Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі
Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі

Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі

Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 1
Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 2
Як і чому горді і ввічливі «освободители» за лічені дні перетворилися на вбивць мирних людей.
Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 3
Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 4

Є така поширена ситуація в соцмережах: ви бачите дуже злобний та агресивний коментар. Ну, на кшталт «я б таких людей, як ти, масово розстрілювала! Здохни, тварюко!» Ви шоковані такими побажаннями і вирішуєте зайти у профіль цієї людини. Перевірити, чи вона, бува, не маніячина. А там — мамський блог із діточками, сонечками і квіточками. І на аватарці напис «нехай в душі кожного буде любов». Злегка шокує, правда? А не мало б. Нічого екстраординарного в цьому, на жаль, немає. «На жаль» — бо завжди неприємно, а часом і смертельно небезпечно, зустрітись із таким контрастом.

Нині вже назбиралося багато коментарів на тему Бучі. Безліч пояснень, проте майже кожен зі спікерів зашпортується на моменті насильства. Мовляв, аж таких звірств ми не очікували. Не варто й уточнювати, що більшість місцевих мешканців теж уявити не могли, що вже дуже скоро фото їхнього міста розлетяться світовими медіа зі страшними заголовками «Бучанська різанина». Евакуація з міста почалася 9 березня, можна було порівняно безпечно виїхати автобусом чи своїм авто. Але частина людей вирішили лишитися. Дехто з них не знав про евакуацію або фізично не міг прийти. Але ж решта лишилися, бо просто не бачили небезпеки. Хіба ж ці хороші хлопчики нам загрожують? І під «хорошими хлопчиками» я маю на увазі тих, кого нині зоозахисники просять не називати «тваринами». З поваги до тварин.

Моє спілкування з російськими військовими відбулося на початку березня. Я лишилася в себе в Бучі і бачила, як вони заїжджали своїми танками і паркувалися якомога ближче до будинків. Приватний будинок, де я була, був повністю оточений, і з вікна можна було за ними спостерігати. Цей район невдовзі стане найкривавішим у місті. А зараз — росіяни повиходили зі своїх танків і пішли розбивати невеличкий магазин на першому поверсі висотки. Звідти вони виносили якісь чіпси, сухарики і починали їсти на ходу. Було очевидно, що вони голодні. Ми боялися, що вони швидко опанують алкоголь, але цього не трапилося. Принаймні на початку.

Один із танків істерично їздив туди-сюди і, зрештою, зупинився біля нас. З нього вони гуртом витягли напівживого «свого», кинули під стіну, почали допитувати, кричати і погрожувати зброєю. Так продовжувалося годину. Потім його засунули назад у танк і він знову істерично кудись поїхав.

Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 5

Ми чекали на них. Вчора ввечері на це місце приїхав танк, упродовж години періодично кудись стріляв, а потім змився. Було схоже, що це був розвідник, який перевіряв обстановку і таки з’ясував, що серед будинків його не чіпатимуть. Тому по приїзді танки ставили якомога ближче до стін багатоповерхівки, а деякі розмістилися практично у дворах приватних будинків.

Ми не встигли сховатися в підвал і вже четверту годину не знали, що робити. «Ми» — це я і літнє подружжя, батьки знайомої. Треба сказати, що тато сімейства — чоловік воістину безстрашний. У якусь хвилину йому увірвався терпець і він просто вийшов на ґанок та почав до них говорити. Я навіть не повірила, що це відбувається насправді. За кілька хвилин він повернувся і сказав, що ми йдемо в підвал. Розповів, що вийшов, гукнув їх, показав руки. Вони попросили вийти до них на вулицю. Він пояснив, хто є в домі і що ми хочемо спуститися у підвал. Хлопець ледь за двадцять із явним та, головне, щирим співчуттям і турботою сказав, що так, обов’язково спустіться, бо тут скоро буде спекотно. Сидіти попросив кілька днів. На питання: «А що тут планується?» так само щиро відповів: «Понятия не имею. Мы вообще не понимаем, что здесь происходит».

До речі, таку відповідь ми згодом чули не раз. Із щодалі більш дратівливими інтонаціями. Жодної «спеки», до речі, того дня й навіть ночі не було. Ну, відносно, звісно. Ми були шоковані доброзичливістю росіян, яка за цих обставин набувала якихось фантасмагоричних форм. Приблизно те саме відчували й сусіди. Усі подумали, що, можливо, не такий страшний чорт, і наступного дня почали потихеньку виходити у двори, розводити багаття для приготування їжі, ба навіть іти на вулиці та відпилювати гілки дерев, бо дрова в багатьох скінчилися. Комунікацій на той час не було зовсім, згодом з’явилася лише вода.

Ми чекали, що росіяни невдовзі ходитимуть і перевірятимуть телефони й документи, тому все зняте відео, фото і повідомлення довелося почистити, а соцмережі заблокувати. І ось — заходять вони. Двоє їхніх і один наш. Перевірили паспорт, хотіли розбити телефон, бо почали підозрювати, що ловить зв’язок. Насилу вмовила віддати. Сказала, що зв’язку справді немає і запропонувала подзвонити комусь і перевірити. Вони почали набирати маму. Я попросила збити і набрати когось іншого. Пожартувала, що, мовляв, у ваших інтересах не зв’язуватися з цією жінкою. Збили. Набрали подругу. Зв’язку справді не було. Телефон повернули. Хоча й запитали, чому це я підписана в телеграмі на «всякий непотріб» типу «ЗСУ оперативний».

Одному з них було 24 роки і він був дуже втомлений. Ми з ним пішли перевіряти підвал, вочевидь на наявність молодших чоловіків. Вже дорогою він почав шокувати відвертістю. Жалітися на Путіна, на командування — «обіцяли три дні, а ми тут вже півтора тижні». Їжі немає, один пайок дали на шістьох. І той протермінований. Спати нема де. Що тут взагалі коїться і яке в них завдання, теж не знають. Одним словом — бідосі.

Це був, на перший погляд, абсолютно нормальний хлопець, можливо, хороший чоловік і син. Багато інших російських військових, із якими я спілкувалася, справляли таке ж враження. Хоча нас і далі не покидало дивне відчуття через їхню незрозумілу відвертість. Мій новий знайомий розповів, що напередодні йому довелося «завалить мужика». Він не дуже хотів, але наказ є наказ. Зізнавався, що ця війна їм на фіг не потрібна. Просто в Україну завезли ядерні боєголовки, тому Росія має захищатися. Говорили з нами дружньо, радили не виходити на вулиці й ховатися в підвалі. Ось такі турботливі. Бо захисники. Точніше — «освободители». Нам знадобився час, аби зрозуміти таку очевидну річ: вони були переконані, що ми їм раді. «Заспокоювали», що «мы сейчас все здесь зачистим — и будет безопаснее». Розповідали, що всі українці, з якими вони встигли поспілкуватися, радісно їх вітали. А одна бабуся стала на коліна і зі сльозами промовила: «дякую вам, хлопчики, що приїхали, ми так на вас чекали».

У якийсь день я вирішила піти у свою квартиру за кішкою. Лишила її там, бо поза звичним помешканням у неї сталася істерика. Нині ж зрозуміла, що треба забирати, бо не відомо, в яку хвилину і в який спосіб доведеться евакуюватися. Ходити вулицями було небезпечно, але вибору не лишалося. Вже на підході почула звуки танків. Коли вони пролізли так далеко углиб міста, то висновок напрошувався невтішним: Буча окупована. Я стала у провулку, не розуміючи, йти далі чи ні. За цими роздумами мене і застали троє росіян, які вийшли на перехрестя.

Вирішила, що треба стояти, поки вони не пройдуть. Судячи з усього, їхні військові були не дуже схильні дивитися навколо, тому помітили мене в останній момент. Я показала їм руки і почала чекати, поки підійдуть. Вони були обвішані георгіївськими стрічками, а на обличчях несли вселенську журбу. Говорю їм: «Что, я не вовремя вышла?» Відповідають, що так. Стріляють. Питаю, чи можу пройти далі у свою квартиру? Заперечливо хитають головами: «Девушка, там бой. Вы что, не боитесь?» Кажу, що ми вже тут давно боїмося. Але в квартиру треба. Запропонували провести мене. Подумала, що це вже буде занадто. Але вирішила додати жалості: «Вы уже убейте нас тут всех, чтобы мы дальше не боялись». Усі троє одразу почали зашикувати, мовляв, «что вы, как можно так говорить, мы гражданских не собираемся убивать. Идите домой и никуда не выходите». І закріпили ефект ще більш співчутливими виразами облич.

Це була абсолютна шиза. Особливе враження справляло саме те, що ця скажена маячня була загорнута в нормальну форму. Це не були монстри із тваринячими іклами та хвостами. Після перегляду фото з їхніми звірствами навіть слово «люди» не хочеться вживати. Але в тому і проблема: це, бляха, люди. І щонайменше історія нацизму та більшовизму дає нам чітко зрозуміти, що часто зло — це буденність. І багатьох можна перетворити на зомбі всього за кілька років. Навіть доволі цивілізованих, що вже там говорити про росіян, яким ще й довго промивали мозок.

Проте далі все ставало на свої місця. Що довше вони сиділи в Бучі, то ставали злішими. На свою владу і на нас. І раз із владою вони нічого зробити не годні, не лишалося нічого іншого, як вирішувати «українське питання». До них дуже швидко дійшло, що квіти їм ніхто дарувати не збирається. Це був, очевидно, крах їхніх уявлень. Де ж та бабуся, яка стає на коліна і плаче від щастя? Невже вона їм привиділася? Виявляється, по телевізору таки казали правду і серед українців немає нормальних — усі фашистобендеровцы і справді готуються напасти на Росію за першої-ліпшої нагоди. Боєголовки ж уже завезли. Так що жаліти їх не можна. Навіть дітей, бо діти виростуть і теж мріятимуть піти кривавою війною на Москву.

Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 6

Українці — зрадники. Ось яку думку їм пхали в голову. А зрадники — гірші за ворогів. Ми прийшли сюди їх захищати, думали, більшість усе ж нормальні, хіба трохи затуманені гейропською, госдепівською та нацистською пропагандою. Ми нещадно вбиватимемо тих, хто остаточно пішов стежкою зла — військових, тероборону і підозрілих чоловіків. Але про інших будемо дбати, і вони зрозуміють, що росіяни — друзі. Брати і сестри, визволителі та просто хороші люди. Знадобилося два-три тижні, щоб остаточно зрозуміти і прийняти гірку правду: нікому з цих проклятих хохлів не можна вірити та олюднювати. Жінки, літні люди, навіть діти — нікого не варто жаліти. Цю землю просто треба зачистити.

Вже згодом я чула безліч думок, що жодна література, жодні фільми чи документальна хроніка не може підготувати людей до такої катастрофи, яка сталася в Бучі і, на жаль, не лише там. Тут мушу заперечити. Мене — підготувала. Усе вказувало на те, що події розвиватимуться саме так, як розвивалися. Стало зрозуміло: потрібно валити. Це можна було зробити лише пішки, з ризиком для життя. Але померти від пострілу чи снаряда — не найгірший варіант, думалося мені. Це швидко і безболісно. Інша справа — померти від катувань. Я часто згадувала все прочитане і прослухане про донецький концтабір «Ізоляція», тому припускала, що щось схоже можуть влаштувати в бучанській колонії. Але це потім, бо на перший час і підвали зійдуть.

На цілковите перевтілення на чудовиськ цих «вежливых людей» мало штовхнути відразу кілька факторів. Розчарування, про яке я вже писала. Далі — образа на свою владу і командування. Одного разу ми підслухали їхню розмову вночі біля багаття. Хто чергував біля танків, грілися. Решта спала у квартирах. Вони злилися, що їх кинули. Заплатили нещасні 75 тисяч рублів за триденну операцію. Вони мали взяти Київ та область, отримати захват від вдячних місцевих і звалити назад у свій Рубцовск. Замість цього сидять холодні і голодні в когось під парканом.

Сюди додається страх. У цих самих розмовах біля багаття вони мусили констатувати свій очевидний цугцванг. Тікати додому не можна — покарають за дезертирство. Здаватися боялися. Тікати кудись в іншу країну — така собі ідея, ще й сім’ї в Росії лишилися. А попереду, найімовірніше, смерть. У певний момент переконати себе в успіхах «другої армії світу» вже було практично неможливо: вони на власні вуха могли чути характерні звуки того, як нищать їхні колони. А потім бачити ці довжелезні стіни чорного смердючого диму — очевидний прогноз на найближче майбутнє для них самих. Тим паче, на сусідній вулиці купочкою валялася колона понівечених танків з буквою V, а навколо були шапки із зірочками, розірвані тільняшки, зелені пакети з написом «военторг», шампуні, резинові капці та шкарпетки. Складно бачити це і розуміти, що це станеться і з тобою.

Буденність зла. Мій досвід спілкування з російськими військовими в Бучі - Фото 7

Звідси — почуття приниження. Вони заходили з піднятою головою, на своїх загрозливих танках, круті вояки, мужні та сміливі чоловіки, горді росіяни. А зараз сидять біля вогню, розгублені, жалюгідні й час від часу просяться до сусідів у дерев’яний туалет. І ніхто їх тут не поважає.

Фактор, так часто обговорюваний і перетворений на меми про «нутеллу». Це наше «красиве життя». Будинки з цегли, ноутбуки, дорогі речі. Ситуацію погіршувало й те, що Буча — доволі заможне передмістя. Особливо це помітно в майже всьому приватному секторі. Люди дбають не лише про свої подвір’я, а й облаштовують газони за воротами. У нас чудовий парк, багато котеджних містечок, симпатичних житлових комплексів, дорогих автівок. А ці хлопці приїхали не з Москви і не з Петербурга, про що свідчать їхні телефонні розмови та оприлюднені згодом списки. Досить подивитися на їхні рідні міста на гугл-картах, щоби зрозуміти весь шок від контрасту. Шок, заздрість, обурення й ненависть.

Передостаннє. Це пропаганда. Жахливішої зброї годі шукати і ніколи, в жодному випадку не треба її недооцінювати. У цьому контексті заведено згадувати фразу Геббельса «дайте мені засоби масової інформації і я зроблю з будь-якого народу стадо свиней». Змусити когось ненавидіти аж до бажання вбити — легко. Тим паче, якщо йдеться про тривалу роботу і не надто розумних піддослідних. З росіянами цей експеримент відбувається так довго й потужно, що дивуватися результату — наївно.

І останнє. Це безкарність. У 2014 році виходить фільм «Я залишуся з тобою» мексиканського режисера Артеміо Нарро. Він розповідає про хорошу дівчину, яка зв’язується з компанією поганих. Вони — справжні психопатки. У клубі знімають хлопця, привозять додому і жорстоко вбивають. Головна героїня спочатку шокована, але потихеньку приймає ситуацію і майже готова долучатися. Усе тому, що дізнається: тато однієї з дівчат працює прокурором і їм усім нічого не буде за скоєне. Вони викидають труп десь у пустелі та їдуть далі веселитися.

В Росії не один десяток років культивують насильство. П’ять років тому декриміналізували його в сім’ях. Нині зняли відповідальність і за мародерство на війні. До того ж, росіяни таки вірили, що Київ та область вони візьмуть, це практично їхні території, вони тут господарі й робитимуть, що захочуть. Бо їм за це нічого не буде. Може, навіть похвалять за справедливий суд над українськими зрадниками, які й людьми не є. Усе це зовсім не ориґінальні висновки — література, кіно, документальна хроніка. Перетворення людей на свиней стається легко.

Я поїхала в перший день евакуації, яку, як з’ясувалося пізніше, росіяни зірвали. Звісно, кішка була зі мною. Сусідка сказала, що того самого дня до нас знову приходили з обшуком, питали, де я. Перевернули всю хату. Думаю, розмова була б уже не такою спокійною, як попередня. Усе ж, знаючи моє прізвище, легко було нагуглити щось цікавіше, ніж просто розстріл. Вважаю, мені пощастило. Зокрема й тому, що повз мене проїздив танк, а один із військових, увесь чорний від кіптяви, почав цілитися з автомата. Передумав. Це було на початку — потім би не сумнівався.

Зараз для мене слово «росіянин» дорівнює слову «небезпека». Пошуки серед них хороших  рівняється до мазохізму. Не лише через побачене в окупації. Але й через побачене в інстаграмі. Особливо зачепили молоді жінки з маленькими дітьми, які бажали смерті «маленьким укрАинским вобл*дкам». Цілком можливо, що ми з вами колись лежали поряд із ними десь біля басейну, сиділи за сусідніми столиками, жили поряд у готелі, а дехто навіть мило спілкувався. Вони могли бути приємними людьми й веселими товаришами по чарці. І нічого, рівно нічого вам тоді не вказувало, що за кілька місяців, рік, два чи п’ять ось той чоловік у червоних шортах, із яким разом дивитеся на строкатих рибок у морі, розстрілюватиме вас у вашому ж підвалі. А його дружина радітиме такому «подвигу». Чи можна було (або й, можливо, буде) їх розпізнати? Швидко — ні. Тож коли маєте справу з росіянами, варто бути готовими абсолютно до всього. Й не мати жодних ілюзій щодо меж їхньої людяності.

Фото авторки з перших днів окупації Бучі

Теги по теме
война российская агрессия
Источник материала
loader
loader