«Цінності, які нас об’єднують, мають бути закладені в фільмах», − Руслана Писанка

Перші роботи Руслани Писанки принесли їй почесні відзнаки та любов глядачів. За акторську роботу в фільмі «Москаль-чарівник» (1995) акторку було відзначено Державною премією України імені Олександра Довженка, а за головну роль в історичному мінісеріалі «Чорна рада» (2000) акторка була нагороджена Орденом Святого Володимира.

Згодом поява акторки в найпопулярніших програмах закріпила за нею славу телеведучої. Нині Руслана Писанка продовжує тішити глядачів та своїх шанувальників в ефірі першого в Україні денного інфотейнмент-шоу «Твій день» на телеканалі 1+1.

У межах спецпроєкту «Про кіно без меж» Руслана Писанка розповіла про знакові ролі в кіно, українську кіноіндстрію та кар’єру телеведучої. 

Руслано, ви знаєте українське кіно зсередини практично від моменту проголошення Незалежності. Поділіться, якою індустрія була на початку свого становлення? 

Зважаючи на те, що 90-ті були не найлегшим періодом та, знаючи всі труднощі того часу, на мою думку, кіно вистояло гідно. Мало, але все ж фільми знімались, режисери, команди, брались за нові теми, на екрані з’являлось багато знаменитих і неймовірно талановитих акторів. Єдине, що страждало – якість зйомки. Однак, треба зважати на час, коли все це відбувалось, і як для «лихих» 90-х то було цілком нормальним. Принаймні мені дуже пощастило, адже одразу після інституту я знялась в чудовому фільмі Андрія Бенкендорфа «Кілька любовних історій» (1994). Режисер − людина з прекрасним смаком, декорації костюми – все було чудово підібрано. Вважаю, що мені пощастило потрапити саме до тієї команди фільму і такого режисера, адже для мене це був чудовий старт. 

Далі, в 1995-му році, вийшов фільм «Москаль-чарівник» Миколи Засєєва-Руденка. Для 90-х цей фільм став своєрідною новинкою, адже після проголошення Незалежності тільки починали знімати кіно за мотивами української класики. Музику до фільму написав наш знаменитий композитор Ігор Поклад. Фільм вийшов чудовим і приємно, що тоді держава оцінила роботу та творчість й багато хто з команди отримав національні нагороди. 

У вас склалась блискуча кінокар’єра. Чи акторство було вашою мрією і як режисерці за фахом вдалося стати відомою акторкою?

Плани на акторство у мене були ще з дитинства. У СРСР вважалося престижним отримати якусь відзнаку від держави. Звісно, на мене, коли я була малою, це також впливало, а тому в дитинстві моя мрія звучала як «Народна артистка Радянського Союзу» (усміхається – ред.). Ну і, зрештою, я й стала артисткою. 

У момент, коли вже йшла підготовка до вступу, я їздила на проби і мені сказали, що все дуже добре, але для акторського треба схуднути. Для мене це не могло бути умовою тоді, адже я хотіла, щоб оцінювали мій талант. І я вирішила шукати себе в чомусь іншому. Альтернативним варіантом стала режисура, де я могла проявити себе за кадром. Я була творчою дитиною, багато займалась протягом навчання в школі: відвідувала художню і музичну школи, гуртки з вокалу, багато концертів та вистав. Також чимало талантів дісталося від моїх рідних генетично, тож я була впевнена, що з режисурою все також складеться. Але доля вирішила по-іншому. Вже під час навчання в інституті, мене, як фактурну дівчину, запрошували зніматися в різних картинах. Ось так поступово в одній з них мене побачила професійна група кіностудії Довженка і запросили на кастинг. Так я зіграла свою першу роль в стрічці «Кілька любовних історій», за якою послідували й інші. Згодом з’явилися й перші телевізійні проєкти, в яких я була ведучою. Як виявилось, аби тебе помітили і можна було здійснити свою мрію, необов’язково худнути. 

Руслано, які з ваших ролей в кіно ви вважаєте знаковими? 

Звісно, знаковою для мене є роль Тетяни в фільмі «Москаль-чарівник». Це була одна з перших моїх головних ролей в кіно. Був дуже насичений графік зйомок, було місце для імпровізацій, а оскільки ти ще початківець, то паралельно з цим виникає безліч нових відчуттів. Словом, перші головні ролі не забуваються ніколи. Окремою цінністю для мене є те, що я грала на одному майданчику разом з такими акторами як Богдан Бенюк, Костянтин Шафоренко, Олександр Бондаренко, якого вже не має з нами. 

Це були мої перші кроки в повнометражному кіно і потрібно було швидко все схоплювати і навчатись, аби бути на одному рівні з колегами. Взагалі, я завжди розумію та сприймаю кіно, як ансамбль між акторами, а тому в цьому плані до знакових ролей можу віднести також фільм «Вогнем та мечем», польського режисера Єжи Гоффмана. У мене була епізодична роль відьми Горпини і це було велике професійне щастя – мати змогу співпрацювати з такою командою і грати з відомим польськими та українськими акторами. Зйомки проходили в 1997-1998 роках і в мене тоді було враження, що я потрапила в Голлівуд, хоча це була всього лише сусідня Польща. Все було зроблено на найвищому рівні. 

Як змінилась українська кіноіндустрія за 30 років Незалежності? Що спостерігали за цей час знакового? 

Варто розпочати з того, що кіно зацікавило і державу, почали більше виділятися і, звісно, це давало свої результати. Про Україну заговорили і в Каннах, і у Венеції, і в США, як про державу, яка знімає кіно. Наші закордонні колеги розуміють, що нам є що сказати в кінематографі. Зараз найбільші кінофестивалі не обходяться без наших фільмів, які отримують нагороди і гарні відгуки, а це − вагомий здобуток для української кіноіндустрії.

Якщо прослідковувати розвиток українського кіно з 90-х до сьогоднішнього дня, то досягнень маємо чимало, але і є над чим працювати. Звісно, ще 10-15 років тому ми не мали такої кількості фільмів вітчизняного виробництва. Однак, залишаються ще речі в нашому кіно, яких варто позбуватись, аби не страждала якість. Під час першого локдауну, мені випала нагода передивитись дуже багато українських сучасних фільмів останніх років. Так от розвиток операторів, режисерів, команд – помітний разюче, за відносно недовгий час в роботах видно, що відбулись глибинні трансформації. І це дуже радує. А проблема, яка в нас зараз є − це слабка сценаристика. Хороший сценарій – це коли я не можу відірватися від фільму і складно передбачити, що буде далі відбуватися в кадрі. Інакше втрачається весь інтерес. Якщо ми говоримо про якісне та цікаве кіно, то без доброго сценарію тут не обійтись. Сценарій – це основа, без якої важко зняти гарне кіно. 

Наша індустрія має всі шанси в найближчі роки досягти небачених результатів, адже у нас є все для цього – професіонали, технічна база, досвід. Зараз у нас часто знімають закордонні режисери і це теж показово, бо наші команди, які працюють в складі таких міжнародних знімальних груп, уміють працювати на рівні, володіють необхідними навичками, спокійно розмовляють англійською.  

Чи зможемо ми побачити Руслану Писанку ще у ролі режисера? 

Звісно, дуже хотілося б спробувати свої сили, тим паче, є досвід і бажання. Але до створення фільму ще потрібно визріти. Хотілося б знайти хорошого сценариста і того героя, якого я могла б запропонувати глядачу. Тільки тоді спробую створити свій фільм, а поки що мене цілком і повністю захопило телебачення.

Руслано, у вас досить нетипова кар’єра: ви і режисер, і знімалися в кіно, зараз ви ведуча шоу «Твій день», граєте в театрі. Як вдається все поєднувати? 

Чого я справді не встигаю – так це відпочивати. Та оскільки завжди відносила себе в ряди трудоголіків, то для мене це цілком нормальний ритм. Звісно, моментами відчуваєш виснаження, але коли є внутрішня потреба ділитись і ти відчуваєш, що потрібен людям – втома відходить на другий план і насолоду від улюбленої справи відчуваєш сильніше. 

Чи не складно вам переключатись між своїми амплуа. Адже сцена театру і прямий ефір на телебаченні – це зовсім різне? 

У моєму житті склалося так, що ось ця різноманітність – саме те, що допомагає мені триматися на плаву та не з’їхати з глузду (сміється – ред.). Я так влаштована, що займатись чимось одним – не мій варіант. А тому переключатись, розділяти для мене не складно. Приємно, коли після вистав люди фотографуються, кажуть, що дивляться шоу «Твій день». Це дуже цінно, коли твоя робота подобається іншим. Якщо я здатна в ролі ведучої чи акторки покращити настрій людині, викликати позитивні емоції чи бути корисною, – то значить я на своєму місці. 

За вашими спостереженнями, як змінилась телевізійна аудиторія з середини 2000-х років?

Змінилося життя. І на аудиторії, яка нас дивиться, це також позначається. Найперше, глядачі подорослішали: ті, хто дивилися мене раніше, стали старшими. Ми разом за цей час набували певного досвіду і нині нам є про що поговорити, які і 10-15 років тому. Але незмінним залишилось одне – люди так само хочуть відчувати тепло, турботу, позитив і мати цікавого співрозмовника по той бік екрану. Це ми і продовжуємо робити з моїми співведучими – Іриною Ванниковою, Владом Ямою в ефірах «Твого дня».

Руслано, як ви вважаєте, які фільми нам потрібні і яким ви бачите кіно в найближчі роки?

У часи, коли я навчалась, в театральному інституті, у нас висів плакат з відомим висловом: «Найважливішим із всіх мистецтв – є кіно». І найважливішим воно є насамперед тому, що з допомогою фільму найпростіше донести до великої кількості людей потрібний меседж, бачення та, звісно, ідеологічну складову. Цінності, які нас об’єднують, мають бути закладені в фільмах. 

Якщо проаналізувати американське кіно, то у кожній історії знайдеться людина, яка покаже, що американцем бути дуже круто, в найпростішій комедії обов’язково буде герой, який скаже, що законів потрібно дотримуватися – це головне в Америці. У кожному сюжеті в них закладена американська мрія – і це працює. Подібного хотілося б і у нас. Фільми є і мають бути різними за жанром, темами, посилом, бо нам потрібне різне кіно. Але хотілося б, щоб навіть в найпростішому сюжеті були закладені ті цінності, які ми сповідуємо і головні позиції, які важливі для нас і підростаючого покоління. 

За підтримки Київстар ТБ