Якщо книгарні хочуть вижити, їм треба змінитися. Кави з книжкою вже недостатньо
Якщо книгарні хочуть вижити, їм треба змінитися. Кави з книжкою вже недостатньо

Якщо книгарні хочуть вижити, їм треба змінитися. Кави з книжкою вже недостатньо

Без мистецтва життя безбарвне й неповноцінне– Після нашої розмови збираюсь у маленький вояж. Зазвичай подорожую по роботі, рідко – як туристка. Однак настав час згадати й про себе, – каже Лідія Лихач. Розмовляємо 29 жовтня у видавництві "Родовід" на столичному Хрещатику.Ви нещодавно видали ілюстровану монографію Олександра Коваленка "Олександра Екстер". Чому українці мають знати ім'я цієї художниці-футуристки?– Вона багато зробила для українського мистецтва. В Києві жила з 4 років. Закінчила тут гімназію Святої Ольги, навчалася в художньому училищі. Один з її приятелів отримував освіту в Парижі. Захопив Екстер розповідями про Францію. Навчаючись у Парижі, познайомилася з відомими художниками. Зокрема, Пікассо й Леже. Переймала прогресивні ідеї французького мистецтва й "саджала" їх у київський ґрунт. Два роки жила в Італії та співпрацювала з тамтешнім футуристом Софіччо. Не обмежувалася малюванням. За теперішніми мірками, була ще й кураторкою – влаштовувала виставки інших художників. Працювала з Наталею Давидовою (вишивальниця, організаторка художнього промислу, колекціонерка, 1875–1933. – Країна) в її Вербівській артілі селянської вишивки. Їздила з нею селами, збирала експонати й робила виставки.Як саме Екстер долучала українських митців до європейського контексту?– Радше приносила європейські стилі в Україну. Але переймалася, що Архипенка добре знають у Парижі й зовсім забули в Києві. Замовляла статті про нього для київських видань. Із Богомазовим співпрацювала над виставками нового мистецтва. Переймалася долею футуризму. Казала: "Головне – не бути провінцією". Багато працювала з артіллю. Замовляла в селян вишивки за супрематичними ескізами Казимира Малевича, Ніни Генке, Ольги Розанової. З Казимиром вони товаришували. Чи не вперше чорний квадрат з'явився у вишиваних творах Малевича. Екстер відкривала його мистецтво широкому загалу.Було місце для ревнощів і конкуренції між тогочасними художниками?– Так, як і в усі часи. Як і тепер, художники старалися не показувати найновіших праць усім. Малевич мало кому довіряв, але Екстер показував усе. Так буває тільки між друзями й однодумцями.На перформанс-презентацію книжки про Екстер ви запросили танцюристів із Нью-Йорка, які влаштували виставу спільно з українськими музикантами. Що дає такий синтез?– Сучасний танець усе активніше проникає в музейний простір і стає його частиною. Допомагає краще зрозуміти авторку та її картини. Я думала, що рух у постановці Стенафії Нолл найкраще представить творчу динаміку Екстер.Малевич мало кому довіряв, але Екстер показував усеКнижка велика за обсягом і кількістю ілюстрацій, недешева. Хто підтримав її появу?– Ми виграли грант Українського культурного фонду за програмою "Інноваційний продукт". Однак він не покривав усіх витрат. Нас підтримала група PMBA-14 випуск­ників Києво-Могилянської бізнес-школи та їхні друзі. Це бізнесмени, які долучаються до мистецьких проєктів.Ви починали як журналістка. Як прийшли до мистецтва й книговидання?– Працювала в тій самій газеті, що й Василь Симоненко. Вела сторінку про культурно-мистецьку спадщину. Черкащина багата на неї – історичний Чигирин, музична Кам'янка, Шевченкові Звенигородка й Канів. Стало трохи затісно в рамках сторінки. Заснувала журнал "Родовід" як простір для зібраного матеріалу, яким хотіла ділитися. Не вважала себе супержурналісткою. Не була такою відважною й рішучою, як уявляла собі ідеал цієї професії. Писалося не так уже й легко. А тут – я вільна птаха, яка створює й координує проєкти.Книговидання – це захищений і прибутковий бізнес чи справа одержимих, що межує з благодійністю?– Як будь-яка інша справа – якщо вмієш вести бізнес, матимеш успіх. Якось мені бракувало грошей – і я запропонувала Івану Малковичу видати книжку Віти Сусак "Українські мистці Парижа" спільно. Перш ніж погодитися, мудрий Іван довго міркував і філософськи дивився у вікно. Згодом сказав: "Навіть не знаю. Мені треба мати мільйон у вільному обігу". Я захоплена ним досі.Якщо держава не може допомогти, то має бодай не заважатиНаше щастя, що маємо Український культурний фонд. Його діяльність дає підстави для оптимізму. Коли здаєш книжку в друк, потрібні великі кошти. Не завжди їх маєш у вільному обігу.Що необхідно зробити, щоб підтримати нашу книжку в умовах російсько-української війни?– Держава має ставитися до книжкового ринку, як до важливої екосистеми націєтворення. Книжка – це одночасно обличчя і пам'ять країни. Оскільки ця війна відбувається передовсім у свідомості, нам важливо не програти битви за розум і самоідентифікацію українського читача. Держава повинна створювати інституції, які сприяли б книжці. Підтримати мережу розпо­всюдження. Кожне місто могло б надати приміщення під українськомовну книгарню. Креативну – щоб там були кава, літературні заходи й осередок культурного життя. Якщо ж не може, то має бодай не заважати.Чи вдається зробити книжки про мистецтво комерційними?– Якщо думати про видавництво як суто про бізнес, то можна. Одначе ми видаємо те, що вважаємо важливим для історії українського мистецтва. Це інша історія. Ставимо місію над бізнесом. Тому без партнерів – ніяк.Чого нам бракує, щоб бути культурною нацією?– Галерей і музеїв, мистецьких центрів. Якби Екстер, Петрицький і Меллер були французькими мистцями, то мали б свої музеї. Принаймні таке враження складається на півдні Франції – в Ніцці, Антібах, інших містечках над морем. Відомі мистці приїджали там працювати, а державці творили їхні музеї на основі творів, написаних в цих місцях. І всім знайшлися старі вілли чи нові красиві будівлі.Уявляю, яка була б черга до мерії Києва, якби вона оголосила про надання приміщень для творення нових музеїв. І не тільки Києва.Як переконати мерів у доцільності підтримки мистецтва?– Треба мислити культуроцентрично. Добре ввійти в історію боксером і бізнесменом. А ще краще – меценатом і покровителем мистецьких осередків. Для цього поряд повинні бути люди, які скажуть: "Якщо обереш ще й друге, матимеш не тимчасовий рейтинг, а стабільний престиж". Чому музеї не можуть конкурувати з торговельними центрами? Людське життя – безбарвне й неповноцінне без мистецтва.Приміщення було без ремонту. Підлогу застеляли свіжою травоюКнигарні помирають чи відходять на другий план?– Радше даленіють. Це світова тенденція. Навіть великі американські книгарні поступово зникають. Колись усі йшли в центр міста, щоб зануритись у книжковий світ. Інтернет усе змінив. Якщо такі крамниці хочуть вижити, їм треба змінитися. Це має бути інноваційний центр, осередок подій відомих авторів. Поліфункціональний і мультимедійний. Чому б не створити у книгарні кіноклубу чи регулярних читацьких обговорень новодруків? Кави з книжкою вже недостатньо.Як встигаєте займатися видавництвом, галеристикою і колекціонуванням?– Сприймаю їх як одне ціле. Хоча головна справа – видавництво.Кураторські проєкти приходять із необхідності іншої ініціативи. Видавництво вузькопрофільне – і книжці потрібна промоція. Подавати її у принадному та зрозумілому контексті. Виставки в цьому допомагають. Коли людина її відвідує, надихається й хоче принести додому її частинку. Часом це каталог, але книжка – приємніша й довша пам'ятка.Саме тому створили галерею?– Заснували її 2002‑го на відзначення 10‑ліття видавництва. Тоді ми базувались у приміщенні Музею Гончара. Вони чекали на ремонт і безкоштовно надали нам 100 метрів правого крила. Будівля була без ремонту. Стіни пофарбували, а підлогу застеляли свіжою травою. На подвір'ї розвісили картини наїву. Зробили серію виставок "Українська старовина з приватних збірок". Доти було не прийнято виставляти приватні колекції. Ми першими показали збірку золотарства та прикрас Юрія Коваленка з Черкас – розкішні дукачі, намиста. Була виставка козацької старовини Бориса Ткаченка з Лебедина. Київський колекціонер Алік Пилипенко представив цікаву збірку скла, металу й кераміки. Питав: нащо мені та виставка? Коли вмовила, був щасливий.Світ наближається до нас за рівнем корупціїА потім Музей Івана Гончара отримав кошти на ремонт – і нас "відселили". Важко долати силу первісного бренду. Хоч як намагалися писати на дверях і вікнах, що ми – "Родовід-Галерея", більшість відвідувачів казала: "Музей Гончара все кращає і кращає". Після того влаштовуємо пересувні виставки.Як познайомилися з чоловіком?– 1989‑го Білл мав дослідження в Інституті мистецтво­знавства імені Максима Рильського. Приїхав на дев'ять місяців вивчати українську селянську музику. Перед тим досліджував японську, китайську, а докторську захистив за польською. Для порівняння захопився українською. Я тоді вовтузилася з екзаменами до аспірантури в цьому інституті. Так і зустрілися.Ми дуже схожі, радо працюємо разом. Любила допомагати йому в експедиціях чи вивченні української мови. Досі запитує якісь терміни чи значення. Часто робимо в сусідніх кімнатах кожен своє, але відчуваємо енергію спільності.Ви живете на дві країни – в Україні та Америці. Чим різниться життя тут і там?– Може, це сила звички, але останнім часом не бачу великої відмінності. З другого боку, проблеми й виклики стали глобальними – і це теж нас частково урівнює. Крім того, світ наближається до нас за рівнем корупції, хоча мало би бути навпаки. Те, що кордонів між країнами поменшало, – плюс. Але те, що побільшало трампізму, – мінус. Утім, інституційній Америці нічого не загрожує. Нам би такої міцності.Американське громадянське суспільство сильніше за наше?– Набагато. Якось у супермаркеті 20‑річна дівчина сказала, що в мене симпатичний акцент, і поцікавилася, звідки я. Коли довідалася, що з України, запитала: "Ну вам же тут більше подобається?" Відповіла: "Ні, мені в Україні краще". Вона спохмурніла. Мені було шкода її патріотичних почуттів.Не було думки переїхати в Америку назавжди?– Ні. Мені подобається працювати в Києві. Рада, що нам із чоловіком вдалося знайти компроміс і жити на дві країни. Хоча це не найекономніший варіант.Щось перейняли від американських колег?– Америка дуже помагає. Доки доїду до домівки в Канзас-Сіті, побуваю на нью-йоркських виставках і в книгарнях. Переглядаю книжковий дизайн, різні тенденції. Зустрічаюся з друзями, щоб їх обговорити. І звичайно, весь час порівнюю зі своїми виданнями. Так отримую енергію для своїх дій. Американці – зразок толерантного, культурного й відповідального суспільства. Маю приятельку Дженіфер. Вона працювала в компанії пересувних мистецьких виставок. Коли переїхала в інше місто, роботу продовжила дистанційно. Якось спитала, як їй платять. Відповіла: погодинно. Я здивувалася – як вони знають, скільки годин ти працюєш? На що почула: "Лідо, ну як я можу сказати, щоб платили за 9, якщо я працювала тільки 7?" Мені було соромно. Це високий рівень суспільної довіри.Приємно бачити мальви в Америці – нагадують полтавські дорогиПравда, що під впливом творчості Катерини Білокур ви насіяли мальв біля своєї американської оселі?– Ми тоді багато працювали над виданням "Катерина Білокур" у двох книжках. Колись Михайло Коцюбинський на­звав мальви українськими амбасадорами в Італії. Приємно їх бачити в Америці – нагадують полтавські дороги. Люблю темно-вишневі й білі, але сходять переважно ніжно-рожеві.Наскільки відомі українські митці в Америці?– Дуже контекстуально. Якщо даруєш книжки й розповідаєш, цікавляться. Але самостійно знають хіба таких, як Олександр Архипенко, який має й українську частину біографії, й американську. Решта потребує популяризації."Коли чогось не знає, діє нестандартно"– Колись я з Лідією Лихач поїхала в Харків. Міста не знали, з навігаторами тоді було складно. Щоб потрапити на потрібну вулицю, Ліда викликала таксі. Попросила таксиста показувати дорогу й поїхала своєю машиною слідом. Так нестандартно вона діє завжди, коли чогось не знає або не вміє, – розповідає мистецтвознавиця Валентина Клименко, 50 років. – У наш час усі вигоряють емоційно. Лідія не вміє цього робити. Вона "горить" дисципліновано. Під кінець проєктів – нервово зціпивши зуби, після них – видихає в американській домівці та збирається з силами на нові. Здається, вона не дуже вміє насолоджуватися перемогами і святкувати тріумфи. Їй важливіше зробити нову книжку і запустити нове коло роботи. Там, де інші видавництва складають бюджети й раціонально відмовляються від ризикових проєктів, її видавництво береться за складні і, здавалося б, непідйомні дослідження. Лідія завжди радіє, коли однією білою плямою в історії українського мистецтва меншає.

Источник материала
Поделиться сюжетом