Українські безпілотники у Севастополі напряму руйнують наслідки Харківських угод

Рано-вранці 29 жовтня жителі Севастополя прокинулися від вибухів, які лунали з боку бухти.

Російська влада відразу заявила про атаку українських безпілотників.

Українська ж сторона свою причетність не підтвердила – мовляв, то системи ППО окупантів обстріляли «бойових комарів».

Проте вибухи точно були, і навряд чи росія була в них зацікавлена.

Тож припущення щодо участі нашої армії у цьому обстрілі цілком воєнних об’єктів дуже схоже на правду.

Будь-яка атака сил української армії чи сил спеціальних операцій на окупований Крим уже майже звично викликає приємний щем у кожного українця.

Адже звільнення захопленого півострова, за 8 років перетвореного росією у суцільну воєнну базу, – це справжній символ перемоги і відновлення українського суверенітету у кордонах, визначених нашою Конституцією.

Саме це стане остаточним відновленням історичної та юридичної справедливості.

Проте вибухи у Севастополі 29 жовтня змусили задуматися про інше.

Бо Крим для всіх нас – це одне, а чорноморський флот росії в ньому – вже дещо інше.

Ситуація в Криму – це тяжка хвороба, занедбана через незаконну анексію.

А от ворожий флот у Севастополі – осередок зарази, від якого хвилями й потоками полилася чума на наші землі.

Бо ж, якщо стартом, відправною точкою для нинішньої війни став Євромайдан 21 листопада 2013 року, то передумовою для неї, базою й основою для путінської агресії безперечно була наявність чорноморського флоту рф на нашій території усі роки до того.

І тут не можна не згадати про Харківські угоди.

Чесно кажучи, все своє свідоме життя я чекала того моменту, коли спливуть 25 років, погоджені Кучмою у 90-х, і російські кораблі з Криму підуть.

В дитинстві навіть це здавалося цілком реальним.

Коли перший і єдиний раз у своєму житті я побувала в Севастополі, – то було давно, ще до президенства Януковича – місто мене вразило, захопило, проте триколори на сірих кораблях в севастопольській бухті викликали одну настирну думку: «Це тут чуже.

Їх тут не має бути».

Це відчуття було сильнішим за будь-які політичні уподобання – воно лилося зсередини, як знак ґанджу на тлі чогось прекрасного.

І коли у квітні 2010-го Янукович і Мєдвєдєв підписали Харківські угоди, за якими російський флот мав залишатися в українському Криму до 2042 року, у мене особисто це викликало майже відчай.

Бо флоту там не мало бути.

Юридично Харківські угоди вже не мають сили – їх у 2014-му в односторонньому порядку денонсувала навіть не Україна, а держдума рф.

Проте історично саме ці домовленості б’ють по нас досі.

З кораблів того флоту летять «Калібри» на наші будинки, електростанції та дитячі майданчики.

Щоразу, коли під час повітряної тривоги ми дізнаємося, що «ракети пущені з акваторії Чорного моря», це майже безвідмовно означає – кораблі, з яких вони були пущені, вийшли із севастопольської бухти.

І це знову повертає нас у квітень 2010-го, де злочинною владою зрадника Януковича був практично підписаний дозвіл на подібні запуски.

Ті угоди вже стали основою для цілої низки цілком логічних кримінальних справ.

За них уже був заочно заарештований зрадник-утікач Віктор Янукович, підозри за організацію цих домовленостей отримав експрем’єр-зрадник Микола Азаров, тодішній очільник МЗС Костянтин Грищенко та очільник Міністерства юстиції Олександр Лавринович.

Проте цими справами роботу над помилками не можна вважати завершеною.

Бо ж досі у Верховній Раді є народні депутати, які у тому пам’ятному квітні за це криваве рішення голосували «за».

Ми в Русі ЧЕСНО усіх їх зафіксували.

І в профілі кожного на Політхаб обов’язково вказано, що у 2010-му році він підтримав цю криваву передумову для сьогоднішньої війни.

І це ж голосування стає для нас іще одним доказом для додавання таких нардепів у наш Реєстр зрадників.

Ми переконані, що цим людям не місце в парламенті.

Вони зрадили кожного, хто за них голосував, бо подарували ворогу індульгенцію на позбавлення українців світла, житла і навіть життя.

І таке ж оздоровлення, яке ночами роблять українські безпілотники в окупованому Севастополі, має провести у своїх рядах і український парламент.

Більшість із тих, хто підтримав Харківські угоди, вже втекла, бо їхня зрада на сьогодні беззаперечна з усіх боків.

Проте зло не може залишатися частинами.

Ми вже це проходили, коли частину зла залишили в українському Севастополі після здобуття Незалежності.

Ми вже бачили, як це розправляло плечі і розкидало свої щупальця по всій країні.

Ми навчені.

Тому з впевненістю можемо сказати: «Вони тут чужі.

Їм в українському парламенті і в українській владі не місце».

І з цим таки треба щось робити.