В Україні звикли поділяти російські медіа на два великі табори: державні та ліберальні. Із першими все зрозуміло — після восьми років пропаганди прізвища Кисельова та Скабєєвої перетворилися на загальні назви і в пристойній компанії більше не згадуються. У той же час умовні «Медуза» та «Новая газета» зберегли позитивний імідж: в Україні є ті, хто їх читає, поважає та навіть запрошує їхніх редакторів і журналістів читати лекції, вважаючи їхню журналістику апріорі кращою за українську.
«Детектор медіа» проаналізував вісім видань різної тематики: Meduza, «Медиазону», «Бумагу», Republic, The Village (вже заблоковані в Росії), а також «Новую газету», «Афиша Daily» та The Bell (поки що доступні). Щоби зрозуміти, про що пишуть «опозиційні» та «ліберальні» ЗМІ та яку інформацію про події росіяни можуть отримати, не відходячи далеко від своєї зони комфорту.
[заборонене слово] в Україні. Влада заборонила російським журналістам називати війну «війною», «вторгненням» чи «нападом». Тому більшість ліберальних медіа слухняно цього не робить. Із восьми обраних видань заборонені слова можна побачити в «Медиазоне», Meduza та окремих матеріалах Republic. Ще в лютому «Бумага» також писала «війна», але після ухвалення закону про «фейки» тут перейшли на формулювання «военные действия».
В інших медіа панують різної тональності евфемізми: від «военная спецоперация на территории Украины» та «события на Украине» до «слово, запрещенное Роскомнадзором» і буквально “*****”. При чому «війну» видаляють також із цитат. Здогадайтеся, це загадка з конкурсу «Розминка» КВН чи реальный заголовок «Новой газеты»: «На вопрос к Путину о том, готов ли он прекратить <…>, ответ был: “Нет”».
У найкращих традиціях антиутопій, від небажаного слова позбувалися у вже навіть опублікованих матеріалах. До прикладу, The Village випустили заяву, що заради можливості далі працювати й безпеки співробітників вони відреагують старі матеріали й більше не будуть називати війну війною.
Тут міг бути матеріал. В умовах воєнної цензури ліберальні журналісти видаляють не лише слова, але й цілі статті. У перший день повномасштабної війни Republic опублікувала заяву редакції. Однак сьогодні під заголовком «Мы против ***** России с Украиной» ви більше не знайдете її тексту.
У The Village розповідають, що їхній сайт заблокували, попри те, що вимогу видалити одну з новин вони одразу виконали. У The Bell вирішили, що краще відмовитися від висвітлення «спеціальної воєнної операції» та сконцентруватися на її економічних наслідках. І також видалили частину матеріалів.
Подібно вчинила й «Новая газета»: публікації про війну видалили або «виправили», а обкладинки випусків із 24 лютого до 4 березня приховали. У редакції також вирішили відмовитися від оперативного висвітлення бойових дій, але продовжувати говорити про наслідки війни на кшталт: «Как происходящее сказывается на психическом состоянии россиян и украинцев?», «Какое будущее ждет нашу экономику и наши личные финансы?», «Будет ли Россия протестовать против происходящего?».
Гра за правилами. 16 січня «Новая газета» все ж відновила роботу новинного відділу в дозволених владою рамках, які «опозиціонери» назвали «новими редакційними стандартами»: «Сейчас мы временно приняли новые редакционные стандарты, которые позволят нам формально следовать требованиям властей России, продолжать писать о российской кампании («спецоперации», боях — вы, в общем-то, и без нас знаете, как это называется) в Украине, не попасть под блокировки и не оказаться в колониях», — написали у виданні.
Хоча Росія встановлює все більш абсурдні обмеження, чимало журналістів однак намагаються їм слідувати. Попри те, що Meduza, Republic та «Медиазона» вже заблоковані в Росії, вони продовжують публікувати принизливу плашку про ЗМІ — іноземних агентів. І на заблокованих у Росії сайтах, і в заблокованому в Росії твітері. Редакція «Медиазони» у своєму зверненні пояснює це так: «Сейчас мы не можем отказаться делать это из-за возможных рисков для редакции и журналистов».
Інші медіа теж продовжують вказувати на «іноагентство» своїх колег. Редакція «Новой газеты» зробила це в заяві, в якій засуджує блокування «Эха Москвы» и «Дождя».
Інструкція про те, як потерпіти. За місяць після початку повномасштабного вторгнення Росія стала світовою рекордсменкою із санкцій. Крім того, десятки компаній виходять із російського ринку за власною ініціативою, і це тема, яка просочується навіть у найбільш нішеві аполітичні видання. Адже прямо впливає на щоденне життя росіян.
На жаль, сторінки журналів не заполонили пояснення того, чому так трапилося, з якою метою наклали ці санкції та чому від них страждають «звичайні росіяни». Натомість ліберальні лайфстайл-видання повняться порадами, як перетерпіти життя в диктатурі. «Можно ли сделать сахар дома? И чем его заменить», «Лишили последнего: три альтернативы прокладкам и тампонам», «Uniqlo закрывается. Что купить, пока не поздно», «Пять азиатских стримингов, которые еще работают в России, и что там показывают» і тому подібне. Видання також масово публікують інструкції, як їх читати після блокування сайта і соцмереж.
Головна сторінка видання «Афиша Daily»
Особливий підвид таких матеріалів — це іноземний досвід. Наприклад, можна прочитати, як технології розвивалися в підсанкційному Ірані або як живуть геймери Північній Кореї.
Абстрактна геополітична ситуація. Про численні наслідки, на висвітлені яких сконцентрувалися російські ЗМІ, намагаються розповідати, не згадуючи про їхні причини. Або згадуючи десь у бекґраунді, або використовуючи максимально «нейтральні» формулювання.
«24 февраля, с началом боевых действий в Украине, российская космонавтика оказалась заложницей геополитической обстановки», — пише Meduza. «Какие компании отказались работать в России, приостановили свою работу либо ограничили функционал своих сервисов из-за ситуации в Украине», — розповідає «Бумага». У матеріалі практично немає причинно-наслідкових зв’язків, події просто існують поруч. Як черга до McDonalds та антивоєнний протест у репортажі The Village.
Так у публікаціях з’являються не «українські біженці, вимушені покинути зруйновані російськими військами міста», а просто «біженці». Не «санкції, накладені на Росію через вторгнення в Україну», а просто «санкції». Абстрактний вихід іноземних компаній, абстрактний пацифістський плакат Марини Овсянникової, абстрактні обстріли.
І, щоби зберегти цю абстрактність, журналісти навіть правлять цитати. «Чтобы вместе со всем миром решительно осудить действия России на Украине», — цитують у «Афиша Daily» заяву Pink Floyd про видалення їхньої музики із платформ у Росії. Хоча в оригіналі написано «Russia's invasion of Ukraine», тобто російське вторгнення в Україну, а не «действия».
А ось публікація «Бумаги», в якій цитують допис петербуржанки родом із Чернігова. Вона розповідає про те, що відбувається «після початку Росією бойових дій» (це в тексті вказано). Жінка розповідає про обстріли, руйнування цивільної інфраструктури, страх та переховування у підвалі. Але частину про те, що стріляє саме російська армія, тут випустили.
Журналістика між рядками. Врешті всі ці евфемізми, пропущені слова та обережні формулювання «опозиційних» журналістів призводять до того, що суть написаного зрозуміла лише тим, хто вже її розуміє.
Два приклади від «Новой газети». Перший — репортаж «Оруэлл остановился в Севастополе». Значна його частина — це переказ пропагандистської лекції в одному з університетів міста. І хоча іронія та скептицизм авторки читаються в доборі слів на кшталт «ідеологічно правильні питання», «добровільно-примусові заходи», «[Роскомнадзор]» замість «війна», це не той текст, який може розкрити комусь очі.
Другий приклад — репортаж із Миколаєва. Тут є зноски на кшталт «(Здесь было перечисление разрушений, нанесенных городу обстрелом)». А також чимало <…> — позначок чогось випущеного, чогось суттєвого між розповідями про зруйновані будинки й обстріли автомобіля з цивільними. Скільки читачів у Росії можуть відновити ці пропуски? Скільки з них завдяки цьому зможуть усвідомити, що цивільних убивають їхні, російські військові?
Хороші росіяни. У тому, що російські медіа представляють російську оптику, немає нічого дивного. Однак українським читачам, які з тих чи інших причин їх читають, варто усвідомлювати наявність цих наративів.
24 грудня Meduza випустила звернення «Нет войне». У ньому редакція обіцяє називати речі своїми іменами: говорить, що Росія почала повномасштабну війну проти України і повинна відвести свої війська. Водночас у звернені дуже чітко розмежовують керівництво Росії та громадян. «Мы понимаем, что оказались в ситуации, когда уже мало на что можем повлиять. Но заявить четко и громко, что это не наша война и мы ее не поддерживаем, мы обязаны. Вторжение в Украину началось от имени российских граждан, но против нашей воли. Для нас это — позор, который с нами навсегда», — декларують журналісти Meduza. (Місяць потому з’явилося вже трохи інше звернення трьома мовами, в якому редакція розповідає, що для них відповідальність — це необхідність зробити щось безпосередньо зараз, аби змінити ситуацію.)
Meduza намагається пояснити, що хоча соціологія показує підтримку війни росіянами, не все так однозначно. Та публікує подібні історії: «Никто не понимал, что происходит. Мы думали — учения» або ж «“Я хочу, чтобы люди в России перестали быть зомбированными”. Жанна Агалакова больше 20 лет работала на Первом канале — но уволилась после начала войны».
Чому кожен росіянин відповідальний за війну, а пропагандистам варто було звільнитися значно раніше, читайте в нашому матеріалі.
На сторінках «Новой газеты» можна знайти колонку про Марину Овсяннікову під назвою «Спасти честь страны», у якій жінку порівнюють то з Жанною Д’Арк, то з апостолом Павлом. Цікаво, з чим би вони тоді порівняли вчинки українців, якби їм, звісно, дозволили у Кремлі.
Інший приклад — матеріал під дуже сумнівним заголовком «На Украине Европы» (пізніше його замінили на «Близкая Украина Европы»). Це репортаж про українських біженців у Парижі, які «смогли уехать от … в Европе» Тут, звісно, жодного разу чітко не артикульовано, що Росія вторглася на територію України. Натомість майже на самому початку тексту, ще до того, як ми знайомимось із героями, журналіст вирішив присвятити цілий абзац собі. А точніше тому, як його не пустили на вокзал, де ночували люди, тому що його газета з Росії. Для автора також дуже важливо було наголосити на тому, що серед волонтерів у Парижі є росіяни.
Чимало уваги «хорошому» у своїх публікаціях приділяє «Бумага». Тут і про петербуржців, які волонтерять у Берліні, і про сайт для збору коштів на допомогу українським біженцям під назвою «Настоящая Россия», і про заяви Оксимирона. І про спротив. «В Петербурге запустили антивоенный проект “Маленький пикет”. Его участники расставляют на улицах крошечные скульптуры с пустыми плакатами. Фотографии работ публикуют в инстаграме с хештегом #nowar». Фотографії мініатюрних фігурок із пустими плакатами. Аж полегшало, правда?
З адекватного. «Медиазона» веде щоденні текстові трансляції під назвою «Вторжение в Украину», де називає війну війною, цитує стосовно подій в Україні здебільшого українських чиновників і ЗМІ, а також публікує фотографії, які показують наслідки російських обстрілів. Чимало новин на сайті чітко вказують, що ті чи інші санкції — це результат вторгнення Росії в Україну. На сайті можна знайти окремі матеріали, які ставлять під сумнів тези російської пропаганди. А також тексти, що розповідають про ситуацію в українських містах — Маріуполі, Чернігові, Гостомелі. Ось цитата з останнього: «Ни одна гуманитарная помощь до нас не доехала, в соседние Бучу и Ирпень доезжала, а к нам нет, потому что [российские военные] обстреливали». «Медиазона» тут уточнює пряму мову, що не залишає місця для двозначного трактування.
Meduza також веде щоденні текстові трансляції під назвою «Війна». Тут можна побачити інформацію від українських посадовців та документальні фото, хоча є й багато російського контексту з цитуванням інших російських ЗМІ. На сайті публікували, наприклад, розповідь про роботу та порятунок із Маріуполя журналіста Мстислава Чернова та фотографа Євгенa Малолєтки (переклад матеріалу Associated Press).
На Meduza можна знайти також поодинокі спроби спростування пропагандистських тез, зокрема, про хімічну зброю в Україні та нібито фальсифікацію трагедії в пологовому будинку Маріуполя. А ще текст про колективну вину чи то відповідальність, хоч поки лиш у вигляді розбору термінів та їхньої історії.
І все ж подібні історії в меншості. Як показує соціологія та «чисельність» протестів у Росії, того саморозуміння, на яке покладаються місцеві журналісти, недостатньо. Пропаганду треба спростовувати, речі називати своїми іменами, а власну історію та політичну ситуацію відрефлексовувати. Сьогодні матеріали мають бути такими, щоб їх можна було протиставити інформації з телеефірів — і вони могли когось переконати. Писати для «прогресивної російської молоді», яка чекає на закінчення війни в умовному Батумі, більше недостатньо.
Так, бути журналістом у Росії складно й навіть небезпечно. Але чи може журналістика справді залишатися журналістикою після виконання всіх абсурдних вимог Кремля? Замість висновків хочеться зробити те ж, що роблять сьогодні лауреати Нобелівської премії миру, — сподіватися, що читачі й так усе розуміють.