Нас усіх травмувала війна. Як зрозуміти, що вам потрібна психологічна допомога, та куди звертатися

“Тут був будинок. Тут жила, була моя сім’я… Було скинуто дві авіабомби. Одне єдине восьме березня, коли я не привітав своїх квітами. І більше вживу як їх ніколи не привітаю. Восьмого березня вони загинули…”

Житомирянин Володимир Ободзінський пережив жахливу втрату. На його приватний будинок росіяни скинули одразу дві авіабомби. На місці затишного дому нині 12-метрова вирва. 

“Пятисоткілограмова бомба впала якраз на кут будинку. Будинок був двоповерховий. Тут я жив, моя дружина, на момент загибелі їй було 40 років. Мій син, 14 років, моя донька і моїх двоє онуків, двійнята. Їм було рік і два місяці… Онучка вже трішки навіть розмовляти починала: “Де діда? Де діда?”. Дєніска, онук – я його навчив їжачка робить. Казав, зроби діду їжачка. Він: “Ф-ф-ф”. І правду кажуть, що онуків любиш більше, чим дітей. З роботи завжди бігом додому, бо там сім’я була. Знаєш, що ти приїдеш, і там маленькі діточки”, – витирає сльози Володимир. 

Від трагедії минуло дев'ять місяців, але чоловік досі не знаходить собі місця і щодня оплакує близьких.

“Чи є нормальним стан гострого горя, коли людина постійно плаче? Ми не можемо сказати, що це є категорія норми, але ми часто стикаємося з такою проблемою”, – зазначає психотерапевт, медичний психолог Спартак Суббота. 

На момент трагедії Володимир був у Києві, де працював охоронцем. У перші дні війни його колеги залишили роботу, і чоловікові довелось працювати без вихідних.

“Восьмого березня в мене душа була не на місці, – згадує Володимир. – Відчував, що треба, треба додому. Дзвонить мені товариш, біля батьків живе. Каже: “Вова, там, де ваші, щось гепало”. Набираю батька – телефон вмикається, чую крик матері… Батько мені каже: “Вов, нема дому, немає нікого в живих”. 9 березня вже приїхав на похорони своїх рідних. Отак в один момент – нема нікого і нічого. Життя обірвалося, в душі все обірвалося”. 

“Людина, яка втратила близьких, може довго до цього адаптуватися. Проблема в тому, що через відсутність допомоги у неї можуть з’явитися коморбідні розлади, що призведе до ізоляції і депресивних станів. Людина може піти на такий вчинок як суїцид”, – попереджає Спартак Суббота. 

На тлі втрати у Володимира похитнулося здоров'я, він кілька тижнів провів у лікарні. Коли чоловік зустрічає чужих дітлахів, йому ввижаються власні загиблі діти та онуки: “У сина були такі пасма вʼюнкі, він їх на бік зачісував. І коли йде такої ж статури підліток, гляну – і сльози починають котитися…”

“Ділитися емоціями в таких ситуаціях – це є нормально. Володимир молодець, що справляється з цією проблемою, але не треба ігнорувати можливість звертатися за допомогою до спеціаліста”, – попереджає психотерапевт. 

Сьогодні з психічними розладами стикаються мільйони українців, які переживають втрати – близьких, друзів, рідних домівок. 

“Я погано почувалася, в мене були постійні головні болі, дуже впав зір, – зізнається співачка Даша Астаф’єва. – Мені поставили  діагноз “депресія”. Є дуже велика схема, якої я дотримуюся – як лікуватися, як вести щоденник головних болей… В мене дуже нестабільний стан, я дуже агресивна, знервована. А ще тяжіють обставини, на які ти не можеш вплинути”.  

“Я після першого червня був контужений. У свої 28 я пережив на війні колосальні втрати друзів, і ще здоров’я втратив дуже багато, – розповідає військовослужбовець Олег Кириченко. – Я православна людина, я не хотів стріляти ні в кого. Але тут або ти, або тебе. І не тільки – є ще й твої побратими. Наразі в мене немає сну, тіпає, смикає, головні болі, нервова система розладнана повністю”. 

“Від 40 до 50% наших громадян мають ті чи інші скарги, які можна пов’язувати вже з ранніми психічними розладами, – зазначає заступниця Міністра охорони здоров’я Ірина Микичак. – Ми будемо мати тяжкі наслідки війни і після нашої перемоги. І за три роки, і за п’ять, і, можливо, за сім – так, ми матимемо прояви цих психічних розладів”.

Аби не пропустити момент, коли психіку виносить за межі норми, варто бути уважним до перших тривожних “дзвіночків”. Психотерапевт Спартак Суббота перелічує найбільш розповсюджені симптоми: "У першу чергу, це коли людина не може стримувати свої емоції. Або якщо вона втрачає їх – це так зване емоційне оніміння. Також погіршення якості сну. Кошмари, пов’язані з війною або з втратою. Погіршення апетиту. Інтрузивні, тобто болючі спогади, які людина не може зупинити, бо вони є нав’язливими. Панічни атаки – коли людина відчуває, що вона наче помирає або задихається. Апатія або ангедонія –  людина не отримує задоволення від життя, втрачає його сенс".

Володимир Ободзінський, який тяжко переживає втрату рідних, поки що не готовий нести свій біль до спеціалістів: "Ви шо думаєте, піду до психолога, і в мене щось всередині – клац!? І я такий: “Дійсно, спрацювало!”. Ну можливо, і допоможе, я просто досить консервативний в цьому питанні…"

“Треба врешті решт побороти ці пережитки радянського союзу, аби наше життя та його якість стали на перше місце, – наголошує Спартак Суббота. – В першу чергу спеціаліст в галузі психічного здоров’я може правильно діагностувати ваш стан, і вже тоді зробити висновки, чи потрібна вам допомога. І якщо потрібна, то яка саме”. 

Сьогодні у лікарнях і поліклініках уряд відкриває кабінети клінічних психологів. Їхня кількість зростатиме з кожним днем. “Міністерству охорони здоров'я у цьому надзвичайно допомогла ініціатива дружини президента Олени Зеленської, – каже заступниця міністра Ірина Микичак. – Пані Олена почала говорити дуже голосно про цю проблему. І ми намагаємося максимально поширювати психологічні рекомендації, практики щодо самодопомоги. Власне, вже є презентований дружиною президента “Довідник безбар’єрності”.

“Довідник безбар’єрності” – це сайт, створений для покращення психологічного здоров'я українців. Також ви можете звертатися по допомогу за телефоном гарячої лінії психологічної підтримки в рамках всеукраїнського кол-центру «Варто жити»: 55-22. Дзвінки з номерів усіх мобільних операторів безкоштовні.