“Виросту і стану снайпером, щоб стріляти рашистів”. Що кажуть діти психологу після окупації Київщини

З Катериною Троценко ми знайомимось в укритті ліцею №1 Гостомеля.

На початку вересня цей заклад був єдиним, якому дозволили розпочинати навчальний рік.

Ліцей, як і мешканці містечка, постраждав від окупації, тут усі поверхи займали росіяни, а у підвалі від обстрілів ховалися місцеві.

В укритті малят зустрічають набори Лего та яскраві килимки.

Та й бомбосховищем підвальне приміщення називати не можна.

Психолог особисто працювала над тим, аби нинішні реалії якомога менше ранили дітей, які пережили окупацію, втратили близьких або житло.

Адже вселити надію таким малюкам — особливо важливо.

Нині психологиня Катерина Троценко працює не лише із ними, а із усією родиною, і розповіла Фактам ICTV, чому це важливо.

— У нас в школі є діти, які пережили окупацію, є діти, які тікали від обстрілів, є діти, які втратили когось із батьків, — каже Катерина.

Один з підопічних Катерини – хлопчик, який перейшов у 5 клас.

І він каже: “Катерино Миколаївно, ви мене питали, ким я хочу бути — я буду снайпером.

Я хочу розстріляти рашистів.

Я бачив, як вони розстріляли жіночок, які просто йшли вулицею.

Вони просто йшли — і їх розстріляли.

Я бачив, які вони лежали”.

Коли звучить повітряна тривога, діти, які пережили окупацію, нервують трохи більше.

Вони питають: “До нас знову прийдуть рашисти? Вони будуть у нас стріляти? А скажіть, будь-ласка, ліцей завалиться? А ми виживемо? А батьки нас знайдуть?”.

Катерина Троценко радить заспокоювати таких дітей своїм прикладом.

Адже багато залежить від налаштування самих батьків.

Катерина Троценко.

— Я їм кажу: “Усе буде добре.

Нас захищають, ми з вами зараз разом.

Ми маємо надію”.

Я їм не обіцяю нічого, бо ніхто не знає, коли закінчиться війна.

Але ми маємо дітям вселяти надію, що все буде добре, — каже психолог.

Не діти — наше майбутнє, а ми — майбутнє наших дітей.

Багато залежить від того, як ми їх підтримаємо, від того, як ми допоможемо їм пережити те, що вони зараз бачать.

Адже ми з вами у дитинстві не бачили ані зброї, ані танків на вулицях у такій кількості, більшість із нас не знали, що таке — втратити житло.

Катерина розповідає, що ті, хто втратив житло, часто сумують за своїми улюбленими іграшками.

А ті, хто має у сім’ї загиблих, часто провину беруть на себе.

Розкриваються такі діти не одразу, а через деякий час від початку спілкування.

— Часто вони кажуть: “Мені треба було зателефонувати тату і сказати: “Не йди туди”.

Або: “Якби я була поруч, я би йому допомогла, він би не помер”.

Звичайно, я їм пояснюю, що вони не винні, однак, для усвідомлення потрібен час, — каже Катерина.

Усе залежить від дитини, від її стану, від налаштування у родині.

Тому психолог часто працює і з мамами та іншими рідними.

Катерина каже, що українці зараз перестали боятися психологів і все частіше звертаються по допомогу, причому тема війни нині – одна із основних.

А психологічна допомога із часом може знадобитися навіть тим, хто зараз цього й не усвідомлює.

Горячая линия: украинцам бесплатно помогут психологи.

Фото автора.