Жіночий образ в живописах Максима Малильо

Жертовність, милосердя, ніжність, краса – жінка поставала у творах мистецтва взірцем довершеності та носієм найкращих рис людства. Твори мистецтва – скульптура та живопис крізь століття доносять до нас образи прекрасних цариць та панянок, міфічних німф та цілком реальних, але часто невідомих красунь, з часів, що давно минули.

Читайте також: Золотая птица счастья Марии Примаченко

Молодий київський живописець Максим Малильо вважає, що увічнювати жіночу красу – одне з пріоритетних завдань мистецтва, як такого, і його особиста місія, зокрема. Митець зізнається, що малювати може тільки тоді, коли перебуває у стані закоханості. Він переконаний, що навряд чи стане створювати полотна, якщо на душі не буде того солодкого та звабливого присмаку, який приходить у життя людини із почуттями. «Жінка–любов» – стали для нього синонімами, увійшли в життя з дитинства і, вочевидь, залишаться назавжди.

Максим Малильо народився у старовинному карпатському містечку Воловець, розкиданому посеред живописних гір, які надихали і продовжують дарувати насолоду численній когорті прихильників Закарпатської школи живопису. Максим Малильо не став винятком і обрав професію живописця з багатьох причин, але однією із вирішальних, такою, що повністю перевернула життя хлопця із звичайної української родини, стала саме неповторність і магічність Карпат, в оточенні яких він зростав. Художник розповідає: «Мистецтво прийшло до мене випадково: хотів зробити щось всупереч батькам. До цього надії на відомого скрипаля чи великого футболіста (і ще, принаймні, шести багатообіцяючих професій) розвіялися після третього заняття – я дуже не любив відвідувати гуртки! Однак, несподівано для всіх, фарби і пензлі взяли мене в полон, і відтоді вже 15 років сповнюють кольором моє життя».

Людиною, яка повністю довіряла сину та підтримувала всі його починання, терпляче зносила численні дитячі вибрики (а в дитинстві він був ще той шибайголова) була мама Тетяна Василівна – друг, помічниця, берегиня і охоронниця. І якими б не були складні стежки сина-митця, Тетяна Василівна завжди поруч, підтримує гарним словом, добрим ділом і… надихає! Художник не приховує, що він завжди перебує спілкування із матір’ю, відчуває еа генетичному рівні сильний емоційний зв'язок.

Юні роки, які припали на художню школу, були вільними і щасливими. В школі, як це не дивно, мало не єдиним справжнім другом стала саме дівчинка Ірина, якій Максим симпатизував. Але, окрім симпатії, між ними виникли справді дружні стосунки колег по цеху – дюна мисткиня першою дізнавалася про пошуки та сумніви Максима, робила підказки та зауваження, яких він потребував. І хоча Ірина не обрала професію художника і стежки колишніх однокласників розійшлися, Ірина та той час залишилися у спогадах та думках, оповитих легкою вуаллю недомовленостей та сподівань, яким не судилося збутися.

Захоплення живописом вилилося у бажання навчатися далі. Максим пригадує: «Я зрозумів, що живопис рятує. До певної міри він став центром мого Всесвіту, окреслив життя та поведінку в соціумі, допоміг віднайти стиль, ритміку, впорядкував емоцію. Все, що я хочу сказати людству, а часто це хочеться зробити дуже голосно, почало відтворюватися на полотнах. І це було прекрасно! А влаштовувати гучні сцени на публіці стало не цікаво. Куди як продуктивніше дивитися в завтра, коли в стінах майстерні може з’явитися новий твір – несподіваний, яскравий, вражаючий».

Фаховий коледж мистецтв ім. А. Ерделі, куди вступив Максим Малильо – знаковий навчальний заклад для Закарпаття. Адже саме він був правонаступником Ужгородської публічної школи рисунку, яка працювала з 1927 по 1945 рік під керівництвом Адальберта Ерделі – легенди українського живопису. Роки навчання в коледжі стали черговою сходинкою на мистецький олімп і були позначені невпинним торуванням майстерності, пошуків себе. Максим пригадує, що на цьому шляху його вірною товаришкою та помічницею стала одногрупниця Руслана. І знову-таки, не без легкого захоплення та розуміння, що поруч із тобою не просто красива дівчина, а друг, який зрозуміє, підтримає порадою та гарним словом. Саме в цей час в творчості художника починають з’являтися перші вагомі портрети, які, за його словами, становили «портрети душі» самого митця. Тобто, за зображеннями оголеної натури чи жіночого портрета можна незмінно відшукати риси самого художника, відкривши для себе його таємниці, прагнення та бачення. Період навчання в коледжі позначений захопленням творчістю А. Ерделі. Художник не приховує, що й досі у полоні «ерделівської смарагдової» палітри, і ця тема активно використовується у творчості. Наполегливість та завзятість дали результати – Максим став відомим у коледжі, його поважали викладачі та студенти. А дипломною роботою стала «Дівчина-квіткарка», яку Максим намалював із першокурсниці Мар’яни. Дівчина, з огляду на харизму молодого художника, залюбки погодилася позувати. Максим пригадує, як задля гарної постановки завалив всю майстерню квітами!

Бажання навчатися в столичній Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) органічно сформувалося в процесі вивчення історії Київської школи живопису. Остаточне рішення визріло після того, як художник побачив триптих Федора Кричевського «Життя» (створений у 1927 році і складається з трьох полотен «Любов», «Сім’я», «Повернення»). Молодого митця захопила можливість навчатися у закладі, який створив, і в якому був ректором, легендарний Ф. Кричевський. Триптих перевернув всі уявлення про мистецтво живопису та його можливості, захопив і відкрив очі на нові горизонти.

Навчання в столичній престижній академії Максим Малильо сприймає, як справжню школу життя – повчальну, виховну, місцями сувору. Але все це було вкрай необхідним для подальшого росту та формування молодого митця. Складна академічна школа, викладачі - висококласні фахівці і прекрасні художники - всі ці фактори суттєво вплинули на перебіг подій і дали зрозуміти, що в мистецтві тільки на емоціях піднятися до омріяних творчих висот неможливо. І саме в цей відповідальний і складний період в житті художника з’являється та, який судилося на короткий проміжок стати коханою дружиною, помічником, порадницею і дороговказом. Ліза навчалася в Києво-Могилянські Академії. Одного разу випадково познайомившись, молоді люди вирішили не розлучатися. Максим Малильо підкреслює, що поява в його житті музи, якою стала Ліза, допомогла краще зрозуміти сутність жіночого портрету, відшуковувати ті засоби і форми образотворчості, які б найкраще відповідали характеру і настрою людини. Втім, Ліза була не єдиною моделлю художника в той час, адже академічна система навчання передбачає штудіювання натури.

Сьогодні Максим Малильо продовжує навчання в Аспірантурі НАОМА. Його творча манера на даному етапі сформована завдяки його викладачу народному артисту України, керівнику творчої майстерні в НАОМА професору Михайлу Гуйді. Вишукана палітра, віртуозний мазок, загостренність на акцентах та деталях і, найголовніше, майже рентгенівське бачення натури.

Читайте також: Таємниці миттєвості в живописах Оксани Попінової