Шостого лютого генеральною директоркою «Довженко-центру» обрали Олену Гончарук. Останні два роки вона керувала центром у статусі виконувачки обов’язків гендиректорки. Це її друга перемога. Перша була у квітні 2021 року, але два роки ані Міністерство культури та інформаційної політики, ані згодом Держкіно не підписали з нею контракт. Чи підпишуть тепер? І як вийшло, що перемога у двох конкурсах ще не гарантує призначення на посаду?
Логіка, за якою діяло Міністерство культури та інформполітики, півтора роки тримаючи фактичну директорку «Довженко-центру» в статусі в.о., хоч і виглядала дещо дивною, була проте загалом зрозуміла. Гончарук, за її власними словами, влаштовувала профільне міністерство як менеджерка, що несе за інституцію відповідальність та підтримує її роботу, але не має повноцінних директорських повноважень. І хоча сама вона докладала зусиль, аби офіційне призначення відбулося, статус кво тривав до кінця січня 2022 року, коли Кабінет міністрів ухвалив рішення про перепідпорядкування «Довженко-центру» Держкіно. За кілька місяців Держкіно заявило про реорганізацію центру, зокрема поділ на частини; невдовзі стало відомо, що будівлі центру готують до приватизації — це рішення центр оскаржив у суді. Проти планів Держкіно виступила кіноспільнота, десятки тисяч небайдужих українців підписали петицію проти реорганізації, команда центру протестувала. У листопаді Держкіно спробувало призначити виконувачкою обов’язків гендиректора людину з-поза кінематографічної сфери — Юлію Каждан. «Детектор медіа» детально висвітлював цю ситуацію. Конфлікт загострився, проблемою зайнявся парламентський комітет, і зрештою Держкіно припинило процес реорганізації і оголосило новий конкурс — хоча так і не зрозуміло, чому в одних культурних інституціях у час воєнного стану можна проводити конкурси, а в інших — зась. Перша спроба провести конкурс зірвалась через «замінування». Під час другої спроби шестеро з дев’яти членів комісії проголосували за Олену Гончарук. Утім ця перемога може бути знов проміжною.
«Це перемога у битві, але ще не у війні, — говорить політикиня й громадська діячка Ірина Подоляк, яка очолювала конкурсну комісію в «Довженко-центрі» у 2021 і 2023 роках. — Перемога у війні — це інституційне збереження “Довженко-центру”. Вона може настати лише зі зміною нинішнього керівництва й політик Держкіно. Як голова комісії, можу засвідчити, що Олена Гончарук абсолютно чесно виграла конкурс. Але, як і 2021 року, це не може завадити Держкіно не підписати з нею контракт». За словами Ірини, якщо Держкіно відмовиться підписувати контракт, це свідчитиме, що прагнення «позбутись незручної менеджерки» залишається незмінною.
Проблема в тому, що той, хто має адмінресурс — у цьому випадку Держкіно, — може скільки завгодно змінювати правила. Коли Олена Гончарук перемогла вперше, Міністерство культури й інформаційної політики просто попросило скасувати результати конкурсу й переголосувати — під приводом протестів одного з кандидатів, які програли. Потім було перепідпорядкування центру Держкіно, «реорганізація», обшуки й кримінальне провадження проти Олени Гончарук. Ані демонтувати, ані «хакнути» інституцію, як раніше «хакнули» Український культурний фонд, не вдалося, але спротив цим спробам коштував команді центру багато зусиль і нервів. Що ж буде далі?
«Держкіно провело конкурс майже без порушень, — говорить адвокатка Олени Гончарук Леся Крижанівська, яка захищала «Довженко-центр» ще за часів, коли його очолював Іван Козленко. — Вже наступного дня на офіційних сторінках агенції оголосили про перемогу Олени Гончарук. Також уже підписані протоколи, а протягом двох місяців з моменту конкурсу із переможницею мають підписати контракт». Якщо так і станеться, інституція працюватиме далі. Але не можна виключати, що Держкіно спробує, як раніше МКІП, не підписати контракт — наприклад, під приводом кримінального провадження абощо, — й залишить Гончарук у статусі в.о.
Також Держкіно може підписати контракт, але потім знайти привід звільнити керівницю «Довженко-центру». «Якщо вони спробують позбутись Гончарук у такий спосіб, навряд чи команда чи культурна спільнота з цим змиряться, — каже Ірина Подоляк. — Знов будуть протести і суди». Також вона нагадує, що важливий не лише сам факт підписання контракту, а й умови, які в ньому будуть — від цього залежить, чи можна буде взагалі його виконати.
За словами Лесі Крижанівської, поки що єдине звернення, яке вона і її клієнтка Олена Гончарук отримали щодо відкритого другого лютого кримінального провадження — це запит на вилучення робочих документів із 2021 року. «Це дуже багато документів, — каже Леся Крижанівська. — Їх просто неможливо підготувати й надати за три дні, як вимагає закон. До того ж, запит стосується персональних даних моєї клієнтки, а на надання таких відомостей потрібна ухвала суду».
Сама Олена Гончарук також не певна, що їй дадуть працювати, навіть якщо підпишуть контракт. «Я вже пройшла через один конкурс, який занапастило міністерство, — каже переможниця конкурсу. — Якби я була бажаною кандидаткою, контракт підписали би ще тоді. А так органам управління доводиться вдаватись до складних махінацій: підставних кандидатів, судових заборон, непідписаних фінпланів, переписування статуту, відкриття кримінального провадження мало не в день конкурсу тощо». Поки що центр працює, не маючи офіційного директора, а його команда готова повернутись до публічних протестів і судових позовів, якщо буде потрібно. А також розраховує на консолідацію культурної спільноти й небайдужих українців. Це допомогло в історії з захистом Одеського художнього музею від тиску місцевої влади. Досвід показав, що жоден орган влади не може знищити інституцію, за яку суспільство готове стояти горою.
Важливо, що українські культурні інституції потроху навчились чинити спротив свавіллю органів управління і в публічному, і в юридичному полі. Якщо ще два роки тому відкритий конфлікт із керівним органом був майже вироком для інституції, зараз команди та їхні лідери мають добрих юристів, підтримку колег, навички щоденного опору й далі працюють навіть за таких умов. Знаючи, що стояти на цьому «культурному Майдані», можливо, доведеться роками.