Як заслужений артист України Олександр Печериця захищає Україну
Як заслужений артист України Олександр Печериця захищає Україну

Як заслужений артист України Олександр Печериця захищає Україну

Олександр Печериця — заслужений артист України, актор театру і кіно. До широкомасштабного вторгнення грав у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, а нині боронить Україну у складі одного з батальйонів тероборони. Кореспондентка АрміяInform зустрілася з митцем, аби запитати про акторську діяльність та бойовий шлях звичайного українського солдата…

Пане Олександре, розкажіть трохи про вашу акторську діяльність.

— До війни я повністю віддавався улюбленій справі — 17 років грав в театрі, знімався в кіно. З останніх зіграних ролей у театрі — роль Миколи «Украдене щастя» Івана Франка від режисера Дмитра Богомазова, а також князя Мишкіна в «Ідіоті» Федора Достоєвського. Знімався в фільмах та серіалах, на одному з центральних каналів телебачення вів програму «Про цікаве — Галілео».

До 24 лютого цього року ви мали стосунок до армії?

— Ні. Звичайно, протягом останніх 8 років допомагав фінансово. Думками часто звертався до Донбасу, адже там моя «маленька батьківщина» — я виріс у Краматорську. Весь цей час воно боліло — обмануті, зомбовані пропагандою люди… Адже там ніколи не було якихось революційних нахилів у самому суспільстві, будь-яких мовних питань, аж поки їх не створили штучно…

З чого особисто для вас розпочалося широкомасштабне вторгнення росіян в Україну?

— У цей день я повинен був їхати з гастролями до Львова. Ми планували показати «Украдене щастя». Напередодні був піднесений настрій: гастролі це завжди свято — нові глядачі, нова обстановка, емоції… Але о 8-й годині ранку 24 лютого я прокинувся з якоюсь невимовною тривогою. Відразу взяв до рук телефон, який стояв на зарядці в іншій кімнаті. А там — безліч пропущених дзвінків від батьків, друзів, колег… Вже від них я дізнався, що росіяни розпочали широкомасштабну війну проти України. Дружина з дитиною поїхала до рідних за кілька днів до подій, батьки на момент мого дзвінка були вже по дорозі до Гостомеля, аби перечекати… Там вони провели місяць – під постійними обстрілами та бомбардуваннями ворога. Дивом вирвалися звідти. Я ніколи не відчував такого занепокоєння та тривоги стосовно близьких…

А як ви ухвалили для себе таке рішення — приєднатися до ТрО? Коли це сталося?

— Це сталося на другий день широкомасштабної війни. Взагалі-то я ніколи не пов’язував себе з армією. Зброю бачив і тримав лише під час якихось зйомок фільмів про війну… А «стріляв» лише з бутафорської рушниці на виставах у театрі. Але впродовж 24 лютого в голові весь час крутилася думка приєднатися до лав ЗСУ. І коли вже на Київщині точилися вуличні бої, подумав, що мені принаймні знадобиться зброя, аби боронитися. Адже коли ворог біля твоїх воріт, ти як чоловік мусиш бути захисником своєї домівки, родини, країни, незалежно від професії… Тож зранку 25 лютого я прокинувся, випив кави та пішов до найближчого військкомату. Вже там відчув надзвичайний підйом — був поруч з однодумцями, всі вони були емоційно заряджені! І якщо весь день 24 лютого я був в якомусь ступорі — не знав, що мені робити, куди бігти, яким чином бути корисним для України, то це неймовірне відчуття вже не дало мені жодного шансу відмовитися від думки стати на захист України…

Як ви вже казали, до цього моменту навіть не тримали в руках справжньої зброї. Як опановували військову справу?

— Це були й навчання, і стрільби, і тренінги за участю інструкторів, які повернулися з вишколів з-за кордону. Проте було одне «але» — опанування військової справи відбувалося просто під час виконання бойових завдань. Вже наступного дня, після того, як я вступив до лав ТрО, нашу роту відправили на охорону одного стратегічного об’єкта. Тому часу вчитися десь окремо на полігоні в нас не було — коли ми прибули на місце, ворог вже «хазяйнував» під Броварами, на нашому напрямку. Ми фактично були на бойових позиціях, адже наш об’єкт був «солодким» для росіян.

На Київщині ваш підрозділ брав безпосередню участь у бойових діях?

— Ні. Протягом певного часу ми охороняли та обороняли цей та інший стратегічний об’єкт, а згодом вирушили вже на Харківщину. Це сталося на початку травня.

До речі, Олександре, а яку посаду ви обіймаєте?

— Я звичайний стрілець. Але, по факту, виконую безліч завдань — і зі зв’язку, і з ремонту автівок.

А де відбулося Ваше «бойове хрещення»?

— Це сталося майже відразу після того, як я прибув на нинішні позиції. Ми потрапили під обстріл. Не приховую — було страшно. Але згодом звикаєш і до цього — допомагає досвід: розумієш, чи «вихід» то був, чи «прихід», на скільки далеко від тебе лягло. І тоді вже страх трохи притупляється. Страх — це твоє незнання. Це можна порівняти з ситуацією, коли ти дивишся на темну воду, не розуміючи, чи є там крокодили. Якщо впевнений у відсутності цих небезпечних тварин, вже не страшно…

А можете пригадати момент, коли, будучи звичайним воїном ЗСУ, відчули стан ейфорії, піднесення?

— Це сталося буквально на днях — коли нам наказали бути напоготові до контрнаступу… Ну і сьогодні, коли ми «насипали» ворогові — гатили з усього та з усіх боків впродовж 5 годин. Ті навіть не мали змоги носа висунути вище землі, а потім ще години 4 відходили, не даючи нам «відповіді»…

А можете сказати кілька слів про ваших побратимів? Хто вони — професійні військові чи такі ж звичайні люди, які взяли до рук зброю у перші дні широкомасштабного вторгнення?

— Це звичайні громадяни – водії, вчителі, інженери, підприємці тощо… Всі вони люди мирних професій, але в певний час встали на захист своєї домівки.

Чого вас навчило армійське життя?

— Ви знаєте, поки я не мав часу, аби порефлексувати на цю тему. Зараз всі мої думки й дії зосереджені на виконанні певних завдань. Це більше походить на якусь довготривалу експедицію знімальної групи. Але можу з впевненістю сказати, що армія дала мені можливість познайомитися з великою кількістю надзвичайних людей, яких загартувала та об’єднала ця війна!

Які маєте плани на майбутнє? Чим плануєте займатися після перемоги?

— Звісно, повернуся до театру. Невимовно скучив за своїми ролями! Вірю в те, що Україна стане новим брендом для Європи. Сподіваюся на те, що і наша кіноіндустрія почне підійматися — в нас є плеяда молодих талановитих режисерів і акторів, які мають що заявити світові!

З якими б словами хотіли звернутися до наших співгромадян?

— Прошу українців вистояти й перемогти у цій війні, попри те, що це дається нам надважкою ціною, яку ми ще не можемо для себе навіть окреслити. А потім, засукавши рукава, почати відбудовувати нашу країну в усіх сферах, адже ніхто, крім нас, цього не зробить! Ця війна навчила того, що лише особисто ти, а не хтось інший несеш відповідальність за той осередок, за який взявся. Мудрішаємо, друзі, дорослішаємо, розумнішаємо! Нам будувати нашу країну, і нам за неї відповідати!

Пане Олександре, дякую за бесіду! Бережіть себе!

Источник материала
loader
loader