Після 2014 року на факультетах журналістики столичних вишів помітно побільшало студентів із Луганщини, Донеччини та прилеглих до тих країв областей. Скажімо, в Київському національному університеті культури та мистецтва, де я в останні роки викладаю головні фахові журналістські дисципліни, таких нині в кожній академічній групі – 60-70 відсотків.
Ці юнаки та дівчата, чиї долі опалила війна, першими стали голосно питати: чому про цю війну, яка розпочалась ще у 2014 році, навіть в Україні не кажуть всієї правди?
З цих питань і народилася моя творча вправа для першокурсників – «Російсько-українська війна очима вісімнадцятилітніх». Вона вилилась у сильні за відвертістю й змістом сповіді-роздуми, пропущені через уже загартовані першими житейскими випробуваннями юні душі. Добірка з них, опублікована у тижневику “Слово Просвіти”, викликала в читачів сплеск емоцій і відгуків.
Представляючи у передслові ті сповіді, я зауважив: «У цих текстах – інший Донбас й інші його мешканці по обидва боки тимчасового розмежування. Тут – протилежність тому, про що офіційно повідомляють. Читаєш цих юних і мимоволі запитуєш себе: чому про таке і в такому ключі у нас мало пишуть професійні журналісти, чому фальшивлять політики, чому уникають правди про Донбас і навколо нього державники?».
Згодом це переросло у постійну творчу співпрацю університета із «Словом Просвіти», на сторінках якого стали з’являтися студентські есе й за іншими вправами: «Зорі в калюжах», «Обличчя фотографії на стіні», «Моя хата скраю?», «Про лебедину вірність і людську підлість» тощо.
Вибірку ж кращих з цих публікацій, які, переконаний, не оминуть майбутні дослідники історії теперішньої журналістики, став подавати «Український Інформаційний Простір» – чи не єдиний науково-практичний журнал в Україні, присвячений медіа.
А наприкінці минулого року учасники цієї історії об'єднались у громадський рух студентів-журналістів з назвою «Лицарі правдивого слова». До такого кроку майбутніх журналістів спонукала ініціатива, що народилась на столичному Майдані – магнетично-сакральному для всіх українців місці.
Від торішнього літа на одному з мармурових парапетів Майдану, що ближче до Головпоштамту, з’явилась вручну зроблена й обтягнена водонепроникною плівкою коробка. Сюди ініціатори закликають всіх охочих вкладати списані довільно аркуші паперу із своїми історіями та розповідями про втрачених близьких людей. Поруч можна залишити прапорець з ім’ям героя.
Таких прапорців довкола цієї коробки – вже тисячі, і стільки ж – списаних аркушів паперу, які стабільно вкладаються до неї і щодня забираються.
Мої вихованці – студенти-журналісти КНУКІМу – одними з перших долучились до цієї ініціативи зі створення мартирологу полеглих героїв російсько-української війни. «Герої не вмирають, якщо їх пам’ятають» – під такою назвою вийшла добірка їхніх есе у «Слові Просвіти» у жовтні 2022 року.
І сталося маленьке диво. Саме цей номер журналу, опинившись за кордоном, привернув увагу однієї небайдужої українки в Італії Тетяни Іванів (Гавриленко), коріння якої з Черкащини. Вона й показала опубліковані в ньому студентські тексти одному італійському журналісту.
Так виникла ідея підтримати творчі потуги юних, талановитих і патріотичних студентів-журналістів. Недавно з Італії надійшли перші дві разові стипендії. І нехай вони не такі вже й великі, але головним у цій справі є добрий початок. Далі, сподіваюся, буде.
Мені випала честь вибирати з-поміж когорти юної пишучої братії двох перших стипендіатів. Ними стали студентка четвертого курсу Таня Антоненко та першокурсник Ян Рябінін.
Таня Антоненко – незряча. Але сили, оптимізму й духу в цієї дівчини з села під Києвом вистачає на те, щоб не лише самостійно йти по життю, а ще й інших вести за собою. А пише вона так, що мурашки під шкірою оживають. Вже другий рік Таня, покинувши батьківську хату, знімає квартиру в Києві, працює на двох роботах, а у вільний від роботи та навчання час проводить екскурсії в Київському музеї темряви (виявляється, є й такий!). Її «переможний» есей називається «Незрячі часом ведуть за собою зрячих».
Ян Рябінін з Маріуполя. Герой його розповіді під назвою «Тато-хмарка» – боєць полку «Азов» Ігор Краснобриж – також мариупольчанин. На фотографії, якою проілюстровано есе Яна, Ігор зі своєю дворічною донькою Майєю. Він у військовій формі з каскою, начальство відпустило тоді його додому всього на одну добу.
«У розмові з дружиною Ігор дивився на неї якось по-особливому. Прохання було єдине: сфотографувати його з донькою, на згадку. То було останнє їхнє фото разом. На вічну пам'ять… 15 березня йому виповнилося 27, а 16 березня його взяла куля. Тепер маленька Майя на запитання про тата завжди відповідає "Мій тато – хмарка"», – написав Ян Рябінін в своєму есе.
Трагічна, але світла та зворушлива історія. А тепер про прикре. Майданівську історію зі створення мартирологу полеглих героїв ніхто з українських ЗМІ, крім «Слова Просвіти», не помітив. Не викликала вона інтереса ні у телевізійників з «Єдиних новин», ні у друкованих та мережевих видань України.
А дарма! Адже уваги широкого загалу достойні як юні «лицарі правдивого слова», так і ті, кому вони присвячують свої перші журналістські наробки – численні герої, історії яких чиїсь небайдкжі рки кожного дня складають у саморобну коробочку на Майдані.
Ілюстративне фото: Генеральний штаб ЗСУ/Facebook