтери.

Бійці готові до наступу

– Чи всі проблемні питання, які виникали у бригадах, вдавалося вирішувати?

– Хотілося б. Але більшість вирішували. Ось, наприклад, один військовий пробув на передовій вісім місяців, а йому не видавали посвідчення учасника бойових дій. Від цього страждала родина, бо платила повним коштом тарифи. Вирішили. Інший випадок. У 54-й бригаді старший за віком боєць пожалівся нам, що написав рапорт командирові на відпустку, позаяк виходила заміж його донька. Втрутилися, рапорт йому підписали. Він так втішився. Підійшов до нас і каже: «Йду швиденько долагоджу двигун БМВ, щоб військові мали на чому пересуватися». А ще до 2016 року на передовій військовим видавали по півтора літра води на добу. Як влітку, так і взимку. Літом цього було явно замало. Написали доповідну і рішення було прийнято. Допомогли налагодити харчування. Ми про всі недоліки доповідали генералу армії Муженку,  він обов’язково реагував. Навіть на зауваги капелана. Таких випадків були сотні.

Ви прослужили ще 4 роки. Як змінилося за цей час українське військо?

– Коли були примусові мобілізації, спостерігали прояви аватаризму. Пізніше люди, підписуючи контракт, стали вмотивовані. Виросло грошове забезпечення. Рядовий «на нулях» отримував 24-26 тисяч гривень. Плюс ввели мотиваційні доплати – тисячу додавали за участь у бойових діях щодня, за знищену ворожу техніку. Наприклад, у 128-й Закарпатській бригаді захопили танк. За це виплатили 120 тисяч. Але солдати ці гроші собі не забрали, вони віддали їх у фонд поранених. Це неписана традиція. Бо розуміли, що на місці поранених міг бути кожен. По-друге, на початку війни була зношена радянська техніка. Потім надійшла сучасна бронетанкова техніка, протитанкові засоби – «Стугни», «Джавеліни».

 Анатолій ІСАК

Ціна життя 20-річного хлопця і 50-річного чоловіка – однакова

Ціна життя 20-річного хлопця і 50-річного чоловіка – однакова

Теги по теме
война Вооруженные силы Украины Черновицкая область
Источник материала
loader
loader