Після початку великої війни багато українців почали більш затято відмовлятися від російського продукту, в тому числі й гумористичного. Тим часом український стендап уже майже рік стрімко набирає популярності, формуючи справжню спільноту поціновувачів. У Львові, зокрема, з’явилося чимало молодих стендаперів. Один із них — Вадим Дзюнько. Він почав виступати в жанрі стендап-комеді 2016 року; пізніше працював у розважальному шоу на радіостанції «FM Галичина». Невдовзі після повномасштабного російського вторгнення Вадим із колегами, учасниками Stand Up Battle Сlub, створили проєкт «Культурна оборона», у якому стендап-коміки запрошують відомих гостей і жартують протягом двох годин, збираючи гроші для армії. Відтоді канал гумористів почав набувати популярності значно швидше, а кількість підписників зросла майже втричі.
Про те, чому після 24 лютого гуморист звільнився з радіо та повністю перейшов у стендап, чи відчуває емоційне вигорання під час війни та як львівським комікам зараз вдається закривати масштабні збори грошей для військових, говоримо з Вадимом Дзюньком.
— Вадиме, чому після російського повномасштабного вторгнення ти пішов із радіо?
— Я рік працював у ранковому розважальному шоу. За цей час вибудував собі графік і почав рано засинати, як людина. Відпрацьовував до одинадцятої ранку — і вже був вільний, коли люди тільки прокидалися. Мені здавалося, що я трішки хитріший, ніж усі інші. У мене була рубрика «Гороскопи», в якій я вигадував на кожен знак зодіаку передбачення. Наприклад, «Левам сьогодні треба піти на роботу в джинсах». Або «Діви, озирніться назад — повелися». Всякі дурнички. Пам’ятаю, читачі писали у вайбері: «Класний гороскоп для Дів, у мене збіглося». Це було весело.
Кожного разу, як приходив на радіо, я уявляв, хто мене слухає. Наприклад, таксистів або старшого чоловіка, який везе кудись зранку хліб і хоче почути щось кумедне. А тому старався, щоб їм сподобалось. Пам’ятаю випадок, як уже після завершення роботи на радіо я їхав у BlaBlaCar і раптом чую свою станцію — «FM Галичина». Тільки почалося ранкове шоу — водій вимикає і роздратовано каже: «Задовбали». Я собі подумав, що, мабуть, мене так само слухали. (Сміється.)
У програмі ми просто обговорювали новини й жартували. Щойно почалася велика війна, я подумав, що літаки бомблять міста, коли почув про «приліт по Франківську». Тому, коли йшов того дня на радіо, постійно прислухався, чи є шум авіації. Прийшовши на роботу, я не розумів, як поводитися; спокійним тоном обговорював, що відбувається в країні, але відчував, що це взагалі не я. Ми трішки працювали безкоштовно, бо тоді не було реклами. Але я розумів, що можу принести більше користі в нашому проєкті «Культурна оборона», тому звільнився з радіо.
— Ти часто даєш інтерв’ю, та водночас ведеш подкасти для вашого каналу, де спілкуєшся з різними медійними людьми. Яка роль тобі подобається більше — інтерв’юєра чи гостя?
— Мені більше подобається брати інтерв’ю. Я люблю, коли людина змінює емоцію після нашої розмови. Схоже на сеанс психотерапії. Подобається питати щось просте, бо, як би це парадоксально не звучало, людина краще розкривається саме через легкі й невимушені запитання. Наприклад, якщо ти запитаєш у гостя, що він їв зранку, то більше про нього дізнаєшся, ніж через питання про сенс життя.
— У своїх подкастах ти абстрагуєшся від гумору і ставиш досить серйозні запитання.
— Так, людина думає, коли йде на подкаст, що якщо ми коміки, то треба жартувати і сміятися. Однак у нас є проєкт «Культурна оборона» і стендап, де маємо простір для жартів. А в подкасті ми намагаємося обговорити щось серйозне.
— Як вплинула твоя робота в медіа на те, ким ти є зараз?
— Раніше було значно важче імпровізувати. Я відчував, що можу, але через брак досвіду і невпевненість у собі виходило не надто добре. Наприклад, досі згадую болючу Галицьку лігу КВН у львівському Центрі Довженка. Я тоді невдало імпровізував, злякався й вирішив, що більше ніколи цього не робитиму. А потім із досвідом і практикою трішки вдосконалив навичку.
У подкастах я беру інтерв’ю в багатьох відомих людей. Це мені дало впевненість, що не важливо, з ким я розмовляю, адже ми всі однакові. Бо раніше, згадую, я хвилювався, коли приходили відомі гості, наприклад, актор «Вар’яти-шоу» Володимир Жогло чи гуморист Роман Гапачило. Зараз натомість думаю, як побудувати цікаву і змістовну розмову. Практика принесла більше впевненості в собі, тому з людьми стало простіше спілкуватися.
— Щоб написати нові жарти для виступу, тобі здебільшого потрібне натхнення? Чи ти ставишся до цього радше як до обов’язкової роботи, для якої потрібно виділити час?
— Так, це обов’язкова робота. Коли я знаю, наприклад, що в мене за кілька днів виступ, то розумію, що замість мене ніхто цього не зробить. Коли написав якийсь жарт, то потім розповідаю його вголос, щоби зрозуміти, як він звучить. І щойно ти озвучуєш, стає значно легше його переписати, бо в голові він може бути смішнішим. Але, як правило, я створюю матеріал не за столом перед чистим аркушем паперу, а вигадую жарти з раніше занотованої думки чи епізоду.
Пам’ятаю, переходив дорогу з телефоном, і мені якийсь чоловік із машини кричить: «Тобі помогти в телефоні посидіти?» Я вирішив, що з цього можна щось розігнати, тому записав. Жарт у кінцевому результаті звучав приблизно так: «Він мені крикнув, чи допомогти посидіти в телефоні, а я йому: “Не треба, в мене 3% батареї, я поки перейду дорогу, то телефон вже сяде, в мене айфон”». І кожен раз я стараюся навіть у маршрутці слухати, що говорять люди. Стендап — це комедія спостереження. Хто уважний і швидший, той на коні. Це те ж саме, що й з новинами. Потрібна актуальність, як, наприклад, у жартах про вимкнення світла. Бо все, що напишуть після вдалого жарту, буде вже вторинним.
— А чи бувало, що виступ уже на носі, а в тебе немає матеріалу? Що в такому разі робиш?
— У мене, як у досвідченого гумориста, в запасі є дуже багато матеріалу. (Всміхається.) Якщо розумію, що маю 10 хвилин, а виступ візуально готовий лише на п’ять, то знаходжу те, що давно не розповідав або не записував раніше, й доточую до потрібної тривалості. Стараюся завжди мати щось запасне, але водночас нове.
— Стендап — це зараз твоя основна робота?
— Так, я іноді не розумію, як це сталося. Родичам досі складно пояснити, що таке стендап. Але я приходжу в Cult Comedy Hall як на повноцінну роботу.
— Що в стендапі приносить дохід? І чи реально достатньо заробити, зокрема, на концертах?
— Подкасти на ютубі приносять символічні гроші, тому на них не заробиш. До нас часто звертаються, щоб замовити виступ на приватних заходах. Наприклад, у мене вже є запланований стендап для новорічного вечора в замовників. Тобто основний заробіток — здебільшого похідний від стендапу, як корпоративи. Нас помічають у соціальних мережах і запрошують до себе.
Концерти, звісно, приносять гроші, але все залежить, скільки ти вкладаєш у рекламу. Інколи буває, що концерт продається без неї, тому вдається трішки більше отримати. Але загалом я вважаю, що зараз достатньо заробляю. Є, звісно, київські коміки, у яких прибуток трохи більший, але до цього можна теж згодом дійти.
— А чи можливі зараз, на твою думку, формати для телебачення або радіо на основі стендап-комедії?
— Спілкуючись із коміками, я розумію, що ніхто не має бажання виступати в традиційних медіа. Тому що це вже намагалися робити, коли люди дивилися телевізор. Але якщо тоді не вийшло, то зараз — тим більше. Тепер його дивляться хіба заради телемарафону. Навіть якби стендап показували по телебаченню, перегляди в будь-якому випадку набиралися би в ютубі. Наприклад, «Ліга сміху» вийшла на каналі ТЕТ, однак, як на мене, меншість дивиться її у прямому ефірі.
— Що, на твою думку, вплинуло на те, що українці роками віддавали перевагу російському гумористичному контенту? Чого натомість не вистачало нашим шоу такого ж формату?
— Як на мене, люди просто звикли дивитися цей контент. І в нас є комплекс меншовартості, через який людям здавалося, що ми не маємо нічого цінного. Не можу сказати, що нашим шоу чогось не вистачало. У нас просто інший гумор, добріший. У Росії ж усе побудовано на агресії та приниженні. У тому ж їхньому шоу «Что было дальше?» під час «прожарок» люди сміються з того, що людина темношкіра. Я не можу собі уявити таку ж програму в нас на якомусь каналі. Це просто нонсенс. Колись у «Дизель-шоу» показували мініатюру про темношкірого і назвали його, якщо не помиляюсь, «шоколадкою». У коментарях до цього люди дуже обурювалися. В українців добрий, інтелектуальний гумор. Ба більше, ми сміємося над собою. А коли російський комік Нурлан Сабуров мав тур по Америці й пожартував про вбитих українців, ми зрозуміли всю суть їхнього гумору — образити і сховатись «у будиночок».
Аби люди не споживали російський контент, треба про це регулярно повторювати на всіх можливих майданчиках і аргументувати, чому варто обирати своє. Я вже бачив на ютубі багато відео про те, що ми ризикуємо бути спонсорами ворога, дивлячись російські відео. Бо монетизація з їхніх матеріалів іде саме від переглядів українців, а не росіян. Щоб аудиторія дивилася українське, артистам потрібно невтомно створювати якісний контент, а люди обов’язково підтягнуться.
— Чи було в тебе відчуття на початку повномасштабного вторгнення, що гумор для українців тепер стане не на часі?
— Щойно все почалося, то десь три-чотири дні ми з Романом Щербаном думали, що наступний наш стендап матиме назву вже «Життя після війни». Ми були переконані, що не зможемо виступати в таких умовах, бо нас ніхто не зрозуміє. І за два тижні наш директор Богдан Слепокура запропонував ідею «Культурної оборони», де ми могли би жартувати і водночас збирати гроші для армії. Ми не були впевнені, чи щось із цього вийде, але через кілька випусків уже ввійшли в колію і зрештою зрозуміли, як наш потяг має їхати.
— Чи достатньо швидко зараз вдається закривати збори порівняно з першими місяцями великої війни?
— Ми у випусках просто організовуємо загальні збори грошей для армії, але люди люблять конкретику. Тому коли кажемо, що потрібні гроші на автомобіль, то за один випуск вдається закрити збір. Ми часто отримуємо запити від військових, дивимось, чи є зараз така сума, і тоді або віддаємо те, що вдалося накопичити, або дозбируємо. Але переважно відразу купуємо потрібні їм речі. Ще в «Культурній обороні» дуже важливі призи. Сьогодні ми розігруватимемо футболку гравця «Реал Мадриду» Едена Азара з усіма підписами футболістів із фіналу іспанського кубка. За такі речі частіше кидають багато грошей. Раніше були рукавиці Олександра Усика одразу після бою з Ентоні Джошуа.
— В одному зі своїх інтерв’ю ти сказав, що твій гумор є досить легким, однак із часом також плануєш порушувати важливі теми для роздумів. Що зараз стримує від того, аби писати жарти в цьому напрямку?
— Один комік сказав, що мені потрібно для цього на щось розгніватись. А я навіть якщо на щось злюся, то недовго. Тому агресії в стендапі мені бракує. Злитися у виступі на москалів — це зараз уже занадто банально, бо всі їх ненавидять, і я нічого нового з цієї емоції не витисну. У мене немає крику душі, але думаю, що з часом він з’явиться. Бо я не молодшаю й не зможу порушувати ті ж прості теми з віком. Навіть зараз я помічаю свій емоційний прогрес у темах.
— Чи здатен зараз український стендап формувати політичну громадську думку?
— Переконаний, що може. Є такий комік, зокрема, Антон Тимошенко, який любить говорити у виступах про політику. Я не дурний, розуміюся на цьому, стежу за всіма процесами, але не відчуваю, що я та людина, яка має про це говорити. Та, попри це, я впевнений, що таки маю вплив на людей. Тому що коміки — це люди з народу, які просто не бояться й можуть щось сказати. Люди слухають жарти і впізнають у них себе, а гуморист просто має в собі сміливість вийти на сцену й озвучити речі, про які думає кожен.
Я мав один наближений до теми політики жарт — про «тисячу Зеленського». Я її використав дуже тупо, бо вирішив, що за цю суму можу ходити протягом двох місяців у тренажерний зал. Приходжу туди, кажу, що надіслав їм цю тисячу, і чекаю ключ від роздягальні. А він мені: «Вам ще треба шість доплатити для річного абонементу». Я ж подумав, що точно не буду рік ходити у спортзал, але ці гроші повернути вже було неможливо.
— Стендап-комік Олег Грюндік у травні невдало пожартував про компенсацію родинам загиблих бійців, порівнявши її з тією ж «ковідною тисячею». Після цього випадку він перепросив за свої слова. Як гумористам віднайти цю межу між дотепним жартом і образою?
— Олег після того випадку поїхав на місяць у Карпати і, так би мовити, «заліг на дно». Я знаю його давно і впевнений, що він не хотів нічого поганого, але цей жарт був максимально не на часі. Кажуть, що гумор не на часі. Він насправді завжди доречний, а от конкретні жарти — ні. Олег це зрозумів і став своєрідним прикладом для інших коміків у тому, які жарти писати не варто.
— Ти на свої виступи найчастіше ретельно підбираєш матеріал, але у випадку вільного формату відкритих мікрофонів чи бували ситуації, коли тобі робили зауваження через жарт?
— Ні, у мене навіть якщо є щось погане, то тільки про себе. Я перестраховуюсь, бо мені в такому разі точно не викрикнуть: «Шо ти таке про себе говориш тут?». Всі ймовірно образливі речі я кажу лише у свою сторону або ж сторону своїх знайомих. Потім їх краще за це перепрошу.
— Раніше ти казав, що ви з колегами обговорюєте жарти для виступів, разом обираєте найбільш вдалі. Чи є у вас цензура на якісь теми?
— У нас навіть, мені здається, ніхто й не пропонує таких жартів. У кожного є власна цензура. Ми сидимо за столом і розганяємо один для одного свій матеріал. Є захíд. Це, наприклад, той випадок із чоловіком, який крикнув, коли я переходив дорогу з телефоном. І всі пропонують, як цю ситуацію далі розвинути. Табу нема, бо всі приходять одразу з робочими нормальними ідеями.
— А на які теми ти сам ніколи не жартуєш?
— Для мене табу — це війна і смерть. А також релігія. У мене дуже побожна мама. Пам’ятаю, вона навіть під час прямих ефірів «Культурної оборони» мені пише: «Що ви таке говорите про церкву? Не ляпай дурного». Але я й сам вважаю, що немає сенсу жартувати про релігію, оскільки вірю в Бога. Крім того, не жартуватиму ніколи про хвороби, бо ніхто не знає, що тебе може чекати. Ліпше не ворушити таких тем.
— Ви багато працюєте ці місяці. Ти помічаєш зараз за собою емоційне вигорання?
— Якщо чесно, я емоційне вигорання мав до великої війни. Тому що ми не розуміли, куди все рухається і чи має якесь майбутнє. А зараз усі гумористи, навпаки, мають емоційний сплеск, бо люди почали дивитися український стендап. Я не знаю, коли ми морально виснажимось, але зараз є лише бажання залучати дедалі більше людей. До великої війни в нас на каналі було близько тридцяти тисяч підписників, а зараз — 87. Коли бачиш ці цифри, то яке тут може бути вигорання? Треба лупашити. Єдина проблема — це звичайна втома. Ми були в турі нещодавно в 11 містах і мали кожного вечора прямий ефір. Але попри все, емоційно хочеться продовжувати працювати. Я впевнений, що такої ж думки й інші коміки. Гумористи почали їздити в міста, у яких раніше ще не були, — Суми, Чернігів, Полтава. Тому наша робота триває.
Фото надані Вадимом Дзюньком